Сергій — один із найяскравіших контрабасистів Львова та України — брав участь у таких оркестрах, як INSO, Da Capo, Lviv Jazz Orchestra, «Віртуози Львова» та інші. Закінчив Львівську національну музичну академію й аспірантуру по класу контрабас. Учасник Львівського джаз клубу. Викладач гри на контрабасі та бас-гітарі у Школі Джазу та Сучасної Музики. Засновник Serhii Fedorchuk Projekt.
Ще у березні 2022 року Сергій разом із колегами музикантами заснував у Львові «Український мистецький фронт» і розпочав серію тоді ще вуличних концертів, аби збирати гроші на підтримку окремого полку спеціального призначення «Азов». #Дешансонізація — перший проєкт «Українського мистецького фронту». Це цикл вуличних, клубних та онлайн концертів українських музикантів у Львові. Станом на 11 квітня 2022 відбулося 18 виступів у стилях класичної й електронної музики, джазу, року та блюзу.
— Ми зробили ще кілька вуличних концертів, а потім до нас доєдналася Ольга Черткова — власниця київської комунікаційної агенції Top Media Communication, і ми почали вже серйозну роботу, — розповідає Сергій. — Залучили багатьох музикантів, стрімили концерти із бомбосховища закордон — отримували донати з Америки, Канади, Польщі…
— Ви призначили зустріч у провулку Крива Липа — за кавою у клубі «Бурхливі оплески», який ще два роки тому мав назву «LV» і був єдиним музичним, зокрема джазовим клубом у Львові. Чому для Вас це місце таке особливе?
— Саме це місце від перших днів війни стало оазисом для музикантів з усієї України, які знайшли свій прихисток тут, у Львові. Більшість із них відправили свої родини з дітьми за кордон, а самі залишились.
Це було місце, куди музикантів «приводили усі стежки», де почалися всі благодійні концерти на підтримку ЗСУ, де кожен музикант зміг відчути себе потрібним, а не чужим цьому місту. І це справді було важливо, адже більшість із них втратили не просто свої домівки, а рідні міста, роботу і звичне життя. У LV клубі вони знаходили підтримку та спокій; виступ міг продовжуватися навіть під час повітряних тривог, адже це підвальне приміщення з супертовстими міцними мурами.
— Останнім часом я куди частіше помічаю певний смуток у Ваших словах у соцмережах: усе важче знайти виконавців для благодійних виступів?
— Так і є, так і є… Риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Дуже багато музикантів уже поїхали зі Львова, дехто взагалі виїхав за кордон. Попри важкі часи, які переживає наша країна, ніхто не скасовує плати за житло чи потреби купувати продукти харчування. Роботи для музикантів стало в рази менше. І все менше тих, в кого ще зберігся запал такий, як у мене.
— Оце я й хотіла запитати: звідки Ви черпаєте сили, звідки Ваш ресурс — два роки! Адже саме Вас називають найвідомішим Волонтером від джазу. Чи Ви вже увійшли у ритм такого нового стилю життя?
— Це не наркотики (Сміється). У мені немов акумуляторна батарейка: вона також час до часу сідає, але я навчився її підзаряджати. Так, бувають дні повного вигорання. Але в мене є давній перевірений спосіб: я вимикаю телефон і їду в гори. Рідні Карпати, тиша, міцний сон, цілюще повітря повертають мене до життя, немов потужний ретрит. І я знову готовий вирушати волонтерити. На мені немов відповідальність — бути мотиватором для інших. Бо хтось донатить, хтось допомагає на місці, а я вже налагодив таку мережу волонтерства, таке коло друзів і партнерів по Європі, що дехто каже: «Як тобі стільки всього вдається!». Потрібно «тримати фасон» і надалі.
— Між містами і країнами Ви багато часу проводите на самоті. Вам комфортна компанія зі собою?
— Так, безумовно. Навіть коли є можливість використати сервіс BlaBlaCar чи просто взяти попутників, я пишу в коментарях: «Можу поговорити, але лише трішки і за настроєм». Бо — усі мої ідеї, усі найцікавіші проєкти завжди народжувалися в дорозі. Я затятий байкер, все життя любив дорогу і рух, за принципом «Життя — це дорога, а дорога — це життя». Все найкраще народжується в дорозі, коли руки на кермі, а перед очима — шлях. Оця напруга слідкування за дорогою і дає мозку …спокій, потрібен для планування.
