Нове життя Бруно Шульца в новій, незалежній Україні почалося з його повторного – і потворного – вбивства. Цього разу, на щастя, принаймні в метафоричному сенсі: з викрадення і розчленування його стінописів в одній крихітній, але вельми важливій дрогобицькій комірчині і руйнування однієї шляхетної та важливої ідеї, що, якби здійснилася, могла би змінити і урухомити багато.
Та й взагалі мусимо сказати собі: справжнє велике життя Бруно Шульца скрізь, де його ім’я щось означало і щось значило, почалося з різною відстанню і в різній послідовності допіру post mortem, post bellum: насамперед у повоєнній і постсталіністській Польщі від 1956 р., цій найвільнішій і найвільнодумнішій країні поневоленого соціалістичного табору. Там знайшовся чоловік – теж поет, визначний поет і письменник – Єжи Фіцовський (1924 – 2006), який, за влучним висловом Джона Апдайка (одного з тих авторів світової літератури, хто признавалися до впливу Шульца на себе і були замилуванцями його письма і письменства) став для Шульца його Максом Бродом. Саме Фіцовському належить первинна і досі найголовніша заслуга у прикликанні Шульца із забуття. Потім вість про Шульца поширилася в Україні, Ізраїлі, Сполучених Штатах, Німеччині, Західній Европі, а потім уже і в решті світу. І скрізь знайшлися люди, немало людей, для яких відкриття його прози, її прочитання стали центральним поетичним одкровенням всього їхнього життя. Про вирішальний вплив Шульца на свою творчість, про неї як джерело сталого натхнення заявляють десятки провідних сучасних письменників з усього світу. Про переворот, вплив читання Шульца на все своє життя, на виміри своєї вразливості і сприйнятливості, свідчать сотні тисяч читачів усіма численними мовами світу, якими твори Шульца перекладені.
Життя Бруно Шульца почалося в сьогоднішній Україні, там воно і скінчилося. Він народився в галицькому підкарпатському Дрогобичі і там-таки, у своєму рідному місті, яке взагалі рідко коли покидав, був убитий есесівцями на самій межі єврейського ґетта 19 листопада 1942 р.
Бруно Шульц був ґеніальним письменником польської мови, секуляризованим, але не вихрещеним галицьким євреєм, віртуозним графіком, одержимим мотивом чоловічого упокорення перед холодною, певною себе, владною і безжальною жіночою красою, несміливим, сором’язливим і сумним чоловіком, видющим пророком, який передчував і передрікав кінець світу, свого світу, того світу, світу східноевропейського єврейства, і побачив здійснення цього пророцтва, і не пережив його. Застав виродження часів, але не дочекався відродження.
Бруно Шульц народився в Дрогобичі і провів тут переважну частину життя. Винятком були хіба студії на Львівській політехніці і кілька нечастих і недовгих виїздів до Львова, Відня, Парижу і Варшави. По студіях Шульц повернувся до рідного міста і став викладати рисунок та ручну працю в місцевій ґімназії ім. короля Владислава Яґелла. Тут творив свою графіку, давав також приватні уроки рисунку, несміливо і незґрабно закохувався в кількох жінок і дівчат, здійснив кілька невдалих спроб заручитися і одружитися. Потерпав від частих жахливих і тривалих станів смутку, непевності, сумнівів і сорому. На початку 1930-х років, за намовою львівської поетки, філософині і критикині Дебори Фоґель, з якою його теж поєднувало кохання, що не скінчилося шлюбом, почав писати прозу, новели, оповідання, нариси. Дуже скоро, просто-таки відразу з’ясувалося, що писання це ґеніальне і не має собі рівних ані в польській, ані в жодній іншій літературі світу. Перед війною, однак, Шульца визнавали найбільшим лише інші найбільші в польській літературі. До загальної відомості не дійшло і через війну, і через складну своєрідність його письма.
