Співжиття: як працюють львівські установи культури в часі війни

Співжиття: як працюють львівські установи культури в часі війни.
Україна сьогодні — спільна справа нас усіх. Інститут стратегії культури підготував огляд діяльності інституцій культури у часі, який ніхто не міг уявити — часі війни. Ми завітали на розмову, написали та зателефонували низці інституцій культури Львова — театрам, бібліотекам, культурно-мистецьким центрам — аби спитати як вони працюють сьогодні, на чому зосередили свої зусилля, як змінюють формат роботи. 

Велика кількість установ стала прихистком для внутрішньо переміщених осіб, працює з дітьми й гуманітарною допомогою,  проводить освітні та ознайомчі заходи. Про це та більше у матеріалі ІСК. 

— Прихисток у мистецтві

Львівський муніципальний мистецький центр у перші ж дні війни переобладнав своє приміщення під прихисток для переселенців з гарячих регіонів країни. Цілодобово команда Центру та друзі-волонтери (а це 20 осіб) розвозили людей з вокзалу до свого прихистку або ж районних адміністрацій, де відбувається реєстрація прибулих. Траплялись випадки, коли людей у важкому моральному стані підбирали просто з вулиці. За перші два тижні тут прийняли 400 переселенців, часом бувало, що вночі у комендантський час могли розвести від 400 до 700 осіб.

У Центрі надають їжу, теплий одяг, місце для відпочинку та, крім функції шелтеру, команда ЛММЦ приділила особливу увагу психологічній підтримці внутрішньо переміщених осіб — з людьми тут працюють психологи-волонтери; а також сприяють їх працевлаштуванню.

• 

— У нас на кухні ми працевлаштували вже двох. Це були перші наші переселенці, які прибули сюди з мамою і сестрою. Жінки вже виїхали в Польщу, а двоє хлопців пішли у воєнкомат, де їм поки відмовили. Їм сказали: “А хто ви — барісти?” — з усмішкою розповідає керівниця Центру Ляна Мицько. — А у цей час наші дівчата, які завідували на кухні, виїжджали за кордон, і тому ми зробили таке взаємозаміщення. І це в принципі логічний процес, я дуже надіюся, що місто у нього теж швидко включиться. 

Допомогою переселенцям займається і театри. Так, багатьох вразив незвичайний та навіть казковий антураж прихистку у Театрі імені Леся Курбаса. Про це докладно описали у інтерв’ю Марічки Паплаускайте із Наталією Рибка-Пархоменко — актрисою Театру, яка першою запропонувала приймати тут переселенців — для ресурсу Reporters.

• 

Також приймає у себе внутрішньо переміщених осіб і Театр імені Лесі Українки. Вже на третій день війни театрали організували логістику внутрішньо переміщених осіб до Польщі. Ольга Пужаковська — директорка-художня керівниця Театру — наголосила, що для них було важливо підтримати ініціативу з перевезення людей через кордон, аби автобуси довозили людей не просто до лінії кордону, а напряму до польських міст. Адже серед пасажирів було багато вагітних жінок чи людей старшого віку, яким доволі складно вистояти на пішому переході багато годин поспіль. Із часом логістика оптимізувалась, команда Театру знайшла львівського перевізника Андреоллі-тур з локальними водіями, що значно пришвидшило процес перевезень. Загалом до Польщі вже (станом на 21.03) було перевезено більше 1000 осіб. Оплата трансферу відбувається за сприяння польських гуманітарних фундацій CHLEBEM I SOLĄ та Podróżnych Ugościć 

Окрім цього, в Театрі розвинули ще безліч гуманітарних напрямків. Це і облаштування прихистку, комунікація з прибулими, краудфандингові кампанії, робота у місцях масового скупчення, оперативне відправлення допомоги військовим. Так, Театр вже відправляв автівки із допомогою у Київ, Суми, Харків, Миколаїв, Запоріжжя, Полтаву та інші міста. Менеджери та менеджерки театру зібрали власну базу волонтерів і постійно долучають їх. На кухні Театру щодня готують їжу, яку згодом їздять роздавати у черги у військкомат чи на вокзал, деякі працівники самотужки печуть хліб у себе вдома. А ще тут організували пошивний цех, де закрійниці й волонтери виготовляють бафи, балаклави, жовті стрічки для тероборони та військових. Ініціатива зародилась з подачі одного із мешканців шелтеру, який прибув з Києва. Наступний крок — пошиття термобілизни й випробування технології, адже її виготовлення потребує уваги до нюансів (правильне прилягання, спеціальна тканина тощо).