— А що Ви слухаєте у дорозі?
— Певні ситуації вимагають музичної підтримки. Я помітив за собою: впродовж останніх місяців почав звертати увагу на добірки «Музика для гарного настрою» чи «Позитивний музичний настрій» або «Відпочинок». І мої плейлисти наповнились музикою, яка мене заспокоює. Із нового — звернув увагу, що тяжію до скандинавської музики, зокрема джазу. Можу порекомендувати — звертайтеся! Від цієї музики завжди віє спокоєм та виваженістю. Як музика Баха: має смуток, але залишає після прослуховування світло надії.
— Як музикант, що грає на контрабасі, Ви працюєте пальцями. Останні два роки, вантажачи гуманітарку, підіймаючи важкі коробки і ящики, тримаючись годинами за кермо, Ви не шкодиште своїм рукам? Чи не трапиться так, що руки, котрі загрубіють від важкої фізичної праці, вже не зможуть бути чутливими зі струнами у музиці?
— Я ніколи не цурався важкої праці. Зрештою, сам інструмент в мене немало важить. І не настільки тонкий, щоб аж так бути делікатним. Я ніколи не шкодував себе чи своїх рук. Оскільки все життя займаюся спортом, то відчув, наскільки корисними виявились для мого тіла усі ті тренування. Звісно, краще мати базові знання, як підіймати тягарі. Але маю і силу, і наснагу до такої роботи.
— Як тоді можете оцінити свій музичний життєвий шлях? Він на паузі? Граєте, але менше? Граєте, але по-іншому? Головна тема нашого інтерв’ю — волонтерство і культура. Як це поєднується для Вас?
— Я нікуди далеко не відходив від музики. Безумовно, я на повну повернуся після перемоги. Все насправді робиться, але робиться набагато повільніше. І нема бажання та відчуття доречності висвітлювати музичну діяльність у медіа і соцмережах. Бо тепер моя раніше основна діяльність — музична — більше нагадує «хобі, яким я займаюся у вільний час». Але хочу похвалитися: в перший рік повномасштабної війни було створено дуже багато нової цікавої музики — з тими прекрасними артистами, які на той час з’їхалися до Львова. Зокрема дуже плідним стало знайомство з Сашею Чемеровим. Ми зробили мегакрутий продукт, який от-от має вийти у світ: це джазовий альбом за участю Якова Цвєтінського, Тараса Кушнірука, Вадима Самоса — просто космічна музика.
Зараз я найприродніше себе почуваю у ніші благодійних концертів, роблячи музичні дійства для допомоги нашій армії. Це потужний урок — я все ще вчуся, розвиваюся і маю вже великий запас знань, як зі складних частинок складати великий пазл. Цього всього мене навчили останні два роки і міжнародна логістика: забрати два пікапи з Данії, дорогою знайти те потрібне, чим їх завантажити (в мене ще жодна машина не їхала порожньою), все вчасно доставити по цілій Україні… Ця практика допомагає вирішувати і питання музичних організацій: привезти колектив, запросити музикантів, щоб були вчасно та ситі й виспані). Тому наразі більше я логіст, а не музикант… Вже просто бути музикантом — замало. У ті рідкісні моменти, коли беру інструмент, хочу грати лише те, що я вибираю, що мені в кайф. Я грав, граю і буду грати, але тепер мені принципово важливо, з ким і на яких умовах. Маю задум — зробити джаз-кул проєкт, але з холодним гірським — карпатським — звучанням. Консультуюся в Усеїна Бекірова щодо звуку і реалізації. А потім представлю його європейському слухачеві, «повожу» по Європі наш культурний продукт. Можливо, навіть тими ж містами і дорогами, якими вожу зараз гуманітарку…
Діалог вела Марта Більська
Це четвертий матеріал проєкту «Діалоги. Люди культури у війні» — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з медіа «Локальна історія». Уперше текст вийшов на сайті «Локальної історії» 12 квітня 2024 року.
Розмова зі Степаном Бурбаном (Паліндром) тут.
А інтерв’ю з Олесем Дзиндрою (Музей Ідей) доступне тут.
Розмову зі Софією Козловою, волонтеркою та мисткинею, знайдете тут.