«Війна стосується всіх! Перемога залежить від кожного!» — гасло волонтерського центру «Львівський Лицар”, що на вулиці Коперника у Львові. Його керівник — Андрій Салюк, президент Благодійного фонду “Збереження історико-архітектурної спадщини міста Львова», віцепрезидент Українського комітету ICOMOS, Голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

— Ми створили цей центр ще у 2014 році, власне, волонтерську ініціативу. Тривалий час “Львівський Лицар” був взагалі без назви. Тож ми працюємо уже понад 10 років. І я не зовсім розумію тих людей, які зараз часто кажуть: “Я вже видихся”. 

Якщо ж брати до уваги мою іншу діяльність — пам’яткоохоронну — то в ній я вже понад 24 роки, бо хіба в цій галузі ініціативність оплатна? Тією чи іншою мірою це також волонтерство. Я часто говорю зараз, що нинішня діяльність — це теж охорона культурної спадщини, і зараз найбільшими пам’яткоохоронцями є наші вояки з автоматами на сході. Бо, не дай Боже, сюди прийде москаль, то не буде ні культури, ні спадщини. Тобто це інша форма охорони культурної спадщини. Але якщо раніше ми займалися питанням реставрації і популяризації об’єктів архітектури, мистецтва, то нині багато допомагаємо фронту — приладами, оптикою, обладнанням. 

Війна триває! Часом дуже втомлюєшся, але є багато чинників, які додають потрібну енергію починати знову і йти далі-далі-далі. Закінчиться війна — буде інша діяльність, але підозрюю, що найбільшою мірою вона також буде волонтерською. У нас зараз державотворення є волонтерське, бо ті, хто на посадах, державу розглядають, як товариство з обмеженою відповідальністю, а ті ж, хто творить державу, найчастіше роблять це на волонтерських засадах. І  наше голодування у 90-му році, і Помаранчева революція, і Революція Гідності  — це все хто? Добровольці, “охотники”, як їх колись називали. Ті, хто, маючи поклик серця, пішли робити речі, які, на їхнє переконання, важливі для України. 

IRAS6318
Андрій Салюк. Усі фото: Ірина Середа

— Ми живемо немов від революції до революції — з короткими перервами для вдиху свіжого повітря. Чи безнадія не долає тебе?

— Ні, безнадії зовсім немає. У кого немає надії, той опускає руки. Є не просто надія, а переконання, що те, що робиш, потрібне. Коли не одразу, але з часом бачиш позитивний результат діяльності — це надихає, підтримує і додає додатково імпульсу, енергії рухатися вперед. У пам’ятках архітектури — це відреставровані об’єкти, які були зруйновані. Я часто згадую того двозадого лева на перехресті вулиць Староєврейської і Галицької. Пам’ятаю, як ми його вперше досліджували, знайшли ті літери, а потім вже відреставрований він “усміхнувся”. Так само зараз із запитами військових: коли хтось за чимось звертається, і ти дістаєш ті чи інші прилади — потім чуєш: “Дякуємо, воно врятувало нам життя”… Та більшої зарядки енергії важко знайти! 

— Це і є те, що повертає тебе в ресурсний стан?

— Безумовно. “Нас воно дуже виручило”, “Нам воно дуже допомогло” — дуже потрібні. А таких слів за останні 10 років були десятки…

— Ми говорили про народження громадянського суспільства і у 90-х, і у 2004-му, і у 2013-му. Куди ж воно потім зникає?

— За триста років окупації ми були надто сильно інфіковані чужинцями. Причому чужинцями з різних сторін — і зі сходу, і зі заходу. Це впливає на людей. Люди в Україні ніколи не мислили категоріями “моя держава” і “я живу зараз в цій державі та передаю її своїм дітям, а ті — своїм наступникам”. Вони мислили так: “Зараз це треба пережити — одну окупацію, потім іншу. Я зараз хапну, нацарюю фіру грошей та й втечу”. Ми бачимо, як себе поводять деякі чиновники: перекидають свої статки на Іспанію, на Америку, купують вілли і туди тікають. Вони не бачать майбутнього в цій державі, не бачать тут своїх дітей, тому крадуть, вивозять і виїжджають. А тих, хто хоче мати тут свою державу —  вимріяну через покоління — є не так багато. Ми — у своїй бульбашці, здається, що нас багато, але насправді це не так….

