До Дня Незалежності України у Львові відбулася 5-та Лекція Незалежності. Цьогоріч її виголосила Оксана Забужко. Тема Лекції: «”Незалежність — і що завтра?” Культура і безпека». Пропонуємо відеозапис зустрічі та текстову версію виступу.
Оксана Забужко — письменниця, літературознавиця, публіцистка, есеїстка, філософиня, громадська активістка, авторка знакових для української культури книжок. Лауреатка численних літературних і громадських відзнак в Україні та світі, зокрема Національної премії України імені Тараса Шевченка, Премії «Книга року BBC» та інших, нагороджена Орденом Княгині Ольги та Орденом Почесного Легіону (Франція).
Це вже п’ята Лекція Незалежності, яку з 2021 року організовує Інститут стратегії культури. Із 2022 року ІСК проводить подію спільно з Фундацією ЗМІН та за підтримки Львівської міської ради.
___________
Юлія Хомчин, директорка Інституту стратегії культури: Це подія, яку ми разом задумали як спільний простір осмислення значення, ціни та багатьох вимірів нашої незалежності. Ми робимо це вп’яте — і зрощуємо цей простір разом з вами. Я хотіла б розпочати цю, як і більшість подій, які ми проводимо зараз, з хвилини тиші про тих і за тих, завдяки кому ми можемо мати сьогоднішню розмову, наше життя, наше буття. Тому вшануймо хвилиною мовчання усіх, хто в різний період нашої історії віддав своє життя за цю незалежність… Дякую.
Сьогоднішня Лекція Незалежності відбувається у важливий для нашого міста й держави час. Я скористаюся нагодою, аби проінформувати вас про один знаковий процес, пов’язаний з Лекцією Незалежності. Львів зараз перебуває у фіналі конкурсу на звання Європейської столиці культури 2030. Це найповажніший конкурс Європейської комісії, і жодне з українських міст ще не брало в ньому участі. Ми пройшли до фіналу, 20 жовтня представимо концепцію у Брюсселі. Вона напрацьована сотнями людей, не лише Львова: істориками, філософами, митцями, представниками духовенства, волонтерами, військовими. Ця концепція звучить як «Responsibility to Be» — «Відповідальність Бути». Це історія, яку Львів і Україна хочуть розповісти Європі, яка виростає з наших досвідів, травм та спільного болю. Ми мислимо її як здатність культури взяти на себе відповідальність за те, що відбувається довкола сучасної людини: про те, як ми спільно маємо бути свідками минулого, як усвідомлено маємо здатність проживати момент, як маємо плекати та ростити в собі здатність уявляти й бачити майбутнє, бо без цього це все не має ані найменшого сенсу. Як ми, проживаючи ці жахіття, залишаємось людьми і продовжуємо творити.
Незалежність не є подарунком чи даністю. Незалежність — це перманентний процес відповідальності перед собою. Саме тому ми бачимо цю Лекцію Незалежності в глибокому контексті з концепцією відповідального буття.
Ця подія відбувається вп’яте завдяки сталій, тяглій і теплій підтримці Фундації ЗМІН. Ми вдячні за це, цінуємо таке партнерство і впевнені, що у 2030 році ми будемо стояти тут з Лекцією Незалежності в Європейській столиці культури. Також, як тепер на кожній події в культурі, ми стараємось подбати про тих, хто зараз безпосередньо виконує свій військовий обов’язок і стоїть на нашому захисті. Коли ви прийшли сюди, на стільцях бачили QR-код, який перекине вас на збір для Олексія Палянички — експерта з театрального сектору, який зараз на передовій. Це людина з нашого середовища, і якщо ваша воля й бажання, прошу долучитися до цього збору. Це абсолютно добровільна справа, ми нікого ні до чого не примушуємо [збір триває, й до нього можна долучитися тут: банка — https://send.monobank.ua/jar/4zz8fiYprR; картка — 4441 1111 2720 1931; PayPal — 1991charity@gmail.com].