• 

— У перший день війни ми перебрали всю нашу костюмерку. Усі костюми і тканини  відповідного кольору ми віддали на пошиття сіток. Іронічний момент в тому, що наш Театр — це колишній театр радянської армії, тож військові костюми, які в нас ще були, теж пішли на сітки, — усміхається Ольга.

Шелтер у Театрі Лесі дихає затишком і теплом. Максимальна кількість мешканців, яких тут можна розмістити одночасно, — 25. У просторі діють певні правила для комфортного спільного перебування, що прикріплені на дошці оголошень, як-от здати постіль після виселення. «Як в Укрзалізниці» — жартують місцеві. Також тут можна знайти перелік лікарів, що консультують онлайн, адреси закладів харчування, районних адміністрацій Львова та інше, що може стати в нагоді.

• 

• 

• 

• 

Ще один прихисток у Львові — Палац культури імені Гната Хоткевича. Працівники Палацу чергують цілодобово у три зміни й найчастіше тут приймають прибулих зі станції Підзамче поруч. Районна адміністрація та поліція вже на місці підказує, що у Палаці на людей чекають та готові допомогти, а також тут можна залишити на перетримку речі, поки їх власники проходять реєстраційну процедуру. Танцювальні зали, кабінети та інші простори облаштували обігрівачами та спальними місцями; за ніч у Палаці приймають 20-22 осіб, здебільшого це жінки з дітьми. Найменшому жителю, якого приймали, було 2 місяці — хлопчик з Харкова.

Директорка Палацу Олександра Онишкевич розповідає, що частина працівників зараз допомагає в одному із дитячих інтернатів Львова, куди нещодавно перемістили дітей з Харкова, Дніпра, Миколаєва. Також команда активно займається збором гуманітарної допомоги — абсолютно всі працівники, усі відділи включені у процес. Умовно можна виділити два напрямки гуманітарних зборів: для потреб військових та потреб переселенців. Мешканці міста приносять сюди різноманітний одяг, взуття, дитячі візочки, набори постелі, подушки, навіть лежанки для домашніх тварин. В попиті усе. Клас образотворчого мистецтва тепер слугує складом для медикаментів і пунктом медичної допомоги. А завдяки волонтерській підмозі з Польщі, меценатів є й багато харчів для немовлят, субліматів та сухих пайків з-за кордону.

• 

• 

• 

• 

— Ми налагодили комунікацію з Польщею, з Бельгією. Є з Німеччини допомога і з Румунії. Усі запитують, що потрібно, а ми відповідно маємо конкретні запити від військових бригад, укомлектовуємо і передаємо їм усе необхідне. […] Ми вже передавали допомогу у Суми, Харків, Охтирку, Миколаїв. Трапляються запити і не від військових — ми, звісно, ретельно усе перевіряємо, адже ситуації бувають різні.

Іноземці долучаються до роботи й на місці, у самому Львові. Гіллем Аурвей, уродженець Ірландії, хотів відвідати Львів вже тривалий час, адже має тут друзів й до того ніколи раніше не бував в Україні; попередньо поїздка до України була у планах іноземця на квітень. Втім бажання допомогти привело його сюди раніше і за значно інших обставин:

— Із початком війни я поцікавився у Олесі [Онишкевич]: “Чи у вас є кому допомогти зовні?” й мені відповіли, що ні. Тому я запропонував, що ми з братом приїдемо на підмогу із вирішенням транскордонних справ. Згодом брат повернувся додому і налагодив ланцюжок поставок із Бельгії сюди, а я залишаюся тут, аби напряму допомагати Олесі, Богдані [Богдана Брилинська — керівниця офісу Львів — місто літератури ЮНЕСКО] та решті команди, координувати частину процесів трансферу.

• 

• 

Паралельно, наскільки це можливо, Палац намагається не випадати з навчального процесу й проводив заняття для дітей онлайн. З 17 березня Палац відновив офлайн відвідування гуртків: працює театральна студія, танцювальні й вокальні класи, організовують поетичні читання.

Із початку російського вторгнення у приміщеннях Центр міської історії, Jam Factory Art Center та Rondo Cafe Lviv знайшли прихисток 250 людей (станом на 21.03). Це мешканці Дніпра, Запоріжжя, Києва, Харкова, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Лисичанська, Любатина, Вишневого, Житомира, а також громадяни Канади, Сирії, Нігерії, Ірландії, Польщі, Великої Британії. Свої основні будівлі Jam Factory облаштували під сховище та розподільчий центр для гуманітарної допомоги. Під гуманітарні потреби свої приміщення переобладнав й Інститут стратегії культури, а частина менеджерів напрямку освіти ІСК працює із дітьми-сиротами з Харкова.

