На Військовому меморіалі у Львові виростають нові могили тих, хто боронив наш звичний ритм життя. Це місце — найважливіше у місті для Олексія Кравчука, ветерана, режисера, актора, директора театру «І люди, і ляльки». Ми розмовляли там у червні, за збігом обставин під час похорону захисників. Відтоді висловлювання Олекси не втратили актуальності: деякі — суспільство нині усвідомлює особливо гостро, а інші — дають надію.
Наприкінці лютого 2022-го режисер долучився до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, де служив в окремій роті снайперів. Після демобілізації за віком 2023 року чоловік продовжив працювати «Святим Миколаєм». Позивний дали побратими, до яких тепер уже як волонтер він регулярно приїздить на передову.
Яким є життя поблизу лінії фронту? Як змінився мистецький шлях Олексія Кравчука з початком російсько-української війни та після демобілізації?
— Чому хочеться бувати на Військовому меморіалі?
— Щодня ховають побратимів і посестер, і ти розумієш, що цвіт нації йде. Ці захисники та захисниці вміють вмирати заради держави, а нам треба ще навчитися жити заради неї. Навчитися жити — це бачити розвиток України. Нині це дуже складно.
— Якщо дозволити собі помріяти: умовно за 10 років Росія більше не є загрозою, війна остаточно завершилась, усі окуповані території звільнені та повернені до складу нашої держави. Якою ви бачите Україну за таких умов?
— Для мене це болюче питання. Я не знаю, чи за нинішніх обставин Україна буде за 10 років. У мене є дуже багато запитань… Я звідси нікуди не збираюсь їхати. Я буду тут. Але окрім зовнішнього, є і внутрішній ворог, який робить усе, щоб Україна не вижила. Це стосується й законів про мобілізацію. Мене абсолютно не влаштовує те, що бачу сьогодні. Це постсовок.
Я спілкувався з полковником Личаківського військкомату — це постсовкові особи, які не звертають уваги ні на що: схопили, привезли — все. На їхніх місцях мають бути ті люди, які воювали й можуть адекватно спілкуватися з іншими, а не просто так ловити будь-кого на вулицях. Якщо далі це продовжуватиметься, то буде біда.
Хочеться, щоби бригади краще були забезпечені озброєнням. Нині багато таких запитів лягає на плечі волонтерів. Добре було б, щоб держава не заважала їхній роботі, а натомість — дбала про родини зниклих безвісти, полеглих, демобілізованих через поранення чи інші обставини. Сьогодні всі ці люди — наша країна.
Суспільство матиме сильний ПТСР. До цього треба дуже уважно ставитися. Мені здається, що у владних структурах немає вдячності, про яку писав Сковорода. Вдячність воїнам, які працюють. Вдячність — це основа основ. Я вірю все ж таки, що за 10 років ми зможемо подолати як зовнішнього, так і внутрішнього ворога, хоча це дуже важкий шлях. Хочеться, щоб розумні люди керували країною, щоб ми обирали мудрих і сильних людей, які знають, що таке любов і вдячність.
— Ви сказали, що України може не бути. А що тоді станеться?
— Якщо ворог захопить нашу державу й буде використовувати її просто як територію, то України не буде. Це залежить від усіх нас, від тих змістів, які є в кожній людині, від того, як ми себе поводимо й що говоримо. Мені здається, треба говорити правдиво! Не ховати статистику, скільки наших загинуло, скільки в полоні. Говорити про це, щоб люди не боялись, а мужньо провадили свою роботу, будували країну. Мені шкода, що немає Залужного. Йому вірили ЗСУ.
— А що для вас є перемогою? Як ви її уявляєте?
— Повне звільнення всіх наших територій і відновлення держави. І це мають бути дуже свідомі кроки. Часто чую наративи про здачу територій і перемир’я. Тому ми зустрілися на Військовому цвинтарі — це та ціна, яку платимо. Я випадково залишився живий лише тому, що мене врятували побратими. А більшість з них зараз тут. Тому ця ціна має бути виправданою. Країна має бути сильною і людяною.
— Ви були поранені й після одужання знову повернулись на передову. Чому ви не сказали собі, що вже відбули достатньо?
— По-перше, я відчуваю досі, що не відбув. По-друге, мене врятували побратими Сергій Васильович та Ігор Казимирович. Вони витягнули мене з поля бою, дали другий день народження, 25 травня. Потім я відновлювався протягом 8 місяців. Опісля возив хлопців на щиті в бригаді.
Коли настав момент повернення, я відчував страх. Питав у хлопців, які після поранення повернулись, чи це страшно. Вони відповідали, що так. Мені дуже важливо було переступити теж через цю межу. Побратими допомогли. Але сили були вже не ті, тому командир сказав: «Олексо, вас вже ніхто не буде витягувати, вам уже шістдесят, йдіть допомагати як волонтер». Але все одно постійно тягне назад. Це дещо дуже важливе.
— А яке це відчуття? Мовби не встигли щось завершити?