І тепер я запрошую до п’ятої Лекції Незалежності людину, якій точно є що сказати. Людину, для якої питання національної ідентичності та відповідно незалежності є основою її професійного шляху і діянь. Філософиню, публіцистку, літераторку, публічну інтелектуалку, всіма нами шановану пані Оксану Забужко.
Оксана Забужко: Дякую за це запрошення. Дякую вам всім за те, що ви прийшли. Доброго вечора. Прекрасно, що вас так багато, прекрасно, що ви не злякалися дощу. В кулуарах серед організаторів точилося багато знервованих дискусій на тему, чи не перенести цю лекцію кудись в інше приміщення, але це [Меморіал Героїв Небесної Сотні] — місце сили, де ми всі маємо зібратися для того, щоб поговорити про незалежність. Вони дивляться на нас, і вони нас чують — і це дає інший тон, тонус і зовсім іншу атмосферу.
Хотілось би, щоб ми разом замислилися над тим питанням, яке я наважилась винести в заголовок. Насправді це цитата — слова Юрія Володимировича Шевельова (Юрія Шереха). Це назва його есею «Лист з Рейк’явіка, або Незалежність — і що завтра?», написаного 1979 року. Тут є один дуже особистий момент, яким я хочу з вами поділитися. Цю книжку я навмисне з собою взяла, це видання 1990 року, яке я отримала від нього в подарунок у Нью-Йорку в 1991-му, за кілька місяців до нашої незалежності. Тоді, коли Україна і по цей, і по той бік океану, вся, екуменічна Україна на цілій планеті клекотіла в чеканні передчуття незалежності — ось вона, нарешті, омріяна, десь от-от щось має відбутися, і у Києві кожних вихідних кипіли мітинги під жовто-блакитними прапорами, скандували «Незалежність», і ніяка Маргарет Тетчер, і ніякий Буш-старший, який приїздив тут розказувати нам, що треба слухатися Москви, бо істинне світло демократії прийде тільки звідти, і смолоскип його в руці Горбачова, і ніякого suicidal nationalism [«суїцидальний націоналізм», що відсилає до слів із промови Джорджа Буша-старшого, яку він виголошував в Києві 1 серпня 1991 року] і так далі — ніхто з них, так званих дорослих великих дядь і тьоть, нам, молодим і енергійним, не міг протиставитися і не міг нас зупинити.
Це була стихія, яка вже вирувала. І в гостях у Юрія Володимировича Шевельова, в його квартирі на Клермон-Авеню, я оцією стихією палко ділилася з усім можливим запалом. 34 роки тому я була на 34 роки молодша і загонистіша, тож можете собі уявити, як він з цією грацією старого лева спостерігав за цим запалом молодого левеняти. В якийсь момент, даруючи мені цю книжку з автографом, він сказав: «Ви зверніть увагу, це моя остання збірка есеїстики.» — Він повільно так говорив. — «Там є есе про Ісландію. Він називається “Незалежність — і що завтра”. Зверніть на нього увагу».
Я загониста, але натяк зрозуміла, і він мені дуже не сподобався. Тобто я то сподівалась, що він розділить мій запал, а тут це остерегіюче: «Зверніть увагу — і що завтра?». От, мовляв, жовчний старий дід чи не такими словами, але можна собі уявити цю різницю — віку, поколінь, темпераментів, досвіду. Але як показав час, шановне панство, я була несамотня у своєму уявленні, що варто тільки здобути незалежність, а решта все — це вже не проблема, воно все зробиться. Як казав мені один наш можновладець: «Воно зробиться». Зворотна форма: окуляри розбилися, молоко розлилося. Зворотна частка, яка усуває суб’єкта дії. І з оцим от «зробиться»: аби незалежність, а все решта додасться, якось зробиться, і взагалі то не те, чим треба перейматися, головне — незалежність, і ми визволимося. Ця наївна віра недержавної нації характерна була і для інтелектуальних та політичних еліт цієї самої молодої недержавної нації. Ніхто не думав «А що завтра?», ніхто не мислив стратегічно, не планував на довгі роки, на десятиліття наперед.