Я пам’ятаю, як у 2002 році мав у США доповідь про охорону культурної спадщини, до мене підійшла пані Ляса Старосольська і каже: “Андрію, я так дякую вам, так добре, що є хтось, хто опікується пам’ятками Львова. От скажіть, а то у Львові багато таких людей?”. Я відповів: приблизно 1000. Одна тисяча на 800 тисяч мешканців. Це багато, коли ми говоримо про знання особистісні, але коли говорити про загальну масу, про всю Україну, то ми, по суті, виборюємо, вириваємо з тієї жахливо інфікованої маси людей, які живуть внутрішніми корисливими ідеями. Немов кажемо їм “зробімо так, щоб ми тут жили разом — і не лише один день”. Є чимало  ждунів, пристосуванців, які думають у час війни: “та нехай вже прийдуть ті москалі — та й будемо під ними жити”. Вони не усвідомлюють, що таке свобода, вони звикли жити у рабстві. Є така пісня — про козака Грицька: 

“Летів і дибав накарачках в люту смерть
Той, хто найбільше мусив жити”.

Найкращі — зараз на фронті віддають життя. А є і ті, хто приїздить до Львова і каже: “А пачєму вас нє бамбят? Ета ви всьо устроілі, із за вас всьо”. 

IRAS6280

— А як ти взаємодієш з тими, хто назавжди виїхав за кордон? 

— Більшість країн хоче, щоб інтелектуальні працьовиті освічені українці  залишилися в них. Для них за щастя, щоб такі люди розвивали їхні  держави. Я не засуджую тих, хто виїхав — сприймаю це як факт. Є багато таких, хто поїхав і допомагає тим, котрі залишилися тут. Мої побратими — це не тільки ті, хто тут, а й ті, хто поїхав, але максимально допомагають, щоб ми тут вижили. Я добре знаю багатьох, які поїхали, але щомісяця регулярно донатять велику суму, вони включені в процеси закупівель приладів, передачі їх сюди, і далі на фронт. Вони — наші союзники за кордоном. А ті, хто виїхав, і там розповідає, “яка корумпована Україна”, хто відцурався — такі ж зрадники, якими були чи були б і в своїй країні.

— Ми фіксуємо величезні втрати культурної спадщини на окупованих територіях нашої країни. Хоча не знаємо точно, в якому стані там заклади культури чи освіти, але знаємо, як багато всього зникло з великих важливих об’єктів, скільки знищено. Чи ти взаємодієш із тими культуроохоронцями, дієвцями культури, які відповідали за об’єкти культури, котрі втрачені. 

— Це окрема тема для великого інтерв’ю. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я витягнув свої гроші — і ми буквально через день закупили щити для того, аби закрити вітражі на Успенській церкві. 28 лютого ми вже почали ці роботи. У ті ж дні наші волонтери обійшли магазини, де продавали вогнегасники, і рознесли їх по всіх церквах — тих, які є пам’ятками історії та культури, а також у музеї й архіви. А коли європейські друзі мене питали в той час, яка саме допомога нам потрібна, я казав — насамперед інформаційна та інтелектуальна. Адже в Україні навіть не було алгоритму дій у таких ситуаціях, навіть не знали відповіді на запитання, які вогнегасники варто використовувати в музеях — вуглекислотні чи порошкові? Я ставив питання про антипірени, щоб захистити дерев’яні церкви, які входять до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Я говорив про передачу мобільних сигналізацій, яка не потребує розведення дротами — щоб це було через вайфай, щоб ми могли оперативно закривати проблеми. Водночас я не мав жодної плідної комунікації з Міністерством культури, втім, як і за всі роки існування нашої організації. Але наприкінці березня 2022-го, коли ми вже позакривали у Львові мішками і щитами усе, що планували, рознесли по Львову і розвезли по районах вогнегасники, представник Міністерства оголошує: ми розпочинаємо проєкт із розробки програми збереження об’єктів культурної спадщини в умовах війни. Росія оголосила війну Україні 1 березня 2014 року — ми зверталися до колег у Києві з ідеєю провести навчальні семінари для галузі, що робити музеям у разі повномасштабного вторгнення ворога; на це вони зігнали всіх працівників, аби була масовка. Але у 2022-му мало хто був готовий. Усе рятувалося на волонтерській основі. Те, що зараз втрачено з рухомої культурної спадщини, зокрема, музейні, бібліотечні, архівні колекції — це відповідальність Міністерства культури. То, можливо, з тим мала б прокуратура розбиратись: хто б мав дати відповідні накази, хто б мав ставити підписи, але і надалі — усюди  бездіяльність. Ми закрили усі об’єкти, а вони лише почали розробляти концепцію, чи треба їх захищати.

