Юрко Дячишин — фотомитець зі Львова, займається фотографією з 2002 року. Роботи Юрка публікували у міжнародних виданнях, таких як New York Times, The Telegraph, The Guardian, Der Spiegel, The Wall Street Journal. Автор численних фотопроєктів, зокрема Terra Galicia, Slavik’s Fashion та інших.
— Ви займаєтесь фотографією більше двадцяти років. Як Ви зрозуміли, що це — те, чим Ви хочете займатись? Як Ви прийшли до фотографії?
— Я хотів займатися творчістю, але більш глибокої відповіді на це запитання немає: фотографія просто прийшла у моє життя — і вона досі тут є.
— Усі Ваші проєкти довгострокові та різноманітні водночас. У Вашій творчості поєднуються документально-соціальні проєкти, як «Його сни», та пейзажні, як-от «Коні» або Terra Galicia. Такі роботи потребують багато часу та ресурсу. Як Ви підходите до вибору тем у своїй творчості?
— Одне чилійське видання писало, що я — дуже дивний фотограф, який працює в абсолютно різних стилях:). І важко сказати, що ці фотографії створює одна людина. Справді, є такий момент. Проєкт «Його сни» став дуже важливим на певному етапі моєї творчості, тому що він створив мене, поки я творив його. Я сформувався як артист, поки працював над ним. У мене є проєкти в різних стилях, оскільки я постійно знаходжусь у пошуку чогось нового. І, звісно, це пов’язано з різними етапами мого життя. Ви бачите лише ті роботи, які є опубліковані, але чимало — досі не показані з тих чи інших причин. Тому моїх нашарувань є ще більше. Я просто чекаю, а теми приходять самі в якийсь момент, зачепивши мене.
— Ви надаєте перевагу саме чорно-білій фотографії. Можете розповісти більше, чому обрали саме ч/б?
— Я завжди себе позиціонував як чорно-білий автор. Це йде ще від початків, коли я почав фотографувати: тоді побутувала така думка, що чорно-біла фотографія — це «справжня художня» фотографія. Я втягнувся у чорно-білу фотографію та думав монохромом. Хоча мені не подобається чорно-білий фотознімок як такий. Мабуть, ч/б — це моя пастка. Я маю чітке бажання працювати у кольорі. Останній проєкт War Nouveau я знімав у кольорі, проте я його так і не зміг сприйняти. Ч/б надає більш художнього виразу фотографії. У цьому конкретному випадку ідеться про декорацію часу та стану, в якому ми перебуваємо, але це мій дуже суб’єктивний персональний погляд саме на цю серію в цей момент. А як «кольоровий автор» я найбільше проявився в проєкті Terra Galicia.
— У вас є дуже цікаві роботи з серії Slavik’s Fashion і нещодавно Ви опублікували нові напрацювання у стилі ікон. Чому саме таке кітчеве вираження?
— Це — артідея. Я багато читав про святих та зауважив, що кожна професія чи кожне визначне місце має свого покровителя, а в моди та дизайну цих покровителів немає. І я подумав, що Славік може стати цим покровителем для моди. Я дуже люблю кітч у мистецтві, тому це лише посилює мою форму вираження.
— Як Ви гадаєте, чи достатньо у Львові виставкових просторів, які працюють з фотографією?
— На жаль, фотографії регулярно у Львові не показують. Це не пов’язано з тим, чи достатньо відповідних місць у Львові, чи їх бракує. Це свідчить про те, що суспільство на цьому етапі не потребує цього та не вимагає, аби такі інституції з’являлися. По-друге, фотографію завжди обходять стороною: вона була чимось другорядним. Довгий час ставлення до фотографа було як до виконавця, який робить знимки, а не як до артиста, котрий створює мистецтво.
— Наскільки важливою є академічна фотографічна освіта?
— Академічна фотографічна освіта є дуже важливою. Вона потрібна, тому що ми дуже відстаємо у цьому плані від Заходу. Ми можемо поглянути на США і те, як там ставляться до фотографії і на якому рівні, де ці роботи демонструються та який статус там має фотографія, починаючи як мінімум з того, як вона представлена в університетах. Натомість у нас — фотографія на маргінесі. ЇЇ повністю ігнорують. Може бути виставлено дуже багато художників з відверто посередніми картинами у потужних інституціях. А от дуже сильний фотограф, на порядок вищий від цих художників, ніколи не зможе виставитись у тих самих інституціях лише тому, що він займається фотографією; не зможе через переконання чи судження дирекції цієї установи. Музеї не хочуть працювати з фотографією. Це є наслідком того, що фотографічна академічна освіта відсутня. Немає необхідного впливу на те, аби лобіювати фотографію як мистецтво в Україні.
