Цього разу — діалоги у стінах Палацу Хоткевича. Це розмови про актуальні події, процеси та плани інституції, про Маріупольську художню школу ім. А. Куїнджі, яка нині діє тут. А також — про втрату дому, переживання травми та мистецтво, яке продовжує життя
Маріупольська художня школа ім. А. І. Куїнджі відновила свою роботу у львівському Палаці Хоткевича ще у жовтні 2022 року. Але спершу навчання відбувалось у тестовому форматі. Працівники художньої школи провели опитування серед батьків учнів та розпочали заняття онлайн. Тепер маріупольці, які проживають у Львові, зможуть навчатись наживо.
Навчання відбуваються тричі на тиждень — у вівторок, середу та четвер. Уроки проводять із 15:00 до 18:00. Заняття з малювання та музики відвідують 40 дітей різного віку.
Зараз додали ще тематичні майстер-класи, уроки гри на гітарі й воркшопи для центру «Я Маріуполь».
— Загалом із Маріуполя переїхали 4 викладачі і завуч. Для наших учнів, котрі залишились в Україні, але переїхали в інші міста, ми проводимо паралельно онлайн-заняття. Дніпро, Одеса і Маріуполь — також маємо там наших викладачів, котрі, як і ми, роблять усе, аби іменна художня школа не зникла, не втратила своєї історії і майбутнього, — каже Оксана Пехотська-Гнатишин, керівниця художньої школи. — Загадую тепер минулорічну весну як час відчаю: я не хотіла нічого, навіть малювати! А для художника це вирішальний показник… Хоча, коли ми виїжджали з Маріуполя, то перше, що я схопила з собою — етюдник. Напихала всі пензлі, фарби — все з собою привезти. Перше, що мене привело до тями, — виписування свідоцтв про завершення навчання у нашій школі: багато батьків, особливо ті, хто виїхав за кордон, оформляли дітям документи і просили про ці сертифікати. Така рутинна праця — виписка і оформлення свідоцтв — повернула мене до робочого ладу. І водночас у цей час батьки питали: а що далі, чи можемо ми далі навчатися, хоча б дистанційно? Установу треба було зберегти: і діти, і батьки, і викладачі це розуміли. Це був виклик.
Ви пам’ятаєте свій перший офлайн урок у Львові, коли ви вже зібрали учнів?
Оксана: Так, то був гарний сонячний день, я запланувала час, все було домовлено з Палацом імені Гната Хоткевича, прийшла перша учениця, ми відкрили клас і — зазвучала сирена повітряної тривоги. То ж усе заняття просиділи в бомбосховищі… Але пройшли місяці, і вже зараз я можу сказати, що налагодився певний ритм, діти йдуть на кожне заняття, дорослі ходять на арттерапію, і всі чекають наступного уроку малювання. Що цікаво, діти доволі швидко адаптуються і відживають, але ми завжди згадуємо рідний дім і Маріуполь. Втрата міста, розставання з ним — як втрата рідної людини: такі ж відчуття, такий же біль. І усі події і втрати зробили нас, зробили мене, зокрема, сміливішою в обстоюванні правди і своєї думки. Уся ця війна розпочалась з великої неправди. Я тепер маю більше сил, відваги і бажання говорити те, про що раніше я б промовчала. Думка про втрату рідного дому ніколи не відпускає. У мене в душі — велике непробачення, велика образа, великий гнів на ворога, який так руйнує наше життя. А щодо внутрішніх змін… Я перестала боятись того, що видавалось лякаючим раніше: війна показала, що насправді — страшно.
Що є характерним для українських дітей, котрі займаються малюванням?