— Моя хата ̶с̶к̶р̶а̶ю̶ відкрита

Районні інституції також залучають локальних мешканців до співдії.
Серед них Lviv Open Lab — молодіжний центр інноваційної освіти — за три тижні мобілізував 1050 волонтерів для плетіння маскувальних сіток. Матеріали для сіток (а це нитки, тканини, фарбувальні балони, дерев’яні планки) збирають методом краудсорсингу. В середньому за день в Open Lab працює 50 волонтерів й виготовляють 10 сіток; за весь час вже сплели 215 сіток, а найбільша з них — 200 м завдовжки. Також спільно з творчою майстернею «Сверлик» тут організовують безплатні майстер-класи для дітей-переселенців. Майстри навчають художній обробці скла, дерева, до прикладу, разом із дітьми-сиротами з Луганська вирізали на електролобзику український герб. Студія влаштовує і виїзні майстер-класи у інші прихистки міста.

• 

• 

• 

• 

Львівський Центр Довженка працює у кількох напрямах: поселення для переміщених осіб, їдальня та навчання.

— Один із місцевих ресторанів готує їжу для мешканців нашого прихистку, а деякі люди, які довше проживають у нас, долучаються до цієї спільної справи. Так, за кухню в нас відповідають пані Ліда із Запоріжжя та її дочка, все працює дуже чітко: є чергування, зміни. Також займаємось гуманітарною допомогою: ми її отримуємо, сортуємо і віддаємо — військовим, цивільним, дітям. У цьому співпрацюємо з Церквою Різдва Пресвятої Богородиці, — ділиться директорка Центру Довженка Марта Іванишин

Що також важливо: двічі на тиждень спільно з Мальтійською службою допомоги у Центрі проводять заняття з першої домедичної допомоги. Курс вже пройшла орієнтовно тисяча людей. Це тренінг на 4 год для всіх охочих, зареєструватися на участь можна на фейсбук-сторінці Центру. Крім того, тут відбуваються навчання із самозахисту тощо. Місцеві мешканці активно долучаються до роботи на кухні, сортування одягу, догляду за дітьми, є водії-волонтери

Олександр Агашков, директор ЛКП «Культурно-мистецький центр «Супутник» на Левандівці:

— Упродовж всієї гострої фази російсько-української війни колектив нашого ЛКП здійснює цілодобову роботу центру тероборони, допомоги і укриття в умовах дії комендантської години, об’єднавши під одним дахом усі можливі кризові напрямки. 24 лютого ми відкрили «Супутник» як об’єкт наземного укриття, наша бібліотека теж зараз виконує таку функцію […] Забезпечуємо роботу чергової частини тероборони, піших патрулів та мобільних груп.

Другий поверх «Супутника» цілком відданий під потреби внутрішньо переміщених осіб: створено 47 стаціонарних місць. Також тут працює сортувальна транзитна станція гуманітарної допомоги. Молодіжний центр «Нові орбіти» з місцевими партнерами забезпечують переселених осіб їжею, а до приготування страв активно долучаються місцеві мешканці. Маючи сталу аудиторію, гарну паркову зону, ігровий простір, працівники Центру дбають про маленьких дітей, поки батьки залагоджують реєстраційні справи на новому місці. Також «Супутник» на постійному зв’язку з італійськими партнерами: громади і муніципалітети Феррере, Авеццано, Салерно сприяють КМЦ у підтримці потребуючих у Сінгурах Житомирської області поліцейських, департаменту оборони Полтавської ОДА, дитячого будинку в Миколаєві, шкіл, ліцеїв, гуртожитків і хостелів у Левандівському районі Львова. Волонтерський рух, який сформувався навколо «Супутника», допомагає й тим, хто зараз далеко — на лінії вогню, у Полтаві, Харкові, Києві, Броварах, інших гарячих точках. 

Звісно, не всі організації можуть приймати переміщених осіб або ж можуть, але на обмежений час — і для цього є об’єктивні причини: непристосованість приміщень для проживання (відсутність кухні, душу чи обігріву), замалі площі, безпосередня близькість до стратегічних об’єктів, відсутність укриття тощо. Але це не привід залишатись осторонь. Кожен і кожна наближає перемогу — як і чим може, й велику роль відіграє боротьба культурної спільноти в інформаційному, культурно-дипломатичному полі.

— Врятувати людей і спадщину

Із початком війни російські війська на території України знищили або пошкодили низку інституцій культури, релігійних споруд, архітектурних та історичних пам’яток. Свого часу усіх сколихнула інформація про руйнування Музею Марії Примаченко в Іванкові, що на Київщині, а на сьогодні таких об’єктів вже десятки у різних областях: Київській, Сумській, Харківській, Чернігівській, Житомирській, Донецькій, Дніпропетровській.

