Традиційно один з піків моєї популярності в медіа як дослідниці української моди припадає на День незалежності України. В цей день різноманітні теле- та радіо програми, сайти і блогери, зазвичай воліють дізнатись від мене щось про українську моду, бо це дотична до свята, легка і ефектна тема. Дивлячись на кількість запрошень в передсвяткові дні та формулювання запиту, я з року в рік слідкую за тим, як саме українське суспільство інструменталізує інформацію про українську моду, тобто який у нього, суспільства, є запит на інформацію такого штибу.
Якісних змін цей запит набув після Революції Гідності (до того зазвичай питали, що будуть носити в новому сезоні). Але й впродовж дев’яти років, що минули з часів Майдану, запит кілька разів докорінно змінювався. Одразу після Революції в країні був шалений сплеск патріотичної моди, отже мене наполегливо питали щось на кшталт особливостей крою традиційних сердаків Гуцульщини (кожного разу відповідала, що гадки про це не маю), а також воліли, щоб я підтвердила гіпотезу про те, що українська вишиванка – унікальний витвір цивілізації, який невдовзі підкорить світові подіуми. Кілька років потому в мене жваво цікавились прізвищами молодих українських дизайнерів, які в 2014–15 роках справді здійснили прорив на європейських модних показах та трейд-шоу, та запитували про їхні перспективи в світовій індустрії моди. Потім, після мого великого виставкового проекту ”Українська мода доби Незалежності” і виходу однойменної книжки, мене просили розповісти історію вітчизняної моди останніх 30 років, що я залюбки й робила, втім, інтерес до цієї теми поступово вщухав. І от цього року я отримала якісно нові суспільні запити.
Перший був доволі очевидний: патріотична мода часів війни, левел другий, так би мовити. Вишиванки в кольорі хакі, футболки с мемами і таке інше, зрозуміле і передбачуване. Але був ще один запит, неодноразово повторений, наполегливий і абсолютно конкретний: мене просили розповісти історію наочної появи і зміцнення нашої інакшості, відмінності від Росії за останні три десятиріччя – звісно, через моду та одяг. Адже в момент проголошення Незалежності, ми всі були в масі своїй більш-менш одним “радянським народом”, а тепер ми геть різні, разюче несхожі, і це очевидно. Можете розповісти про це: як з’явилися відмінності, як їх ставало більше, які саме і про що вони свідчать, бажано з цікавими прикладами?
Угу, таке, знаєте, простеньке запитання. Окрім того, що це досить складно методологічно, воно ще й стосується дуже специфічного сегменту. Справа в тому, що, за великим рахунком, ані Україна, ані Росія ніколи не були країнами, що виробляють моду. В цьому сенсі вони обидві були провінціями і вдячними споживачами модної глобальної метрополії – так само, як і десятки країн в світі. Обсяг та вибір об’єктів споживання були обумовлені лише різними рівнями багатства країн та звичною, попри всі “ізми” завжди відчутною, різницею між стриманішою і бідною на кольори Північчю і традиційно більш вітальним барвистим Півднем.
Не можна відповісти на це питання і через опис зразків вітчизняної моди в національному етностилі, яких щороку більшає. Адже tribal chic етнічного костюму може бути водночас і інструментом деколонізації, ствердженням своєї суб’єктності, і продовженням експлуатації колоніальних стереотипів. Тут все складно, мінливо і дуже залежить від контексту і деталей.
Та навіть якщо інструменти буде знайдено і аналіз проведено, візьму на себе сміливість сказати, що це не допоможе, бо суть питання в іншому. Та сама “різниця”, яку зараз всі воліють наочно, через моду і одяг роздивитись, – це, насправді, ступінь нашої емансипації від метрополії. Тобто люди хочуть почути (і в міру можливого, побачити) новітню історію нашої деколонізації через моду. Але в нашому випадку ця історія проявляється не через силуети чи кольори. Скоріше вона проявляє себе через свідомість, поведінку і реакції. Ось кілька яскравих замальовок.