— Є момент, що хлопці там, вони воюють, а ти тут. Так, ти допомагаєш як волонтер. Але завжди є відчуття, що хочеться бути з ними поруч. Там якось спокійніше і чесніше.
— А ви намагались пояснити собі природу цього спокою на лінії фронту?
— Там люди живуть сьогоднішнім днем – тут і зараз. У них є минуле, є кому дякувати (батькам, дітям, дружинам, близьким), і немає майбутнього. Вони не знають, чи виживуть, чи ні. «Тут і зараз» дає відчуття великої сили: коли ти поряд з побратимами, і їхня відвага передається й тобі.
— Хіба це не суперечить тому, що Ви говорили про потребу бачити розвиток держави, її майбутнє?
— Ні, не суперечить. Треба бачити розвиток держави, але жити тут і сьогодні.
— Коли я вперше побачила вас під час події наживо, відразу виникла асоціація з образом Святого Миколая. Як Вам вдається зберігати доброту й світло після пережитого?
— Що б там не було, у житті дуже важлива вдячність, дружба, любов. Позивний «Святий Миколай» дав мені Роман Васильович «Рамзес», мій старшина, бо театри допомагали нашому підрозділу, привозили потрібні речі. Рамзес казав: «О, Святий Миколаю, там від тебе знову прийшли!». Для мене цей позивний — честь.
Це зараз салютують трьома залпами, щоб віддати останню шану воїну. Я був тут на похороні побратима Романа Боровика, мав у той час триденну відпустку. Так цікаво було: якраз тоді над нами три лелеки літали. Це був сильний знак, адже вони втрьох загинули: Роман Боровик, Олег Мандрика та Сергій Ізгор.
— Де ви знаходите сили? Як відновлюєтесь, коли важко?
— У мене є приклади — це мої побратими, які мужньо стоять. Ясна річ, що в армії є багато совкового, але це наш вибір, на що звертати увагу: чи на совок, чи на чесність, ясність і силу духу побратимів.
Також мені пощастило зустріти Ігоря Козловського. Це унікальна людина: він був у полоні майже два роки. Коли Ігор сидів у донецькій в’язниці, у камері смертників, то читав щурам лекції з культурології. Ми познайомилися 1995 року. Я працював тоді режисером у Донецьку. Хотів поставити «Одкровення Іоанна Богослова» й шукав людину, яка може допомогти. Сказали, що є такий професор Ігор Козловський. Ми познайомилися і товаришували до останніх його днів. Це людина, яка залишається з тобою на все життя. Він молився за нас усіх, коли був у полоні. Людина неймовірно світла й сильна духом.
— Що найбільше запам’яталося зі спілкування з паном Ігорем?
— Мудрість, яку треба здобувати щодня. Сила, яку треба відкривати в собі щоразу. Любов до себе, побратимів, рідних, країни, яка має завжди бути в серці, навіть коли воюєш. Краса — це те, що він завжди проявляв в інших людях.
— У Вас доволі широка театральна географія: Донецьк, Луганськ, Харків і Львів. Як так вийшло, що Ви помандрували всією Україною?
— У Харкові я спочатку закінчив акторський факультет у Леся Сердюка, який ще грав у Курбаса. Потім досить довго працював у Театрі імені Шевченка, де нині головний режисер Степан Пасічник. Він ще у 1980-х казав: «Ми працюємо в українському театрі, переходимо тільки на українську мову». Так ми почали спілкуватися лише українською. Далі Володимир Кучинський запросив до Театру Курбаса у Львові. Це було дуже цікаве відкриття, ми багато працювали разом.
Опісля мені захотілося на режисуру — знову кинувся вступати у Харкові. І далі — пропозиція поїхати до Донецька. Але я витримав у тому театрі тільки три роки, тому що він був двомовним. Це було надзвичайно складно. Я наполягав на тому, що це має бути український театр. Але я не витримав і повернувся до Львова. Якось зателефонував Марк Матвійович, тодішній директор Донецького театру, і сказав, що помирає, а я потрібний йому, щоб змінити цей заклад — зробити його українським. У 2012 році я був директором Театру Леся Курбаса, але погодився на пропозицію. Приїхав, зробив одну виставу. Після смерті директора до влади прийшла його дочка, яка не хотіла нічого змінювати. Тому я влаштувався у луганському Театрі ляльок.
У 2014 році ми з Олексієм Хорошком зробили «Сон» Шевченка — нашу останню лялькову виставу в Луганську. Друзі-актори сказали: «Олексо, виїжджай, бо зайшли російські війська в Луганськ!» І я на своїй машині на львівських номерах виїхав через Ізварине — там мене допитував чеченець. Йому сказали: «Це режисер, випускайте його». І я через Росію заїхав до Харкова. До кінця не було усвідомлення — тільки шалений біль за те, що Луганськ могли звільнити, адже туди зайшов «Айдар». Але місцева влада мала проросійські погляди.