IRAS6298

Я тішуся, що цей наш поштовх одразу відчули колеги в інших містах України — і також включилися в роботу. Але, на жаль, не в кожному місті є такі ініціативні люди. Навіть у нас було так, що коли ми вже закупили щити, і несли їх до церкви, начальник управління історичного середовища каже: “а ми не маємо такого дозволу від Міністерства культури”. Я кажу: “добре, викликайте поліцію”. І тоді вони зрозуміли, що в таких обставинах про дозволи не йдеться. І це не випадково почалося з Успенської церкви — кажу так не тому, що я люблю її найбільше, а тому, що ми сіли і проаналізували, де у нас є об’єкти, яким руйнування в час війни загрожує найбільше? Є скульптури, є будинки, є вітражі. Навіть за півкілометра вибуховою хвилею, яка, можливо, не зруйнує будівлі, буде знищено вітраж. А ми ж не знали, куди буде цілити ворог. Є обласна адміністрація, адміністративний центр прийняття рішень, і ми припускали, що він може бути об’єктом бомбардування. А Успенська церква стоїть навпроти. Не дай Боже, щось би прилетіло в адміністрацію! Безумовно, насамперед ми маємо заховати людей, але адміністрація подбала про бомбосховище. Та  вибухова хвиля знищить все скляне — не буде унікальних вітражів. Наступний крок — Вірменська церква. Далі — Римо-католицька катедра. І не влада сказала “давайте, ми вам допоможемо”, а звичайні люди з вулиці. До нас прийшов директор однієї будівельної фірми і каже: “Андрію, мені розказали, що ти таке затіяв, то скажи, що ще треба?”. Покликали реставраторів, сіли разом, подумали, прийняли рішення — треба сендвіч-панелі. Вирішили і зробили — супер! Цей чоловік — неймовірно позитивна людина, і такі, як він, не шукали іншого, крім можливості допомогти рідному місту. 

Якби такі та схожі ініціативи з такими людьми вдавалися й на інших територіях, напевне, нам би вдалося більше врятувати. Так сталося з Музеєм Примаченко: всі картини до себе додому забрали люди, не чекаючи вказівок зверху. Самі прийняли рішення, що це краще, ніж москалям лишити. І ті прийшли — Музей Примаченко знищено. Так, сама хата залишилася, але ті речі, які можна було врятувати, — врятували. І так багато з чим можна було. Перевірити попередньо систему оповіщення і моментального вивезення рухомих об’єктів культурної спадщини. 

У нашій роботі хтось шукав, як робити, хтось — де взяти на це гроші. А обласні начальники культури казали, що ще не знають, як вивозити цінні пам’ятки. Але ж то базові речі, які знає увесь світ! Є війна, є воєнний стан, можна призначати автоперевізників. Таке було ще колись в “Цивільній обороні СРСР”. Було передбачено, що такий-то автомобіль у випадку військової агресії під’їжджає під вхід.

За всі роки незалежності у нас не було в культурі жодного міністра. Як не співачка, то танцювачка. Міністри організовували концерти, знімалися в кіно, ставили вистави — робили все, крім найважливішого — культури в Україні. 

— Яке найцінніше збереження в нашій історії, в історії України і людства?

— Культура і пам’ять. Від покоління до покоління люди передають цю пам’ять. І речі, і те, що ми називаємо нематеріальною культурною спадщиною. Тому найстрашніше для майбутнього — байдужість сьогодні.


Це черговий матеріал із проєкту «Діалоги. Люди культури у війні» — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з медіа «Локальна історія». Уперше текст вийшов на сайті «Локальної історії» 31 травня 2024 року.

І запрошуємо до читання (якщо ще не читали) нашої першої п’ятірки діалогів:

🟠 перша розмова — зі Степаном Бурбаном (Паліндром): https://bit.ly/4acvSZj

🟠 друге інтерв’ю — з Олесем Дзиндрою (Музей Ідей): https://bit.ly/4btMU6j

🟠 розмова зі Софією Козловою, волонтеркою та мисткинею: https://bit.ly/3WyAaXO

🟠 бесіда про творчість та волонтерство зі Сергієм Федорчуком: https://bit.ly/4bAZ8dv

🟠 п’яте інтерв’ю — із поеткою Галиною Крук: https://bit.ly/4bcSlH9

🟠 шоста розмова — із Тетяною Пилипець, бібліотекаркою й організаторкою фестивалів: https://bit.ly/3zl3yXP

Поділитися