В часі нацистської окупації Шульца як єврея негайно замкнули в дрогобицькому ґетті і залучили до примусових робіт. З його художніх здібностей, однак, приватно користав один з очільників Шоа в Дрогобичі, психопат і садист, член гітлерівського руху з перших годин його зародження, гауптшарфюрер СС віденець Фелікс Ландау, якій волів і велів величати себе «єврейським генералом». Через це він узяв високо художнього обдарованого Шульца під щось на кшталт особистого «протекторату». Ландау оселився в показній експроприйованій віллі в Дрогобичі, на вул. Св. Яна, де мешкав зі своєю коханкою Ґертрудою Зеґель. У Відні в нього була колишня дружина і двоє малих дітей від першого шлюбу. Вони за бажанням батька мали приїхати до нього до Дрогобича на літні вакації 1942. Готуючи їм побут, Фелікс Ландау змусив Бруно Шульца розмалювати стіни комірчини для прислуги, що містилася відразу при кухні вілли і була призначена тепер для дитячої кімнати, сюжетами з німецьких казок. Над виконанням цих стінописів темперою підневільний Шульц працював, найправдоподібніше, навесні 1942 року, до приїзду дітей Ландау.
В листопаді 1942 року Бруно Шульца застрелив під час так званої «дикої акції», в якій загинули десятки дрогобицьких євреїв, інший есесівець. Його тіло довго пролежало на вулиці, а потім його таємно поховали вночі на єврейському цвинтарі. Трагічна смерть, війна і повоєнні події в цій частині Європи спричинилися до того, що і особа Бруно Шульца, і його графічна та літературна творчість улягли майже цілковитому забуттю. Майже – бо вижило чимало сучасників, свідків, учнів, розпорошених тепер по цілім світі, збереглися передвоєнні видання і публікації. На підставі їх свідоцтв Єжи Фіцовському починаючи від 1960-х рр. вдалося фраґмент за фраґментом відреставрувати його життя, відродити пам’ять про Шульца. Фіцовський створив підложжя для естетичної канонізації Бруно Шульца в Польщі і неабиякої відомості в цілому світі, яка в окремих середовищах має статус культу.
Україна, попри те, що тоді ще не просто підрадянська, але й одне з найрепресивніших місць у тодішньому світі, не тільки не була винятком, але й належала до тих країв, де рецепція Шульца – як і скрізь, зрозуміло, повоєнна, посмертна – почалася доволі рано, хоча творчість і саме ім’я Бруно Шульца – на відміну від незрівнянно ліберальнішої ПНР – було під суворою забороною, так само, як, скажімо, Йозефа Рота, Кафки, Джойса, Пруста чи Роберта Музіля, аж до середини – кінця 1980-х рр. Спершу, в 1970-х рр., в Українській РСР Шульца читали і поширювали в польських ориґіналах: химерним чином перекладати його було заборонено, а от примірники польською безперешкодно і навіть цілком офіційно потрапляли сюди через мережу книгарень літератури соціалістичного табору «Дружба». Що-що, а читати польською українці історично вміли дуже добре. Незабутнім є для мене відчуття на доторк того вишневого із золотими тисненнями тому «Цинамонових крамниць і Санаторію під клепсидрою», Wydawnictwo Literackie, 1978, який я виявив у нашій домашній бібліотеці десь у 10-річному віці.
Всередині 1980-х рр. перші переклади Шульца українською стали з’являтися в діаспорі, а наприкінці цієї «перебудовної» декади і в самій Україні, спершу в самвидаві, а далі й у численних часописах. 1995 року вийшла перша в незалежній Україні книжка прози Шульца в заворожливому перекладі Андрія Шкраб’юка. Далі перекладів тільки прибувало і множилося, кількісно і ґатунково: есеї, листування, нариси. 2017 повний корпус художньої прози конґеніально переклав один з найвидатніших сьогоднішніх майстрів слова – Юрій Андрухович. Отож із відомістю Шульца як письменника в Україні давно все було гаразд, принаймні вона розгорталася синхронно до його рецепції в інших країнах поза Польщею, де Бруно Шульц належить до національного канону і шкільної програми.
