Проєкти «Паліндром», «Кашляючий Ед», «Глава 94» — за яким сценічним іменем ви знаєте Степана Бурбана? Із перших музично-поетичних робіт він зацікавлює, а згодом лунає багато схвальних відгуків і від слухачів, і від авторитетних музичних медіа.
Восени 2022 року з рок-групою Степан вирушив у благодійний тур містами України: Одеса, Дніпро, Тернопіль, Львів, Київ, Вінниця, Чернігів, Чернівці, Івано-Франківськ, Хмельницький. У грудні 2022-го за підтримки культурної агенції «Лінія Втечі» відбулися благодійні концерти в Ісландії. До сьогодні 29-літній український репер, співак, композитор, режисер та музичний продюсер не припиняє своєї волонтерської діяльности.
Ми зустрілися у Львівському муніципальному мистецькому центрі.
— Як мені звертатись до Вас? Адже коли артист має стільки сценічних образів і псевдонімів, то де серед них Ви справжній? Як не загубитись серед імен?
— Важливо втримати межі, аби не опинитись у психіатрії на Кульпарківській із діагнозом розлад множинної особистості. Але, на щастя, творчі люди мають свободу дій на таке, мають право бути різними, виходити на сцену з різними альтер-его.
— А яке найближче?
— Якщо заглиблюватись у цю тему, то будь-яке ім’я, будь-який нікнейм на певному відрізку творчости — це етап розвитку. Степан у 18 років — це, умовно, Кашляючий Ед. А Степан у 26 — це народження Паліндрома, відповідно це вже Степан стає Паліндромом. Жодне з тих імен не суперечить мені справжньому, вони лише характеризують цей етап, називають його.
— Є стереотип, що творчі люди на сцені зовсім інші, ніж у житті серед близьких. Це втрата суті чи це і є суть сцени?
— «З акторською майстерністю в тебе непогано», — казали мені у студентські роки. Але грати я так і не почав. Можливо, це помітно, що я загалом досить замкнена людина. На виступах це навіть підсилюється, люди від цього кайфують. Який я на сцені перед тисячею, такий і біля сцени перед однією людиною. Цей стан не змінюється. Мабуть, це і підкуповує людей. Можливо, вони звикли до «зірок», які злітають над натовпом і сяють у софітах, вони завжди недосяжні. А в мене і в мені все так само: що у черзі в крамниці, що на сцені. Я роблю те, що потрібно, що мене турбує, зазвичай говорю правду й намагаюсь завжди бути чесним з людьми. Це притягує інших. Єдине місце, де я розпружений, — вдома. На мене дивиться тільки мій кіт.
— Як називається кіт?
— Ніяк. Це киця, яка після стерилізації – андрогін. Точніше, інопланетянин — таким мені деколи видається це дивне створіння. Люди, навіть рідні, інколи сковують, а кіт, навпаки, відкриває. Я перед ним пишу свої пісні.
— Від особливих створінь — до особливих місць. Чому Ви призначили зустріч саме в Муніципальному центрі?
— По-перше, тому що цю історію — історію такого центру — затіяла моя кохана Ляна Мицько. Пам’ятаю кожен день, кожен день процесу, коли — фактично ні з чого — народжувався такий потужний простір, який тепер об’єднує багато людей. Для мене він — як дитина, хоч я і не є безпосереднім «батьком», але дуже підтримував це народження. Коли розпочалась повномасштабна війна, то вже 24 лютого ми зібрались тут, аби спланувати, що будемо робити. Скооперувались з людьми, які дотичні до центру. Тепер це все пригадую як у тумані, але точно пам’ятаю, що ми почали звозити меблі та створювати, по суті, хаб, куди кожен міг зайти — зігрітися чаєм — і спокійно прийняти рішення, як жити та що робити далі. Такий собі Пункт підтримки. І коли за кілька днів до Львова з’їхалися сотні тисяч людей з усієї України, артцентр перетворився на шелтер: одні створили колцентр, щоб координувати допомогу, інші зустрічали на вокзалі, хтось надавав допомогу, хтось забезпечував ночівлю.. Ми тут були цілодобово. Це мій другий дім.
— Яка причина Вашого тривалого волонтерства?
— Дуже важливо зрозуміти для самого себе, як і наскільки довго я можу це робити. Багато музикантів були готові зректися свого ремесла, неначе «музика під час війни не потрібна». Перший мій виступ під час війни став тестом на готовність далі творити на сцені. Ми побачили готовність людей, які ментально відновились за час концерту, знову братись до роботи. У час непевности й «розхитування» година живої улюбленої музики серед однодумців допомагала відновитись. І ми побачили, наскільки людям необхідний такий психологічний відпочинок. А оскільки в такі моменти ще й простіше збирати кошти, то все склалося в пазл: і музика, і відновлення, і допомога ЗСУ.
Тепер я вже свідомий того, що не маю іншого варіанта: допоки я не на фронті, то мушу робити те, що роблю. І за те, що я можу це робити, дякую усім тим людям, які мене захищають. У моїх силах віддати кошти на потреби армії чи придбати те, що потрібно на передовій. Сьогодні нема інших правил: або ти робиш щось для фронту, або ти сам на фронті.
— Усі Ваші концерти — благодійні, Ви збираєте кошти на потреби ЗСУ. Чи це означає, що нині організаційні дії важливіші за нові креативні пошуки в мистецтві?