Оксана: Важко сказати, можливо… можливо, наші частіше малюють крупними «плямами», площинно, сміливішими мазками, зазвичай, використовують яскравіші кольори. Складно описати, але наша ідентичність очевидна. Зокрема, коли ми починаємо використовувати візерунки чи візуальні прийоми трипільської культури. Ті розписи — прості, на перший погляд, і такі міфічно цікаві, коли починаєш їх вивчати! Я вірю, що генетично нам усе це передалось. Загалом, українська художня школа, на відміну від західних дитячих шкіл, завжди базується на академізмі, на азах, а потім на основі таких знань ти вже можеш розвиватись. І ця міцна основа дає сили до філософських креативних пошуків у майбутньому.
Розмову продовжує Софія Ліщинська, директорка міського Палацу культури ім. Г. Хоткевича:
— Ми — наш заклад, як і Львів — відкриті до світу. З нашими колегами із Маріуполя одразу знайшли спільну мову. Тішуся, що тепер працюємо разом. Хоча, звісно, сама ситуація — глобально — трагічна: на відміну від мешканців інших міст на сході України, маріупольці не мали вибору — виїхати чи ні, ці люди просто втратили місто і свій дім. Для них ця тема буде болем назавжди. Добре, що вдалось зберегти саму художню школу і її викладачів, — на цей момент то найважливіше.
Серед нових проєктів Палацу — і ХотАртХол. Ця галерея працює з 2020 року, але саме зараз ми розпочали її ребрендинг. Позиціонування цього виставкового простору окремо/разом із самим Палацом культури потребує доопрацювання, як і пояснення для багатьох «Хот» — не від «Гарячий», а від «Хоткевич») Так, нам часто доводиться спростовувати доволі жартівливі закиди до першої частини цієї назви. Звісно, кожна галерея повинна мати своє ім’я. Зараз, коли я відкриваю виставки, я кажу: «Ми в галереї Палацу культури імені Гната Хоткевича». Думаємо, як працювати з тим далі, бо ж маємо ще «Гнатів льох». Там мали б витримувати розкішні вина, але частіше слово «льох» асоціюється у нас з місцем, де бабця тримає картоплю. З культурою нема асоціацій.
Ми ж хочемо заявити про Палац як про оновлену локацію, комплексне оновлення усього, бо, на жаль, наразі він має імідж лише дитячого закладу. І це не є зле — ми дуже пишаємось нашими колективами (у нас два зі званням «народні», а ще п’ять — «зразкові»). Ми й далі хочемо і будемо працювати для молодшої вікової категорії, створюючи нові продукти, можливості для розвитку та навчання. Ще нагадаю, що в нас є і театр, який нещодавно став частково комерційним: ми купуємо сценографії, сценарії, режисерка Марта Горохов’янко формує репертуар. Останні місяці запрошуємо на три вистави, на які потрібно придбати квитки. До слова, за останній рік ці вистави поповнились і ВПО.
Ми мріємо не зупинятись лише на дитячому контенті, стати також молодіжним центром — великим культурним хабом. У планах — відкритий коворкінг на першому поверсі, де кожен охочий зможе прийти і попрацювати чи провести зустріч. Частину послуг хочемо зробити на платній основі, аби мати змогу запрошувати і оплачувати гонорари потужним спікерам, котрі будуть притягувати до себе ту частину молоді, яка зазвичай не сприймає серйозно цей простір. Коли ми робили проєкт «Місця в зміні», люди просто дивувались: як в такому місці відбувається така класна подія. Загалом до нас приходить чимало дорослої потенційної аудиторії — батьки тих дітей, котрі займаються в наших гуртках. Але вони віддають малят педагогам, а самі йдуть у своїх справах. Ми б хотіли, щоб вони стали також нашою цільовою аудиторією, щоб їм було цікаво Можемо впевнено казати: новий сезон — нова весна нашого Палацу — настала.