Інакше виглядала справа з його ґрафічною творчістю: кваліфікована, либонь, як «порнографія» і «перверзія», вона не мала ні найменших шансів на публікацію в совєтські часи, а в 1990-ті, через несамовитий економічний занепад, про видання альбомів якісних репродукцій не доводилося й мріяти.
Все це є доконечним вступом до історії, яку я збираюся розповісти, і яка, власне, й призвела до цього повторного символічного вбивства Шульца в Дрогобичі, але і до його дивовижної теперішньої відомості в Україні, що виходить далеко поза межі літератури і мистецтва загалом.
Десь у 1990-х роках в кількох великих містах Німеччини відбувалася велика виставка графіки Бруно Шульца, до якої Єжи Фіцовський підготував великий каталог із супровідними текстами. Серед них були і спогади про Шульца його дрогобицьких учнів і знайомців. Одне з цих свідоцтв його колишнього учня, теж дрогобицького єврея, що вижив у Голокості, містило згадку про те, що Шульц на вимогу Ландау розмальовував дитячу кімнату для його дітей.
Цей каталог із текстами потрапив до рук тепер уже покійного, тоді похилого віку німецького письменника Крістіана Ґайсслера (Christian Geißler), який теж належав до великих шанувальників прози Шульца. Прийомний син письменника, Беньямін Ґайсслер (Benjamin Geißler) – помітний кінодокументаліст. Отож у Ґайслера-старшого з’явилася думка: разом із сином вирушити до Дрогобича на пошуки, можливо, втрачених, можливо, затертих, можливо, забутих стінописів Бруно Шульца у «віллі Ландау» і зняти про ці пошуки фільм.
В кінці січня 2001 року невеличка знімальна група прибула на місце, до засніженого і морозяного Дрогобича. Завдяки участі на той час одного з двох ще живих у Дрогобичі учнів Шульца (тепер вони всі вже покійні), скрипаля Альфреда Шраєра, його знайомствам у місті, швидко вдалося здійснити пошуки, і вже на 4 день зйомок стінописи справді були знайдені під кількома наверствуваннями пізнішої побілки. Кожен крок пошуків і сама мить знахідки похвилинно задокументовані. Зрозуміло, то була несамовита сенсація: знайдено останній витвір Бруно Шульца, що постав за таких трагічних обставин Шоа! Намір Ґайслерів полягав у тому, щоби навколо цієї знахідки створити Міжнародний центр зустрічей, заручившись підтримкою української, польської та німецької держави, а також низки поважних міжнародних фундацій. З цією метою режисер Беньямін Ґайслер негайно вдався до кількох важливих кроків: повідомив про знахідку міську владу Дрогобича, посольство Німеччини в Україні і ґенерального консула Республіки Польща у Львові. З міським головою Дрогобича, а також завідувачами відділу культури та міжнародних відносин міської адміністрації режисер уклав протокол про знахідку, в якому міська влада зобов’язувалася взяти її під свій захист. Одночасно Беньямін Ґайсслер зініціював скликання українсько-польської державної експертної комісії, яка наступного ж дня прибула до міста і засвідчила ориґінальність твору Шульца. До того ж, усі сторони взяли на себе обов’язок нерозголошення наразі – з огляду на вельми вірогідну небезпеку, що якийсь багатий і безпринципний колекціонер, довідавшись про цю унікальну знахідку, захотів би нею в кримінальний спосіб заволодіти. Це зобов’язання, однак, тут же порушив тогочасний ґенеральний консул РП у Львові. Спонукуваний підозрами, що без гучного розголосу «німці і українці» можуть якось зловжити творами «польського мистця», він самочинно повідомив про знахідку польські медії. Наступного ранку вулиця довкола вілли була вже заповнена мобільними трансляційними пристроями кількох польських телевізійних каналів (відтоді вони днями і тижнями брали в облогу будинок, намагаючись домогтися від української пари пенсіонерів, що мешкала на той час у квартирі зі знахідкою, дозволу туди проникнути чи інтерв’ю з важко хворими власниками). Так звістка про знахідку передчасно і необачно розлетілася цілим світом, про неї повідомили провідні світові медії.