Тож про що йдеться в есеї? Він справді про Ісландію. Шевельов, крім того, що був великим ученим і мислителем, був ще й великим мандрівником. І от в 1979 році, тобто на 35 році ісландської незалежності (стежте за датами, адже це та сама точка, де ми тепер — ми входимо в 35 рік незалежності) він відвідав цей острів, бувши, як він пише, другим українцем після Омеляна Пріцака, який взагалі його відвідав. Шевельов дав короткий шкіц цієї молодої нації, котра до незалежності була розбуджена окраденою, як і багато інших націй Північної, Центральної, Східної та Південної Європи. Але випадок Ісландії такий екстремальний, бо це острів. Острів цікавий своїми ландшафтами: там купа вулканів, гейзерів, воно все гранітне та надзвичайно мальовниче. Під кожним каменем живе троль, як вірять місцеві мешканці. І мешканців цих тоді було усього 200 тисяч. Тобто таке велике село, яке ловить китів і трохи випасає овець; трохи, бо там не такі землі, на яких можуть бути добрі пасовиська. Дуже непривітна земля, замкнений природними кордонами маленький світ і неймовірно вперта енергія будівництва себе з нічого. Буквально з нічого, бо, каже Шевельов, вони потрапили під данську адміністрацію у XII столітті, коли це був острів рибалок і хуторян-пастухів, тобто до того, як вони встигли виробити історично свою еліту, аристократію, виразну ідентичність.
На острові жодних пам’яток матеріальної культури не збереглося, тобто якоїсь втіленої, опредмеченої власної історії немає. Є ісландські саги, але це швидше факт давно минулий: вони не є живими, не функціонують, не циркулюють в повсякденному узусі. Тобто вони [ісландці], в прямому сенсі слова, прокинулись окраденими. І яке ж шалене, вперте з нічого культурне будівництво самих тільки мистецьких художніх музеїв. У Рейк’явіку п’ять штук, а в самому місті — 80 тисяч населення. Можна собі уявити який-небудь зачуханий райцентр, у якому кілька десятків музеїв — і тільки художніх п’ять, тобто музеїв ісландського мистецтва. Воно нецікаве, каже Шевельов, те мистецтво — воно наслідувальне, еклектичне, але це іменні музеї: ось такий-то наш [художник] поїхав вчитися в Париж, той працював в дусі символізму, той в дусі ар-деко, той пробував під авангард. Це не самостійне, наслідувальне, але це самоствердження себе. Люте і вперте.
Що ми маємо через 45 років після написання Шевельовського тексту? А все це він говорить, пише та коментує для українського читача. З думкою про завтра: як наша інтелектуальна еліта еміграції цілий цей час до 1991 року жила з думкою про те, що Україна колись таки та відбудеться. І з цією думкою, наскільки Україна готова — і чи готова, коли її розбудять окраденою, до подібного самоствердження і лютого, запеклого національного будівництва. При тому, що ми тут ніби в діаметрально протилежних з Ісландією позиціях: вони — це кам’яний острів, ми — це величезна та історично перенасичена сенсами, рівнями, пластами, культурами, історіями, епохами, цивілізаціями, здоровенна територія, на якій копати і копати. Наскільки в них немає нічого, крім каменю, гейзерів і вулканів, з якими вони працюють як з архітектурними формами, вибудовуючи на цих ландшафтах і справді унікальних природних формах свою ідентичність та символічні культурні маркери. І наскільки в нас всього через край, але ми окрадені в інший спосіб. Ми окрадені зі своєї історії, зі своєї історичної пам’яті, зі свідомості своєї культури, своєї ідентичності. І що ж ми робитимемо завтра, коли прийде незалежність? В цьому і смисл Шевельовського питання, в цьому пафос його тексту. І, прочитавши його сьогодні, через 45 років після того, як він був написаний, і на 35-му році нашої незалежності, не можна не вразитися його прозірливістю.