Усіх цікавить питання нашого концертного залу. Наразі воно залишається відкритим; після перемоги ми знову почнемо шукати фінансування для капітального ремонту, а поки своїми силами ремонтуємо менші приміщення. Маємо певні кошти з послуг, які надаємо, які й вкладаємо у розвиток Палацу. Ми прагнемо, аби наш Палац став справді інклюзивним: кожен матиме змогу знайти для себе те, чим буде займатись, отримати для себе корисне: чи студент, якому потрібно позайматись на парі онлайн, якщо немає інтернету вдома, чи бабуся-дідусь, чи мама з дитиною, чи вагітна — кожен знатиме: якщо прийде в Гната Хоткевича, то матиме що робити. Саме для того організовуємо літературні вечори, кіно, виставки.
Найближчі плани — виставка дебютантів з роботами-рефлексіями на війну.
А зараз — і до 15 квітня — триває виставка Олени Каїнська «Травма».
Ми поспілкувалися з мисткинею у самій галереї — на тлі її робіт.
Над персональним проєктом «Травма» я працювала понад два роки, — розповідає художниця. — Все почалось з моєї задумки: і у мене, і у більшості людей загалом є безліч травм, які не валідують, які не проговорюють. Якраз під час роботи над цим проєктом почалася війна, і я зрозуміла, що проєкт буде ще ширшим. І тепер матиме ще більшу глибину: до тих травм, що вже були, включені в проєкт на той момент (панічні атаки, травми розлук, смерті, втрати, смутку), додаються страшенні травми війни. Наприклад, одна з робіт — картина «Забуття» — про те, скільки усього нам як українській нації треба буде перепрожити, перепроцесити в собі після війни, різні поняття, з якими треба буде перепрацювати після перемоги.
У вас в багатьох картинах зустрічається зображення риби.
— Це втрачена надія. Так, це був знак християн. А я малюю рибку, що опускається на дно. Нам буде потрібно і з цим попрацювати, бо дуже багато хто це зараз відчуває, відчуває слабкість віри, втрачання надії й оптимізму.
Подушки?
— Втрачений здоровий міцний сон. Більшість із нас мають вже понад рік проблеми зі сном. І мова не лише про нічні сирени повітряних тривог, але й про порушення сну загалом. Я малюю бабусині подушки, які вони [бабусі] складали, пишно збиваючи, одна на одну на ліжках, в яких ми так солодко спали в рідних хатках.
Будинок з димарем?
— З якого замість диму йде кров. Та, кожен елемент моїх малюнків — це символ болю, травми, які ми проходимо, але які обов’язково пройдемо.
Є травма, яку неможливо пережити?
— Всі. Неможливо до кінця пережити. Людина після травми ніколи не буде такою, як була до. Але і не потрібно робити вигляд, що того болю не було, не потрібно намагатись бути такою, як раніше. В японському мистецтві склеювання золотим клеєм битих тарілочок робить їх чи не гарнішими, ніж вони були до розбиття.
Чи є травма, яку ви не малюєте?
Більше таки схильна думати, що намалюю усі. Це як челендж — винести усі травми назовні. Всесвітньовідома психологиня Едіт Егер каже: наратив до травми — крок до її лікування. Не побоятися сказати. І з кожним роком, з віком, стає все простіше прямо про все сказати.
Суцільна живописна психотерапія!
— Так, виставку відвідувала моя добра подруга — відома львівська психотерапевтка, яка сказала, що ця експозиція — дуже цікавий і корисний досвід, особливо в тому, що залишилось недосказаним і залишило місце для роздумів та рефлексій.
Спілкувалася Марта Більська
_____
«Культурна мапа Львова / Діалоги» — це рубрика, в межах якої знайомимося з новими культурними інституціями й ініціативами Львова, а також дізнаємося про новини від тих, хто на мапі давно і кого добре знаємо.
Перша добірка розмов — із представниками та представницями театру «Варта», 31 Art Space, Berliner Strasse — тут.
Другі діалоги — про Home of Arts Lviv, резиденційний простір у Львівському муніципальному мистецькому центрі та Аудіосцену в театрі Лесі Українки — читайте тут.