Панівний характер моди метрополії стосовно України було закладено ще в жорстку вертикальну систему радянських будинків моделей. В ті часи існував головний, загальносоюзний Будинок моделей на Кузнецькому мосту в Москві. Керівники всіх республіканських будинків моделей двічі на рік їздили туди за настановами: що ж будуть носити в новому сезоні? (Подейкують, що джерелом для модних планів керівництва найголовнішого в СРСР Будинку моделей були іноземні журнали мод, які керівниці установи брали на одну ніч в дружин дипломатів та інших виїзних жінок). Тільки після отримання «перспективних планів» з Москви можна було робити свої колекції на місцях, звісно, з урахуванням «керівних» трендів. Ба більше, навіть зйомку для українського модного журналу «Краса і мода», що виходив в Києві раз на квартал, приїздив робити московський фотограф – місцевим такі відповідальні речі не довіряли. Не дивно, що погляд знизу вверх на московську моду зберігся і після розпаду СРСР.
1995 рік, другий український фестиваль авангардної моди «Арт-мода». Вже перший фестиваль, що відбувся минулого року, показав неабиякий потенціал українського модного авангарду, від студентських робіт до колекцій новітніх зірок української модної сцени. Але на урочистому вечірньому показі в останній день заходу демонструвались не моделі, скажімо, Олексія Залевського – переможця минулорічного, першого фестивалю, нової зірки української моди, а колекції Володимира Мандрікова та Маші Цигаль, молодих московських дизайнерів, резидентів наймоднішого тоді клубу “Птюч” (і героїв однойменного журналу). Саме вони стали запрошеними зірками українського фестивалю авангардної моди, саме їхні колекції були апофеозом завершального дня, а самі вони – віп-гостями.
2002 рік, спеціальний показ в Москві об’єднаної колекції сімох найкращих на той момент українських дизайнерів, організований Українським тижнем моди. Це трохи нагадувало перший показ італійської моди в Палаці Пітті після Другої світової, коли італійці намагались зайняти місце в індустрії. Показ відбувся поза будь-яким тижнем моди, не на профільному майданчику (в приміщенні Музею А.С.Пушкіна) і так само, як колись італійцям, українцям не стало духу показати колекцію кожного дизайнера окремо. Просто спільний показ, просто намагання залучити бодай когось з російських медіа в перші ряди, просто відчайдушна провінційна спроба привернути увагу столиці до вершків української моди: будь ласка, подивіться, ми так старалися. Втім, ця спроба не була зовсім невдалою, відкривши довгу історію участі найкращих наших дизайнерів в московських шоу, що в Україні нульових вважалося маркером визнання і успіху.
2011 рік, нова епоха в українській моді, нова, молода генерація дизайнерів та глядачів, зрештою, новий Тиждень моди. Запрошені неймовірні гості, зокрема легендарна директорка нью-йоркського The Museum at Fashion Institute of Technology Валері Стіл, але водночас і Альона Долєцкая, яка щойно звільнилась з посади головного редактора Vogue Росія. Результат: лекція пані Стіл привертає помірну увагу профспільноти, лекція Долєцкої, що переважно є поблажливими відповідями на сповнені захвату запитання, є аншлаговою і туди неможливо потрапити попри величезний розмір обраної зали.
Сьогодні все це неможливо собі уявити. Обумовленого обсягу цієї статті не вистачить, щоби зробити «замальовки», які свідчать про те, наскільки українська мода посилилась і емансипувалась за останні дев’ять років. Після Майдану українські дизайнери почали напряму працювати на Заході: символічним початком цього можна вважати український поп-ап шоурум в Парижі під час Paris Fashion Week восени 2014 року, на який завітав весь світовий медіа-бомонд із всемогутньою Анною Вінтур на чолі. В певному сенсі ця історія зробила коло, адже у вересні 2022-го в Парижі було організовано перший Vogue UA Ukrainian Designers Showcase. За підтримки Федерації високої моди Франції команда Vogue UA зібрала під дахом легендарного концепт-стору L’ECLAIREUR 17 українських модних брендів, щоб представити їх інсайдерам модного світу і знову там була Анна Вінтур, що зайвий раз демонструє її відмінне відчуття трендів.
Українські дизайнери виграють міжнародні професійні конкурси, беруть участь в основних програмах тижнів моди в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку і роблять презентації своїх колекцій на Paris Haute Couture; джинси Ksenia Schnaider носить Белла Хадід, Руслан Багінський шиє капелюшки Мадонні, в яких вона позує для фотосесій у модному глянці. Виглядає так, що на тлі реальних успіхів українська мода і думати забула про Росію, її медіа, події, точку зору. Це сталося майже миттєво.