Що ми маємо в Ісландії через 45 років? Виявилось, що вони таки мали рацію: не дарма боролися за своє, відстоювали своє, наполягали на своєму і своїстості та унікальності. Хай воно було нецікаве ще в 70-ті роки, але сьогодні ми всі слухаємо Бйорк, кожен із нас бачив бодай один ісландський фільм. Ісландський кінематограф існує як явище, і я маю тут на увазі не тільки Бальтасара Кормакура, можливо, й навіть ненайцікавішого, попри те, що він обчіпляний вже всіма міжнародними кінематографічними нагородами, які тільки існують. Але от герой сьогоднішнього ісландського кінематографа — це той самий робітник, який боявся троля під каменем і тому архітекторові треба було переплановувати ще в 70-ті роки дорогу, бо робітники відмовлялися турбувати троля (він мстивий і буде потім чинити капості, якщо його потурбувати), ось цей герой стає персонажем, наприклад, «Незайманої гори», мого улюбленого ісландського фільму. Хто не знайомий з ісландським кінематографом, дуже раджу — це справді явище.
Сьогодні їх 400 тисяч на острові, вдвічі більше, ніж було, коли Шевельов писав своє есе. 400 тисяч, тобто в 100 разів менше, ніж нас, але вони впізнавані, вони існують в культурному пейзажі цієї планети. І вже не скажеш, що ісландське мистецтво нецікаве: Бйорк співає, її голос впізнаваний, і мелос, і кіно, і ісландська література — вони знайшли себе. Шукай, шукай — і знайдеш. Хай не через 35 років, хай через 80 років. Але врешті Ісландія довела, що її експеримент зі створення-розбудови себе, незважаючи ні на які супутні «але», виправдав себе.
Саме тому я обрала темою цей Шевельовський заголовок, щоб поміркувати (ви ж розумієте, що це все був вступ, впровадження в тему) над тим, де були наші, порівняно з Ісландією, головні стратегічні помилки минулих 34 років. Тепер можна ці підсумки починати робити, вже входячи в 35 рік незалежності, після 11 років війни за незалежність. Можна подивитися назад, ретроспективно і побачити, чого ми не розуміли і за що ми боляче і дуже дорогою ціною — найвищою можливою в людській історії — сьогодні мусимо платити. Це — нерозуміння ролі культури як фактора національної безпеки. Я взяла тільки цей один аспект (їх можна розгортати гармошкою, і помилок нарахуємо більше). Цей глибокий докорінний стратегічний прорахунок — те, з яким я зіткнулася безпосередньо у своїй професійній роботі і стикалася практично щокрок за ці 35 років. Це те, що я намагалася, намагаюся долати в міру своїх скромних сил і про що я намагаюся волати при кожній оказії, коли отримую мікрофона в руки. І це те, про що я компетентна говорити.
Починати тут, очевидно, треба з 1991 року, з тієї нью-йоркської квартири, з Шевельовської cum grano salis [з латини — з іронією]: «Чи ви вже думали над тим, що завтра?». Чому ми не думали і чому ми не могли думати над тим, що завтра? У грузинського філософа Мераба Мамардашвілі приблизно в ті самі роки, перед розпадом Радянського Союзу, у щоденнику був дуже цікавий запис, одним реченням: «Незалежність нам (грузинам) потрібна і для того, щоб себе побачити». Блискуча думка. Без політичної незалежності нація не має шансів зрозуміти себе, скільки б не намагалася. Поки вона не контролює своє життя, хай навіть не в усіх сферах — а ми його ще не контролювали в усіх сферах, адже всі ці 34 роки у нас була, скажу так, гібридна незалежність, полунезалежність, недоконана незалежність, — але поки немає контролю, бодай частинного, управління своїм життям і суб’єктності у визначенні, у формуванні власної долі та історії, з дня на день, повсякденним дієвим трудом, і при тому — бачачи через інформаційний та культурний простір. Цей простір і є, чи то пак має бути, отим дзеркалом, в якому суспільство бачить себе — від щоденних новин й іконки географічного зображення своєї країни на мапі під час прогнозу погоди у вечірніх новинах і до фільмів про себе, книжок про себе, романів, повістей, пісень, музики, яка б інтонаційно відповідала ритмам і настроям, котрі переживає суспільство, різні його частини, і вже не кажу про пластичне вираження…
Це те дзеркало, яким культура оточує суспільство, яке ставить перед суспільством — і в якому воно бачить себе і має змогу над собою рефлектувати. Не було цього ще в нас повною мірою. Не було зокрема й тому, що насильним чином було нам віднято, коли приблизно на рубежі 1990-х і 2000-х почалася так звана медійна реформа — і через гібридну інформаційну війну і хвилю нової колонізації Москва повторно ринула в український інформпростір. Це підготовка до анексії не тільки Криму, а й до поділу країни. Ця підготовка тривала цілі нульові роки (про інформаційну війну я вже написала значно більше, ніж би мені будь-коли хотілося, вимушено, нема на то ради), але сьогодні хочу зосередитися не на інформаційній війні, а на нашій відповіді-невідповіді, на тому, чому наша відповідь на цю війну була такою, а не іншою, в чому, власне, ось ці стратегічні прорахунки, які досі не усунуті і не ліквідовані, та як їх можна підсумувати.
