Під гаслом «Друга спроба» ми розпочинаємо огляд цього непростого — воєнного — року. Спецпроєкт «Друга спроба» — це цикл розмов із представниками та представницями сфери культури Львова про те, наскільки наші — усіх українців — плани на 2022 рік виявились (не)сумісними із реальністю, що планувалось і що було втілене натомість. «Друга спроба» це можливість оцінити реактивність, проактивність та гнучкість культурної сфери за надзвичайних ситуацій, ведення кризового менеджменту, уміння інституцій розвинути формати і проєкти на вимогу часу. Це також і розмова з середовищем про перевідкриття своєї місії після першого шоку війни.
Нашим респондент(к)ам ми адресувати три запитання:
— Що ви планували на 2022 рік, до війни?
— Втрачене та зупинене: від чого довелось відмовитись, можливо навіть назавжди, а що пообіцяли собі обов’язково втілити після перемоги?
— Набуте: які нові плани ви збудували?
Отож, розпочнімо розмову, «Другу спробу».
Дослідниця львівського мистецького середовища Олександра Кущенко:
— На 2022 рік я планувала піти в «сабатікал» (зараз про це навіть думати смішно! і трошки гірко). Тобто я планувала перезавантажитись: менше працювати в короткострокових проєктах, більше зосередитись на творчій індивідуальній діяльності. Хотілося видихнути й поринути у дослідницьку роботу
— Мені не довелось відмовлятись від планів, але змінилися пріоритети у порядку їх виконання. З’явилися короткотривалі проєкти, в яких я бачу свою участь потрібною. На мою думку, зараз у всіх сферах, зокрема в культурній, надважливою є комунікація. Тому моя робота в команді бачиться зараз кориснішою, ніж персональна творчість.
— Коли я говорю про персональну творчість, мені йдеться про дослідження львівського мистецького середовища. Мій сайт АртЛьвівОнлайн (медіа про мистецтво у Львові) — це мій інструмент для дослідження. Він фіксує швидкоплинний час теперішній (сотні або вже тисячі анонсів виставок), мережі зв’язків між художницями і художниками (у розділі «Профіль» більше 600 довідок), там є і місце для рефлексії — у розділі «Потік».
7 лютого я запустила проєкт «Перекази виставок» на Patreon — це короткі аудіозаписи, де різні люди з культурного середовища переказують якісь мистецькі роботи. Це фантастично цікавий формат і разом з тим документація, якої ще ніхто не робив! Наприклад, я маю перекази виставок 2010-х років Андрія Лініка, маю і такі перекази як екскурсія від куратора Олександра Маханця про виставку в Центрі міської історії. Почалась повномасштабна війна і я поставила Patreon на паузу. Тоді з’явилось багато запитів: від редакцій писати про українське мистецтво, була хвиля запитів комунікувати проєкти в соцмережах, запити на якусь публічну комунікацію (подкаст, лекції).
Коли культурне життя міста остаточно включило кризовий менеджмент, я почала регулярно робити дайджести #артльвівафіша в соцмережах, і виявилось (справді це був шок для мене!), що цим я також закриваю потребу аудиторії. Думаю, що саме завдяки цим дайджестам проєкт почали підтримувати на сервісі свідомої підтримки української культури YoKu. Мої нові плани — більше комунікувати з середовищем, дбати про його екосистему, чути проблеми, підтримувати.