Але сенс деколонізації не в тому, щоби просто змінити одну метрополію на іншу і замість старої занепалої імперії обрати більш сучасну і потужну. Сенс деколонізації в тому, щоб знайти себе, свій власний голос. І почати говорити – перш за все, із самим собою. В певному сенсі це відбувається саме зараз.
Усі роки Незалежності мовою моди в Україні була російська мова. Тобто, ще з 1993 року існував вітчизняний україномовний модний журнал «Єва», що працював в складних умовах майже російськомовного Києва і абсолютно російськомовного модного середовища. Робоча мова і всі зовнішні комунікації тижня моди Ukrainian Fashion Week від початку були українською. Але все це було скоріше виключенням, ніж правилом, чиєюсь приватною примхою, кумедною девіацією. Адже світовий модний глянець, наявність якого в країні є «індексом макдональдса» для індустрії моди, роками і десятиліттями видавався в Україні російською мовою.
Російськомовним був український Еlle, що відкрився в 2000 році, l`Officiel (2001), Harper’s Bazaar (2008). І, звичайно ж, омріяний місцевою модною індустрією Vogue, що відкрився в Україні в 2013, також був російськомовним.
Втім, після Революції Гідності, модні журнали, вочевидь, відчули певну незручність: адже вони наввипередки розповідали про українську моду, вишиванки, традиційний одяг і таке інше – і все це російською. З часом несміливо, дуже повільно і складно, на їхніх сайтах та сторінках в соцмережах почала з’являтись українська мова: спочатку як експеримент, скажімо, один день на тиждень, як от «українські вівторки» в l`Officiel Україна. Ще кілька років пішло на те, щоб сайти модних журналів отримали українські версії – втім, це вже стало і обов’язковим згідно з Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» який набрав чинності 16 липня 2019 року.
Деколонізація набула статусу державної стратегії: відповідно до статті 25 Закону всі друковані медіа в Україні повинні були почати виходити українською мовою не пізніше 16 липня 2022 року. Тож із грудня 2021-го Еlle Україна виходить українською, а в лютому 2022 року (символічно, еге ж?) вийшло перше українське число часопису Vogue Україна. Україномовні випуски вийшли під одностайний захват та зливу коментів на кшталт «нарешті!», «дочекалися», «давно на часі» в соціальних мережах. Який контраст з реаліями навіть 10-річної давнини, коли модні медіа виходили російською, зокрема через обґрунтовані побоювання, що від зміни мови їхня аудиторія суттєво зменшиться.
І тут ми підходимо до, можливо, найпомітнішого прояву і, без сумніву, до найціннішого надбання модної деколонізації: до нового споживача української моди. Цей споживач пройшов ментальний шлях від зневаги та презирства щодо всього, створеного і виробленого в Україні, до захвату українською модою і довіри до вітчизняної модної індустрії. Для цього мала змінитись генерація, але не тільки. Для цього мала змінитись свідомість, пріоритети і бачення свого місця в світі.
Цей новий, активний і зацікавлений споживач – найкращий маркер і наочне втілення невідворотних змін (а разом і нашої відмінності від колишньої метрополії, якщо це так важливо). Відповідальні, патріотичні споживачі, які є чутливими до інформації про країну-походження товару, який більше не будуть толерувати колоніальні наративи, який рішуче налаштований на усіляку підтримку – лайком, голосом і, нарешті, власними грошима – рідної української моди.
______
Цей текст був створений спеціально для збірки есеїв UKRAINE! UNMUTED Інституту стратегії культури, видання якої відбулося в рамках 5 триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» із однойменною темою UKRAINE! UNMUTED. Упорядниця та редакторка збірки Оксана Форостина.
Проєкт реалізували Інститут стратегії культури спільно з ГО «Інститут актуального мистецтва» та «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, Міжнародного фонду «Відродження» та литовських партнерів Kaunas 2022. «Український Зріз» започаткований 2010-го і має на меті презентувати зріз українського сучасного мистецтва та культури передовсім за кордоном.