Почнімо з видимості для інших, видності країни назовні. Зрозуміло, що для того, щоб її презентувати, треба самим її бачити і бути впевненим у тому, що ти демонструєш назовні. Без тієї самої характеристики, котра в психології називається асертивністю, [неможлива] ось ця певність себе, [важко] розраховувати на адекватну самопрезентацію. Був такий термін «імідж України», з яким досить довго бавилися, але тут насправді була колосальна плутанина, чисто смислова помилка — відбувалась плутанина інформаційної видності та культурної видності. Зараз я спробую це проілюструвати.
Є сюжет, який мені дуже болить. Наскрізний сюжет XXI століття, коли ми як суспільство, як незалежна нація, виросли вже із цих «штанців пострадянської республіки» і доросли принаймні до того, щоб відстоювати своє виборче право. 2004 рік, Помаранчева революція; це можна вважати дебютом України, дебютом Попелюшки на світовому політичному балу. Неймовірно красивий був дебют. Україну раптом відкрили — з невиразної і незрозумілої сірої зони колишніх радянських республік, які може не треба було і запам’ятовувати, бо хто їх там знає, як воно завтра обернеться — може, вони знову зберуться докупи (а такі настрої на Заході були і зберігалися аж до 24 лютого 2022 року, чому нам і давали три дні на спротив, бо не розуміли, а чого ж воно оце сіре, буферне, має опиратися). А воно вже у 2004 році продемонструвало, справді гіперпереконливо, що воно не сіре і не буферне, а має власну волю, власне громадянське суспільство і раптом, нізвідки взяті в очах західної публіки, традиції громадянського спротиву, об’єднання, самоорганізації, тобто певну політичну культуру. А вона не береться нізвідки, це частина загальної культури. І все це було б прекрасно — Україна, наша неймовірно красива Помаранчева революція, прекрасні молоді обличчя з помаранчевими пов’язками на титульних сторінках усіх світових газет, у світових новинах усіх медіахолдингів, — якби в цей самий час не вмикалася авторитетна політична аналітика з думкою: «Дивіться, як цікаво: колишня радянська республіка демонструє готовність до демократії, готовність відстоювати чесні вибори, а якщо українці змогли, то і росіяни скоро зможуть. І не варто перейматися чутками про те, що там починаються авторитарні закони, заборони мітингів у Москві, і з Другою чеченською [війною] не дуже акуратно виходить, і якісь точкові убивства, нібито не розслідувані, але ж українці змогли — то й росіяни скоро зможуть».