— Мені не потрібно про це голосно говорити — для цього є інші люди з іншими професіями, вони вміють озвучувати творчі процеси. Зазвичай, коли я щось роблю, то немов “підкидаю у натовп”: слухач і глядач сам трактуватиме цей твір, сам прийматиме рішення, яким він буде для нього — милуватись ним, насолоджуватись чи ні. А я немов стою збоку і спостерігаю. Я досить скромна людина, з проблемами із самооцінкою щодо того, що роблю. Добре, що є люди, які кажуть: «Чуваче, це круто!», бо без них я, мабуть, перестав би це робити. Або робив би, але показував би своєму котові й потім закидав би в шухляду. Цей процес — моя терапія: коли я пишу пісню, то наповнююся ендорфінами, певною хімією і закриваю для себе якусь із проблем. Все, що відбувається на наступних етапах, — немов похорон творчости, іронічно кажучи. Воно йде в маси, люди починають цим смакувати, і я вже не власник цієї штуки — вона живе своїм життям. Сподіваюсь, моя творчість корисна і не зіпсує юних умів країни.
Мене часто називають «замкненим», певно, такий вигляд маю збоку — для незнайомих людей чи на сцені. Але із близькими хорошими людьми, яким довіряю, намагаюсь добирати кожне слово. Бути гнучким у розмові, аби людині було максимально комфортно. Совісність загострюється.
— А як знаєте, що перед Вами — хороші люди?
— Я таких одразу по очах бачу.
— А чи є щось таке, чого Ви ніколи не пробачите людині?
— Людина — дивна істота, вона іноді забуває найгірше й може все пробачити-забути. Ми не завжди дружимо з пам’яттю. Тому я ніколи не зарікаюсь, що чогось не пробачу. Хоча… Домовленість зі своєю совістю, якої ти не дотримався. Коли людина обманює сама себе — і так приносить багато шкоди близьким людям. Брехня самому собі, а відповідно всьому світові — це на одному рівні зі зрадою. Це щось таке, чого сучасна людина, наділена інтелектуальним потенціалом, здатністю аналізувати, не може допустити.
— Ваші пісні, Ваш образ радше сумні, аніж «замкнені».
— Я сумний завжди. Особливо властиві мені депресивні нотки загострила війна. Так, вона змінила мене в ще депресивніший бік. Усе загострилось ще більше. Розсміятись я можу хіба що з самого себе. Я — самокритичний. І в інших людях мене чи не найбільше підкуповує чесність і самоіронія.
— Невже нічого не приносить Вам радости?
— У контексті сьогодення як приклад я можу лише навести стан, який пригадую (як би це деструктивно не прозвучало), коли вперше у житті пробуєш вино після запального рок-концерту. То і в шлунок, і в настрій проникає певне тепло, і ти такий: «О, що за дивний стан!» Тепер схожий стан такого зігрівання і радости приносить результат дій: коли ми відіграли концерт, зібрали кошти, відправили їх друзям у роту ударних безпілотників, і вони зняли відео, де ці нові безпілотники знищили ворога. От тоді відчуваю, що я — не порожнє місце, що долучився до чогось великого та справді важливого. І від цього стає радісно, але, на жаль, це короткочасна радість, бо, як і в кожного з нас, є відчуття, що ти робиш недостатньо… І воно немов домінує, немов перекреслює ту радість… «Окей, треба далі щось робити». Це немов паливо: воно дає сили бути й надалі у цьому «двіжі», придумувати нові проєкти, концерти. Нещодавно ми виступали в кафе «Надія», туди прийшло 20 осіб — поціновувачів творчості Паліндрома. Ми годину просто розмовляли! За кавою і таким відвертим спілкуванням назбирали 20 тисяч гривень. Я прийшов на ту подію сумним, а вийшов веселим.
— Ви вживаєте антидепресанти?
— На межі. Думаю над цим. Вживання антидепресантів — абсолютно нормальна річ, але, враховуючи моє совкове виховання, у моїй голові є думки, що це деструктивно. Так, я знаю, що це вже стало ледь не модно, як у підлітковому віці було модно слухати готичну музику й романтизувати депресію.
— Дівчата це люблять. До слова, як Ви сприймаєте гендер? Коли чуєте слово «людина», то кого уявляєте — чоловіка чи жінку?
— Якесь божество, схоже на мого кота. Щось таке, що не має статі, конкретної окреслености. Пригадав розповідь бабці, моєї улюбленої бабці з Патона (Вулиця у Львові, на якій виріс Степан. — М. Б.), яка в дитинстві розповідала мені про Бога. Я мав 6 років і уявляв собі когось зовсім не схожого на людину, ані на жінку, ані на чоловіка, когось засвітленого дивним сяйвом — магічного, незрозумілого, але дуже важливого. То, мабуть, такою для мене є і людина.
— Ви вірянин чи атеїст?
— Радше вірянин.
— Нагадаю нашим читачам, що восени 2023-го вийшов Ваш новий — концептуально свіжий — альбом «Найліпші питання собі». Принагідно запитаю словами з його назви, а яке найліпше питання собі?
— У моєму випадку, певно, те, від якого стає незручно, і яке, на перший погляд, не має відповіді, але найцікавіше відбувається вже потім — коли вмикаєш мозок і намагаєшся відповісти на нього…
Спілкувалась Марта Більська