Тим часом згіршена цим небажаним розголосом, але окрилена однією з найважливіших знахідок століття в нашій частині світу принаймні знімальна група вже готувалася до подорожі в Ізраїль, аби там розмовляти для фільму з кількома іншими ще живими учнями Шульца, колишніми дрогобичанами. Ця частина зйомок відбувалася у травні того-таки 2001 року. В перший день перебування в Єрусалимі знімальна група здійснила узгоджений заздалегідь візит до Меморіального комплексу Яд Вашем, під час якого «офіційно» повідомила його керівництво про лютневу дрогобицьку знахідку. І відповідь почула привітання і захоплені відгуки.
А ще через два дні до Беньяміна Ґайсслера задзвонив польський представник міжнародної комісії з авторизації і збереження знахідки, яка тим часом далі провадила свою роботу, і напівпритомним голосом повідомив, що стінописи з дрогобицького помешкання були частково демонтовані невідомими особами, окремі частини вибрані разом із тиньком від стін і вивезені в невідомому напрямку. Цілість композиції була безповоротно зруйнована, ідея створення Центру зустрічей непоправно знищена. Ще через кілька днів Яд Вашем в офіційному повідомленні оголосив, що це відбулося на його замовлення і силами його співробітників.
Важко передати збентеження, обурення, збурення, які викликала ця новина у світі. По суті, ішлося про незґрабно замаскований під леґальний акт брутального викрадення і знищення пам’ятки культури однієї держави представниками іншої держави, ба, найповажнішої державної інституції Ізраїлю, покликаної зберігати пам’ять про Катастрофу.
Офіційний Ізраїль пояснював цей нечуваний вчинок гаданою необхідністю: мовляв, в Україні ці твори не можуть бути в безпеці (здійснюючи заходи з «забезпечення», вони знищили і спотворили їх). До того ж, твори Бруно Шульца, який загинув тільки тому, що був євреєм, мають зберігатися в Ізраїлі, іншими словами, належать Ізраїлю за правом належності. Додатковим «арґументом» звучало твердження, що творчість Шульца в сучасній Україні нікому не відома і нікому не потрібна.
Потворний, ганебний міжнародний скандал, який вибухнув після цієї крадіжки, виразно унаочнив одну прикру річ: довкола спадку Шульца спалахнула архаїчна національна суперечка про те, кому він належить і за якими ознаками (через 12 років з подібними «арґументами» буде окуповано і анектовано Росією Кримський півострів).
Для української культурної спільноти ці події навколо дрогобицьких стінописів Шульца стали не тільки несамовитим потрясінням, але й спонукою радикально переглянути ставлення до безлічі подібних пам’яток та артефактів в усій сьогоднішній Україні, до зміни парадигм в обходженні не тільки з пам’яттю і спадком Шульца, але й цілої низки інших важливих постатей, що жили і творили на українській землі: Аґнона, Целяна, Рота, Манеса Шпербера, Дебори Фоґель, Іди Фінк, але також, скажімо, Джозефа Конрада і Станіслава Лема. Не привласнювати, але й не відчужувати, не покладатися на опіку інших і якомога повніше, інтенсивніше залучати до обігу того, що не є власністю, але є власним, Своїм в підставовому антропологічному сенсі. Частиною великої і розмаїтої Самості.
______
Цей текст був створений спеціально для збірки есеїв UKRAINE! UNMUTED Інституту стратегії культури, видання якої відбулося в рамках 5 триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» із однойменною темою UKRAINE! UNMUTED. Упорядниця та редакторка збірки Оксана Форостина.
Проєкт реалізували Інститут стратегії культури спільно з ГО «Інститут актуального мистецтва» та «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, Міжнародного фонду «Відродження» та литовських партнерів Kaunas 2022. «Український Зріз» започаткований 2010-го і має на меті презентувати зріз українського сучасного мистецтва та культури передовсім за кордоном.