Ляна Мицько, керівниця Львівського муніципального мистецького центру:
— У 2022 році було заплановано ряд виставок з іноземними учасниками, оновлення VR-галереї, навчальні курси, формування яких вже було на фінальному етапі. Та викладачі курсів пішли в армію, наш розробник сайту також зараз на фронті, безпосередньо в окопах. А посольства згорнули свої проекти, і відтак ми не змогли зробити виставку, наприклад, спільно з ірландським куратором…
У березні ми зібралися і почали робити простір більш відповідним до потреб часу, для термінових потреб переселенців. Цей шелтер за кілька тижнів відвідало з ночівлею понад 600 людей, які втікали від війни у Львів або прямували за кордон. (про це ІСК писав докладніше у матеріалі Співжиття: як працюють львівські установи культури в часі війни). Поруч з тим відкрили першу реакційну виставку — Влади Ралко та Кіндер Альбум. Наступними були Діана Берг і Тарас Бичко. Виставки відбувалися у меншій частині простору, поки більша перетворилася на коворкінг для тих, хто переїхав у Львів і прагне далі працювати. У коворкінгу також висіли постери про розстріляне відродження авторства Богдани Давидюк. Тепер ми відкрили всі виставкові зали та показуємо проект Романа Бордуна. Часу на страх не було і, попри відсутність повноцінного фінансування, ми почали ремонтувати ще одну частинку будинку, аби розширити нашу діяльність та залучити ще більше відвідувачів.
— Умова роботи в Україні — це вміння реагувати на стан справ, не лише окремій людині, а й інституції. Категорично відмовитися — хіба від роботи з росіянами, з якими у нас і до того справ не було.
Ми зберегли майже той самий склад, який був і на початку нашої роботи. Зараз в пошуку менеджерів. Тішить, шо через активну роботу ми змогли сублімувати страхи і сумніви в результат для стабілізації ситуації в місті і допомоги гостям міста.
— Восени 2022 року ми відкриваємо новий простір. Тут плануємо співпрацювати з психологами та психіатрами, або спробувати формат пропаганди психологічної культури, проговорення та розроблення травм через арт-терапію. Також готуємо виставку Сергія Якуніна, того магії має бути достатньо для того шоб це підняти.
Ірина Артимяк, в.о. художнього керівника Першого українського театру для дітей та юнацтва:
— Планувала працювати! Зокрема готуватись до фестивалю «Струс». Цей фестиваль відбувається раз у два роки, і ми завжди ретельно готуємось до нього заздалегідь. («Струс» — міжнародний мультижанровий фестиваль-конкурс для молодої аудиторії. Його організатором став Перший театр). Особисто я готувалась ще й до вступу — на культурологію.
Після 24 лютого ані розгубленості, ані відчаю, ані страху — ні, не мала, не маю, і не буду мати. Вранці 24 лютого перша моя думка була «Потрібно згуртуватися і бути готовими до подальших дій разом». Практично весь колектив залишався на місці, всі взялися до роботи. Звісно, у перші два місяці вистави відмінилися, бо ми стали великим прихистком. Було багато роботи з людьми, які оселилися в театрі. Пазли по трохи складалися — команда волонтерила, займалась гуманітаркою, налагодженням співпраці з іншими фондами.
— Нема у мене такої думки, мовляв «буду робити після перемоги». Я роблю ту свою працю, яку маю робити, не відкладаючи на потім. Маємо виступи, поїздки, участь у міжнародних проєктах. І щодо особистих досягнень — я таки вступила на магістратуру! А якщо буде потрібно, то буду вчитися ще!
— Згодом театральні вистави повернулися на сцену (до цього ми багато виступали за межами театру: їздили дитячими прихистками, інтернатами). Цієї осені вже мали чудові гастролі — це «Українська весна» в Познані, попереду нас ще чекають виступи в Туреччині. Так, від деяких вистав ми поки що відмовились, бо вважаємо їх недоречними і неактуальними в часі війни. Іноді ми ще і не до кінця розуміємо, що сьогодні потрібно глядачеві — подекуди піднімати певні теми ще зарано, ще болить.
Втім у нашому репертуарі залишається вистава «Зерносховище», також поставили нову — «Кольори», і до кінця року маємо в планах поставити ще дві. Тобто, три прем’єри за сезон. Також робимо благодійні проєкти, готуємо читки для дітей і дорослих з відомими людьми. Керівництво та працівники Першого театру зараз обороняють країну, то ж мусимо давати раду — окрім всього встигаємо ще й ремонтувати дах!
Ми не відмовились ні від чого, це радше змінилось забарвлення. Там, де вища планка, народжується нове і потужне. Реальність тепер сприймається так гостро, що з’являється ще більша потреба працювати і створювати. До слова, фестиваль «Струс» також залишається в планах: досвід «Мельпомени Таврії 2022» у Львові показав, що мистецтво — гнучке і завжди можна знайти форму для його реалізації!