— Водночас ми бачимо, що останнім часом з боку держави активно підтримується кінематограф. Відбуваються регулярні пітчинги від Держкіно. Чи можливо таку модель підтримки застосувати для фотографії?
— На цьому етапі ми можемо лише експериментувати з цим, але підтримка держави точно потрібна. Це може бути навіть щось дрібне від умовних музеїв, наприклад, фінансування виставки. Друк та оформлення показу потребує значних матеріальних ресурсів, і фотограф часто не може самотужки це профінансувати. Інституції повинні розуміти, що організація фотографічної виставки є дорогою; це вартість якісного друку та оформлення фотографій. Та й, зрештою, ніхто не скаржиться на те, що закупівля рамок для живопису коштує багато, але хочеться, щоб фотовиставка — це було дешево чи безкоштовно. Щоб донести меседж виставкою, її потрібно фінансувати. І неважливо те, який це медіум. Все зводиться до сприйняття фотографії як такого мистецтва, що досі перебуває на маргінесі.
— А стосовно дослідження фотографії? Це результат відсутності фотографічної академічної освіти чи це явище із глибшими передумовами?
— Відсутність академічної освіти — лише один із факторів. Хоча у нас є спроби дослідження. Наприклад, Центр міської історії та його робота з архівом Віллі Фургала — це колосальна праця; тут варто віддати належне. І це дуже важливо. Проте ця дослідницька робота має бути у комплексі та повинна відбуватися на різних рівнях. Це знову питання фінансування.
— Як Ви ставитесь до маніпуляції у фотографії, можливості маніпулювати сенсами? Фотографія може існувати зараз як документ чи це лише суб’єктивне висловлювання?
— Фотографія завжди була документом і зараз теж ним залишається. Але також нею завжди можна було маніпулювати. Змінюється лише час, швидкість та медіум. Крім того, тепер долучився ще й штучний інтелект. Те, що ми подаємо — це суб’єктивний погляд автора, але цей зріз вимагає ширшого погляду. Існує ще чимало відкритих запитань без відповіді, зокрема про правду у фотографії і те, хто визначає, що саме це — правда.
— Яка роль фотографії в Україні у час війни?
— Вже неодноразово звучало, що ця війна є найбільш задокументованою. І це вимірюється не лише фотографією, а й іншими медіумами також. Те, що у кожного зараз під рукою є смартфон з камерою, дає змогу створити багато документів часу. Але питання того, хто ці документи часу буде збирати та як вони будуть подані, повертає нас до попереднього запитання. Цей документ працює зараз не так, як раніше. У цьому контексті медіум працює по-іншому: кількість документів є важливішою, ніж суб’єктивний погляд та позиція автора.
— Відтак автоматично виникає запитання про архів. Систематичної роботи з архівом війни досі немає, як немає ні інституції, ні механізму реалізації. Наскільки важливе формування цього архіву?
— Створення цього архіву є надзвичайно важливим. Потрібно, щоб це був глобальний національний архів. Він повинен включати роботу не лише з фотографією, а й, наприклад, з аудіо, відео чи листами. Це важливо для фіксації злочинів. Є правничі організації чи різні фонди, проте на цьому етапі це дуже розкидано. Але важливо, щоб це була не лише одна державна інституція-монополіст, а щоб таких інституцій було багато — і не було одного погляду на правду, можливості її узурпації. Потрібні установи, які б систематично працювали з цими документами.
— Яку книгу про фотографію Ви можете порадити?
— Незле буде згадати Сьюзен Зонтаґ — «Про фотографію». Також дуже рекомендую «33 митці у трьох актах» Сари Торнтон і «Не бійтесь галерей» Ґрейсона Перрі — це книжка не конкретно про фотографію, а про творчість загалом, там можна знайти багато відповідей та отримати ще більше запитань про творчість і мистецтво.
Спілкувався Володимир Шапіро
Фото для матеріалу надав Юрко Дячишин
________
Це інтерв’ю підготовлено в межах проєктної практики студентів(ок) Львівського національного університету імені Івана Франка (спеціальності «Культурологія»), що тривала в ІСК з лютого до травня 2023 року. Текст є складовою студентського проєкту — циклу розмов зі львівськими фотографами / фотомитцями — про природу фотографії й авторські підходи, фотомистецтво та Львів, фотоосвіту, ринок й можливості для репрезентації художного фото в Україні та за кордоном, а також про документування війни та формування фотоархівів.