Міністерство культури та інформаційної політики України створило ресурс для документування воєнних злочинів проти людяності та об’єктів культурної спадщини, скоєних армією Росії. Серед об’єктів, які постраждали: Міський краєзнавчий музей в Охтирці, Музей військової історії та обласна бібліотека для дітей у Чернігові, будинок «Слово», Державна наукова бібліотека ім. В.Короленка й міський художній музей у Харкові. Так, музейні інституції на територіях, що зазнають постійних ударів російських військ, опинилися у непростій ситуації; працівники багатьох із них попри все залишаються на своєму робочому місці, намагаються, наскільки це можливо, подбати про фонди.

Ольга Гончар, керівниця музею тоталітарних режимів «Територія Терору» розповідає про те, як турбота про колег переросла у конкретний інструмент фінансової підтримки музейного середовища країни: 

— Ми постійно на зв’язку зі своїми колегами-музейниками зі сходу, півдня, центру. Ми промоніторили потреби один одного — і зрозуміли, що в дуже багатьох регіонах людям не виплатили зарплати. Відтак, коли почалися бомбардування, виявилось, що у працівників музеїв немає грошей навіть на покриття базових потреб, не говорячи про щось більше […] Я написала пост у Фейсбуці із запитом, чи є якісь фонди, що готові підтримати ініціативи, котрі залишилися в Україні. Тоді ми з друзями самі вирішили запустити такий фонд — і от він з 3 березня і до сьогоднішнього дня переріс у Музейний кризовий центр.

• 

Ініціатива реалізується у партнерстві Музею «Території терору» і громадських організацій «Інша Освіта» та «Новий музей». Вже за перші два тижні (від 3 березня) роботи Музейний кризовий центр зібрав 312 825 гривень, завдяки чому зумів передати матеріальну допомогу 137 працівникам культури, це 30 музеїв з 8 регіонів України (інформація із розмови 11 березня). Інфографіка. За словами Ольги, важко поки говорити про вивезення чи відбудову пам’яток, допоки люди перебувають під обстрілами та в облозі російської армії, адже «найголовніше, щоб, поки до нас доїдуть ці всі кошти і ресурси, було кому ними розпорядитись на місцях». Люди та їхня безпека — перш за все.

— Ми собі поставили за мету, що ми як музей лишаємося музеєм, просто маємо віднайти цей новий формат роботи в умовах війни і зрозуміти, чим ми є корисні. Зокрема працюємо із міжнародними фондами для посилення безпеки приміщень музею і колекції. Ділимось фондовими матеріалами із міжнародними та українськими ЗМІ, а це персональні історії про репресії над українцями періоду Другої світової війни […] Всі великі глобальні зрушення — це наступний етап. Зараз важливо тримати наявну ситуацію на контролі, бути на зв’язку зі «своїми». 

— Культурна дипломатія в дії

Тим часом інші львівські інституції акумулюють свої зв’язки і партнерства за кордоном, адже безліч іноземних партнерів пропонує свою поміч — дипломатичну, гуманітарну, ресурсну.

На цій основі Інститут стратегії культури щотижня готує зведену підбірку позачергових резиденцій, опен колів та пропозицій для митців, людей культури з України. Свою руку простягають організації з Польщі, Литви, Словаччини, Естонії, Франції, Німеччини та багатьох інших країн. Разом з офісом «Львів – Місто літератури ЮНЕСКО» та Палацом Хоткевича ІСК регулярно готує англомовний дайджест «CultureHeadquaters», який організації розсилають партнерам і лідерам думок за кордоном. Метою розсилки є інформування про перебіг подій в Україні назовні, а основні меседжі дайджесту умовно можна окреслити як: актуальні події, втрати та перемоги української культури в часі війни, бан російської культури, підтримка української армії. Ознайомитися із дайджестом можна у блозі ІСК.

Львівський офіс міста літератури поширює дайджест та відео звернення про українські реалії серед міст-членів Мережі креативних міст ЮНЕСКО. А ще — організували позачергову резиденцію для українських перекладачів і письменників у місті Кошице, що у Словаччині.

Культурний фронт розгортає і Львівський органний зал, на чиєму веб-сайті та сторінці у Facebook можна знайти тексти-роздуми про проблеми української культури через професійну призму Залу — класичної музики. Тут розглядають питання чому частка російської музики і досі переважає над європейським та українським репертуарами; про репресії стосовно українських музикантів та інше. Під слоганом «Культурна війна» у ЛММЦ збирають постери на воєнну тематику від українських митців. Зібрані твори поширюють онлайн та офлайн у всіх куточках країни, де це можливо, для підтримки бойового духу нації.