Відбувається переведення світла туди — на Москву, тому що всіх цікавить Москва, Росія, і виходить, що ми своїм бурхливим політичним і, коли завгодно, культурним дебютом, підіграли Москві. Тобто наша інформаційна увімкненість і поява у світлі світових медій не затрималась надовго. Фокус знову змістився на північний схід. І у 2013-2014 роках — те саме. Євромайдан: знову хвиля, інтерес, ентузіазм. Яка ще країна могла б в межах одного покоління вдруге видати такий громадянський протест! Люди, які довели, що можуть віддати життя за свободу — все це прекрасно, неймовірно розкішно, але одночасно йде: «Так, значить і з Росією скоро так буде. Це, що там відбувається, не так уже й небезпечно, й ніякого авторитаризму, особливо загрозливого, немає». А те, що починається щось в Україні — якісь незрозумілі сюжети з Кримом, з Донбасом, до цього Захід був підготовлений попередньою російською пропагандою: Україна нібито розколота, за Гантінґтоном [Семюел П. Гантінґтон, автор теорії про природу протистояння у світі після Другої світової війни як такого, що ґрунтується на конфлікті цивілізацій; викладена у книжці «Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку»], на дві різні цивілізації, де одна — католицька, проєвропейська, а друга — православна, проросійська — і Львів та Донецьк не можуть співіснувати в межах однієї держави, ніколи нічого подібного не було і це штучне утворення. Все це ми чули більше, ніж будь-коли хотіли б чути із наших власних медіа, я вже не кажу про західні, котрі це сурмили із московської подачі ціле перше десятиліття цього століття, готуючи анексію. Вдруге збивається інформаційна видимість, потрапляння в фокус міжнародного інтересу — і знову цей фокус переводиться на Москву.
І за третім разом — 24 лютого 2022 року, повномасштабне вторгнення. Тільки після того, як виявилось, що у нас є ще й армія, спроможна добряче наваляти тим, хто вважався другою армією світу, фокуси вже не збивалися, не зміщувалися, і ми довели, що ми не один народ.
Це частина моєї біографії, бо весь цей час я вже була перекладним автором (на сьогодні я перекладена у 24 європейських країнах). Тоді було трохи менше, але все одно достатньо, щоб кожного разу проходити через Дантові кола спілкування з європейськими інтерв’юерами. Вони тобі кажуть: «Ну ви ж братні народи, ви ж майже те саме, майже однакові, у вас та сама історія, царі чи там цісарі — то звідки це все взялося?»… Якщо весь час іде апеляція до чужих царів і чужих цісарів, то [складно] пояснити, звідки береться цей яскраво незалежний народ із його волею до незалежності, який свою незалежність готовий відстоювати, і так, незалежність — це не факт, не просто акт підписання, а процес і колективна відповідальність суспільства, яке бере її на себе.
То в чому ж справа? Чому весь час відбувалось випадання [України], перебивання Росією уваги на себе, аж доки не полилася кров у тих масштабах, котрих в Європі не було від Другої світової? А все тому, що ми не ідентифікуємося. Росія ідентифікується, має свої культурні маркери, які входять в джентльменський набір і певною мірою в ідентичнісний портрет сучасного європейця. І Чайковський, і Бальшой тєатр, і рашен балєт, і Чехов (не скажу Толстоєвський, бо це вже трохи архаїка, [хоч і присутня] серед певних кіл, університетських викладачів), якого читають і ставлять у театрі, не знаючи, що він українець і не впізнаючи в його творчості впливів невідомої їм української культури, вони досі переконані, що це Підмосков’я у Вишневих садах тоне…
А культура так працює — на особистому, персональному рівні. Я прочитав, я побачив, я почув — я полюбив, це стало частиною мого життя, мого емоційного досвіду. І це та м’яка сила, на яку Росія, на відміну від нас, грошей ніколи не шкодувала. У нас це взагалі не було в пріоритеті, у нас не було вироблених культурних політик і пропагандистських культурних програм, а Росія працювала дуже енергійно і дуже завзято. І тільки тоді, коли на Київ полетіли бомби, виявилося, наскільки точно і правдиво писали класики, починаючи від Льюїса Керролла. Якщо пам’ятаєте цей епізод, де Алісу представляють баранячому огузку, і вона хоче ним поласувати: «Еліс — огузок. Огузок — Еліс». Вона вже бере ножа і виделку, а їй говорять: «Ти не можеш різати тих, з ким тебе познайомили». От, важче вбивати тих, кого знають, аніж тих, кого не знають.