Олексій Паляничка, керівник літературно-драматургічної частини театру «І люди, і ляльки»:
— У 2022 році ми планували робити лекції про те, як читати театр, очікували втілити ряд постановок, писалися одна інсценізація та пʼ’єса. Планували також розширяти простори театру — вести переговори із міською радою, аби викупити квартиру поруч від нас для облаштування гардеробної, гримерних кімнат та адміністративного корпусу, які в нас практично відсутні.
Три наші працівники зараз у ЗСУ та ТрО. На початку війни театр взагалі не знав що робити. Інші театри влаштували у своїх приміщеннях прихистки для ВПО, але натомість виявилось, що у нашому театрі, за браком умов, це неможливо. Зрештою ми організувалися по різних напрямках: плели сітки і залучали людей до цього, зустрічали, селили і супроводжували переселенців. З березня ми з Ольгою Венгжин (в.о. директора) зайнялися організацією показів вистав для дітей-переселенців, зокрема у партнерстві з ІСК. Щодо мене, то я збирав історії біженців, писав до польських та німецьких видань про життя українських театралів під час війни.
— Нам довелося відмовитися від співпраці з дуже хорошим другом театру — білоруським режисером Алєксандром Янушкевичем, невідомо чи назавжди, чи колись ця співпраця буде можлива… Зараз і далі служить в ЗСУ наш керівник Олексій Кравчук. Це дуже відчувається, що театр лишився без керівника, є відчуття розгубленості і відсутності «центру», навколо якого б здійснювалася робота. Хоча з нового сезону ми вже здійснили і поїздку на польський фестиваль і нову постановку, відчуття, що ми повернулися назад до колективної роботи, немає.
— Що у нас в планах? Постановка «Зачарованої Десни» із запрошеною режисеркою з Харкова, поїздка на гастролі до Швейцарії, поїздка на фестиваль до Німеччини. Також на меті маємо поставити ще одну виставу для дітей — ляльки вже робляться, але режисера під неї поки що немає. Хоча і назагал усі плани виглядають дуже ефемерними: багато залежить від фінансових спроможностей театру, можливих грантів та інвестицій ззовні.
Своїми планами «до і після» ділиться і колектив «Сенсотеки»:
— З перших днів війни ми відклали поточну роботу і перетворились на зручний прихисток для великої кількості людей, що втікали від обстрілів. У ці дні ми відчули переваги та важливість того, що наш заклад, наше приміщення спроектоване і здизайноване саме для роботи з інклюзією — зручні санвузли, вбиральні, кухня, оснащена найнеобхіднішим. В нас можна було почуватися дуже комфортно, а це справді було потрібно усім: десятки людей — з батьками похилого віку, з дітьми, з собаками і котами, — усі жили тут разом. Хоч наші мешканці вже і виїхали, ми до сьогодні продовжуємо роботу з ВПО — бачимо велику потребу в психологічній підтримці за допомогою мистецтва не лише для ВПО, але й для усіх львів’ян. За останні пів року ми організували десятки майстер-класів і занять із малювання, ліплення з глини, аплікацій тощо для дітей ВПО.
— Нам довелось відмовитись від великої мрії — створення «Сенсосаду» біля самої будівлі бібліотеки, вже навіть проєкт дизайну мали. Але віримо, що повернемось до цього задуму після Перемоги.
Вже з літа наша «Сенсотека» повернулась до звичного ритму роботи, але ми відчули, що кількість наших відвідувачів помітно зменшилась — багато людей з інвалідністю, хто знайшли змогу, виїхали за межі України. Це й не дивно, адже їм доволі складніше даються постійні пересування в укриття.
— У майбутньому ми будемо мати ще більше молодих людей з інвалідністю: війна калічить прекрасних людей. І у цьому буде нова важлива роль «Сенсотеки» — мусимо напрацьовувати нову стратегію роботи в усіх галузях, нову Інклюзію, породжену війною.