— Як «Львів зустрічає» своїх

Втім, акценти змінюються. Із перебігом перших кількох тижнів війни, коли умовна хвиля переміщень по країні та за кордон відбулась, інституції відчувають, що запит на допомогу тим людям культури, які залишились тут, у Львові та інших містах західної України, постає особливо гостро.

ЛММЦ вирішив змінити свій формат у напрямку хабу, або «співробітні», як кажуть у самому Центрі. 

— Ми зайняли позицію такої творчої реабілітації для людей, які сюди приїдуть. Для того, аби вони могли працювати далі, знайомитися з локальними людьми […], ми з колегами придумали проект під назвою «Співпраця». Запускаємо його спільно ще з деякими інституціями, які мають можливість приймати відвідувачів […] Адже є дуже багато людей, які приїжджають до Львова і не хочуть їхати у Польщу […], а хочуть працювати і втілювати далі проекти тут в Україні, в тому числі беручи іноземні замовлення. Хочемо знайомити їх з місцевими колегами, робити для них невеличкі спільні проекти, тренінги і так далі, — розповідає Ляна Мицько.

• 

• 

До «Співпраці» може приєднатися кожна охоча інституція чи організація, що може надати робоче місце чи частину свого офісу для роботи. Для цього потрібно заповнити спеціальну форму на сайті Центру. «Співпраця» вже знаходить втілення у регулярних кінопоказах, що відбуваються у ЛММЦ разом із працівниками столичного Довженко Центру — найбільший кіноархів України влаштовує тут показ кращих фільмів історії українського кіно, а також знайомить із його працівниками, які зараз перебувають у Львові. Довженко Центр готовий надати мультфільми та кіно для інших місць дислокації переселенців.

Під гаслом «Львів зустрічає» Асоціація галеристів запустила серію безплатних подій-прогулянок для новоприбулих. Програма включає ознайомчі прогулянки вулицями, парками та мистецькими просторами Львова, зустрічі з митцями, істориками, засновниками місцевих культурних інституцій. До ініціативи вже долучились Львівська філармонія, Центр дизайну, архітектури та урбаністики Порохова Вежа, галереї Дзига, ЯГалерея, Зелена канапа, проєкт Gallery 101, Icon Art та інші.

Звісно, допомога українським біженцям за кордоном є і ще тривалий час буде актуальна, але варто подбати і про матеріальну підтримку мистецького середовища всередині країни. Після підбору закордонних програм Інститут стратегії культури зосередився на комунікації тих ініціатив, що доступні в Україні українським митцям, професіоналам та активістам культури, які втратили місце роботи, джерела заробітку. Під гаслом «Для тих, хто залишається» публікації доступні на сторінці ІСК у Facebook. 

Юля Хомчин, керівниця Інституту стратегії культури, ділиться думками щодо становища людей культури зараз:

— ІСК періодично комунікує можливості для людей культури у світі. Такі підбірки готують й інші установи, що теж є добрим свідченням того, що ці можливості є і їх багато. Проте мене цікавить інше. Сотні українських художників та художниць, письменників, музикантів, поетів, перекладачів, акторів, менеджерів залишаються в Україні. Здебільшого ці люди мають чіткі громадянські позиції і залишаються тут, у себе вдома: волонтерять, пишуть, малюють, перекладають. У Львові майже всі інституції культури працюють на потреби війни: хостять, комунікують, надають психологічну допомогу, стали штабами, координаційними і комунікаційними центрами. 

Але повторюсь, багато з них залишились і діють тут. А тому підтримувати їх треба тут. Попри війну в Україні ще є інституції, спроможні напрацьовувати та оперувати такими програмами. Варто перекоординовувати парадигму взаємодопомоги. Європейські і світові фонди можуть надавати допомогу «на місці» через українські інституції. Так, це складніший процес, аніж забрати та прихистити всіх у Європі, але будь-яка допомога має виходити від потреб тих, на кого вона скерована.

Українські інституції вже розробляють подібні ініціативи підтримки, або ж акумулюють ресурси іноземних фондів (ASU за імплементації Port Agency, ESI від Київської Бієнале та ін). Говорячи про львівські організації, тут очікуємо на програми від Jam Factory Art Center, про що заявлено на Фб-сторінці арт центру (ОНОВ: 28.03 запущено програму «Митці у Війні»), продовжує роботу Музейний кризовий центр.

Рівень самоорганізації та взаємопідтримки культурного середовища вражає. Далі — більше і лише до перемоги!