Картини українських страждань, плачучих дітей, зруйнованих міст нічим не різняться від картин інших воєнних конфліктів на цій планеті. Всі зруйновані будинки, перетворені на купи сміття, і діти, які на них плачуть, виглядають однаково на всіх широтах. А от, перепрошую, якби Захід був приготовлений до того, що на цих землях руйнується тисячолітня культура, якби Захід ввімкнувся… Я весь час наводжу цей приклад, він просто драматично яскравий: із Софійським собором і Нотр-Дам-де-Парі, Собором Паризької Богоматері, який у 2019 році горів; яка це була подія на цілий світ. Всі з жахом дивилися, скидалися, донатили на той собор, бо це ж спадщина цілого людства, це ж здобуток кожної культурної людини. Якщо ми не читали Гюго, то ми принаймні дивилися мюзикл, всі його любимо, обожнюємо Есмеральду і так далі. Хтось був у Парижі, хтось перед Нотр-Дамом освідчився своїй дівчині, але навіть якщо не був там, так чи інакше це є частина душевного пейзажу.
Коли на Київ полетіли бомби і з’явилася загроза для Софії Київської (був такий період, поки ми собі не повернули небо), тоді Забужко бігала по всіх можливих трибунах — я тоді якраз скакала по Європі, від Страсбурга і Брюсселя до всіх можливих приступних і неприступних мені європейських столицях і по 16-18 годин на день говорила з мікрофоном в руці, і треба було розказувати про Софійський Собор, навіть французам — що там вінчалася їхня королева, що цей собор старший від Нотр-Дам-де-Парі, що це головна вціліла пам’ятка візантійської архітектури, від якої не лишилося нічого чи мізер, і в такому вигляді побачити блиск, розкіш і красу Візантії ви можете тільки в Києві. Це Світова спадщина ЮНЕСКО (хоч ніхто давно на ці списки світової спадщини не дивиться), але факт той, що це не є культурним маркером Києва в очах західної публіки. Я волала, а у відповідь бачила порожні риб’ячі очі і розуміла, що треба починати із вступної лекції, що таке Софія Київська і яка її роль в історії візантійського мистецтва, християнства взагалі і східного християнства зокрема, і що це надбання людства рівня єгипетських пірамід, тобто що ви, європейці, ризикуєте втратити…
Я тут перед початком підписала кілька примірників своєї останньої книжки «Наша Європа», і відішлю вас до одного есе в ній, яке я просто рекомендую прочитати як продовження сьогоднішньої розмови і розширення до того, що я вже не встигну.
Прошу звернути увагу на есе «З попелу імперій, або Нова трагедія Центральної Європи». Це мій омаж Мілану Кундері, який 40 років тому написав своє класичне есе «Трагедія Центральної Європи», де виконав геніальний інтелектуальний пірует. У цьому тексті багато пересмикувань та маніпуляцій — я у своєму [тексті] з ним полемізую енергійно і посторінково. Він певною мірою підсумував усе те, що ми спостерігаємо сьогодні з боку навіть наших найближчих сусідів. Ця ідея Центральної Європи як країн між Німеччиною і Росією, і давайте ви, мовляв, відсунете цю межу між Європою і Росією на кордон Радянського Союзу, і приберіть ваші танки, тому що ми — Європа, частина Заходу, європейської культури; і це величезне непорозуміння, що нас, поляків, чехів і угорців, заперли від 1945 року під російську п’яту і зробили нас політично росіянами, тоді як культурно ми європейці. Мовляв, куди ж ви без нас — без Кафки, Малера, Яначека, куди ж ви без нашої додекафонії, без Броха, Музіля, без нашої великої літератури, великої музики, без всього того, що є невід’ємною частиною меню культурного європейця? Тут навіть поверхом вище, аніж важко, не можна вбивати того, кого знаєш. Тут — не можна вбивати того, хто має до пред’яви культурний паспорт. Я для себе це формулюю так і поділюся цим терміном, і буду рада, якщо він піде в люди — «маркетологічна привабливість жертви».