Коли почалась АТО, були славнозвісні накази наших керівників не відкривати вогонь у відповідь. За це навіть премії платили військовим, а тим, хто стріляв, виплати знімали. Багато побратимів були розчаровані у той момент. Коли почалась повномасштабна війна, у мене не було жодних сумнівів. Мені зателефонувала кохана Надія Крат: «Олексо, ти ж обіцяв, що не буде війни». І я побіг у вісімдесятку відразу — там було людно. Слава Богу, хлопці мене занесли в натовпі та й спитали: «Діду, а ви куди?». А я туди з ними. За два дні поновили документи. Протягом 1982-1984 років я служив у радянській армії в Угорщині. Це були десантні війська спеціального призначення. Служба тоді й нині — це зовсім різні речі.
— Що має бути пріоритетним в сучасному українському театрі?
— Мені подобаються талановиті роботи. Рекомендую виставу в театрі Лесі Українки «Клуб “Зневіра”». Молодь зробила дуже чесний спектакль, у якому немає мистецьких витребеньок. Друга вистава, яка мені неймовірно сподобалась, у театрі Леся Курбаса «Коли цвіте полин». Я плакав під час дійства. Це робота німецького режисера-хореографа Райнера Бера, учня Піни Бауш. Він створив унікальну річ — витягнув з акторів та акторок їхні особисті монологи, пластичні й текстові. До прикладу, Андрій Водичев розповідав про рідний Крим, про Керч, де похована мама, і куди він не може приїхати. Отака чесність мене дуже сильно приваблює.
— Тобто вам подобається документалістика в театрі? Коли за персонажем видно реальну людину?
— Це не документалістика. Це теж художність. Я бачив одну документальну виставу, але вона мене не торкнула, бо актори грали те, що не переживали насправді. А серцем зроблена річ може як завгодно називатися. Серце — це скарбниця художнього образу, душі.
— Які вистави плануєте втілити?
— Казки. У театрі «І люди, і ляльки» триває робота над виставою, яку написала Надія Крат. Це історія про подорож Тигрика і Ведмедика за щастям. Вони думають, що щастя — це тоді, коли є гроші. А після всіх мандрів усвідомлюють, що щастя — у подорожі двох друзів разом. Дуже проста і водночас важлива для мене річ. Бо в казках захований фундамент нашої сили.
Мені пощастило: після демобілізації брав участь у «Культурному десанті». Керує цим підрозділом Коля Сєрга, а лялькарями — Валерій Дзех. Валера — унікальна людина. До великої війни він був лялькарем у Харкові, а вже опісля — пішов добровольцем до війська, зокрема боронити рідне місто. Валера розповідав, що Харків врятувала українська мова. Коли москалі заходили, наші тільки українською через рації спілкувалися. Поки ворог намагався щось зрозуміти, наші швиденько все робили.
Пізніше командир попросив привезти ляльки до підрозділу. Так Валера зробив декілька вистав, а потім ще й мене покликав. Ми їздили у рідну вісімдесятку і грали спектаклі для побратимів. Це такий людяний справжній момент.
Розмовляла Софія Ленартович.
Це дванадцятий (і завершальний) матеріал у межах проєкту «Діалоги. Люди культури у війні» — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з медіа «Локальна історія». Уперше текст вийшов на сайті «Локальної історії» 3 січня 2025 року.
Упродовж 2024 року на сьогодні вийшло 11 розмов:
/ перша розмова — зі Степаном Бурбаном (Паліндром): https://bit.ly/4acvSZj
/ друге інтерв’ю — з Олесем Дзиндрою (Музей Ідей): https://bit.ly/4btMU6j
/ розмова зі Софією Козловою, волонтеркою та мисткинею: https://bit.ly/3WyAaXO
/ бесіда про творчість та волонтерство зі Сергієм Федорчуком: https://bit.ly/4bAZ8dv
/ п’яте інтерв’ю — із поеткою Галиною Крук: https://bit.ly/4bcSlH9
/ шоста розмова — із Тетяною Пилипець, бібліотекаркою й організаторкою фестивалів: https://bit.ly/3zl3yXP
/ інтерв’ю з пам’яткоохоронцем, керівником волонтерського центру «Львівський Лицар» Андрієм Салюком: https://bit.ly/3xZ9HsF
/ восьма бесіда — із Василем Рожком, засновником Лабораторії моніторингу української спадщини НеМо, головою ГО «Тустань»: https://bit.ly/4bMe2gx
/ дев’ята розмова — із Юрком Вовкогоном, культурним менеджером із військовим дсвідом: https://bit.ly/4fMtnkv
/ десятий діалог — з Іолантою Пришляк, головою правління симфонічного оркестру «INSO-Львів», заступницею гендиректора Львівської національної філармонії імені М. Скорика: https://bit.ly/49UVGLc
/ одинадцята розмова — із Романою Романишин і Андрієм Лесівим, художниками, авторами, співзасновниками творчої майстерні «Аґрафка»: https://bit.ly/4fNpXNn