Кундера зрозумів це не першим: ці дискусії почалися після Другої світової війни довкола теми Голокосту. І одна з моїх інтелектуальних героїнь Ганна Арендт якраз дуже рішуче протестувала проти цієї маркетизації жертв, проти представлення Голокосту, трагедії Шоа (знищення єврейства Європи) як знищення саме культурного прошарку Європи. Символом Голокосту, обурено писала Арендт у своєму «Тоталітаризмі» [одна із частин праці «Витоки тоталітаризму»], стає Айнштайн, який мусить пакувати валізку. Вибачте, а який-небудь швець Шмуль, якого застрелили десь у рову, а маленький Йоселе, який жив у сусідньому під’їзді, котрий зовсім не був генієм і погано вчився в школі та нікому, крім своїх батьків, не був потрібен… Ось де Шоа. Ось де трагедія і про що треба говорити. Ось чим ви винні проти цих безіменних мільйонів, коли робите Голокост презентабельним, коли перекладаєте його на мову насамперед культурних втрат. Але подивіться, як Голлівуд попрацював над цим образом: Вільям Стайрон, де Меріл Стріп у ролі Софі, її вижилий чоловік, геніальний учений, який пережив Шоа і покінчив із собою, тому що не міг жити з привидами минулого [йдеться про «Вибір Софі»]. І Анна Франк, ніби правдивий голос Шоа. І, скажімо, півтора мільйона радянських євреїв, котрі якраз були розстріляні в ровах, і вся ця реально чорна біда тих єврейських містечок і єврейських кварталів, описана, може, вперше по-справжньому, Кузнєцовим в романі «Бабий Яр» і представлена Васілієм Гроссманом у романі «Життя і доля». Якщо варто не забувати російську мову, то для того, щоб прочитати два романи XX століття, це «Життя і доля» Гроссмана і «Факультет ненужных вещей» Домбровського. Я не знаю, чи варто заради цих двох вчити мову, чи можна їх перекласти, але зауважте, що це романи, котрими російська м’яка сила не розмахує, не торгує на Захід і це непопулярні автори. Домбровський по-моєму навіть не перекладений на європейські мови, але це чесні тексти. І в цьому самому брудному, огидному, цинічному, мерзенному світі нікого не цікавить маленький Йоселе, байдуже, чи він в Руанді, в Сирії, чи в Україні. А от презентабельно, маркетологічно продемонструвати, яка це буде втрата для вас особисто, бо ми носії такої високої культури — оцим маркетологічним ходом Кундера скористався блискуче. Це, нагадаю, 1984 рік.
І тут я можу, почухавши потилицю, замислитися над тим, чому нам потрібно було 40 років, щоб зрозуміти, що в Кундери [есей «Трагедія Центральної Європи» 1984 року] треба було вчитися до того, як на наші міста полетіли бомби, до того, як у нас почали викрадати дітей, і до того, як у нас почали стріляти. Вся ця робота насправді мала бути підготовчою. Вона мала бути зроблена за попередні 30 років. Ми мали б волати в унісон Кундері не про те, що і ми теж Центральна Європа, що і ми теж були в Австро-Угорщині (принаймні по Збруч) — ми теж тут, ми теж з вами і, мовляв, згодні на позицію малого народу, але ми ж європейці, бо були в Австро-Угорщині… Ні, ми не тому європейці, що були в Австро-Угорщині — у нас Магдебурзьке право закінчувалося на Харківщині і нині бомбардованій Сумщині. І наша політична культура від того, що ми європейці, що у нас європейська традиція суспільної самоорганізації, котра й дала нам змогу перетривати кілька чужих імперій — і при цьому не загубитися. Тобто помилка стратегічна: нерозуміння того, що цей вироблений культурний паспорт захищає, в тому числі від геноцидів, що він дає свого роду охоронну грамоту — ту, якої ми так і не виробили собі станом на 24 лютого 2022 року та яку довелося виробляти кров’ю. Це один момент.
Другий момент. Більш конспективно — інший сюжет. Наші помилки: як ми говорили про себе самі… Далеко ходити не треба. Я коли їхала до Львова, перше, що мене вразило: приходиш на вокзал, і бачиш потяг Київ—Пшемисль. Ну чого він Пшемисль? Я згідна з усіма законами української мови — це місто називається Перемишль. Це місто належить в тому числі і до української традиції, воно має своє місце в історії української культури. Не йдеться про те, щоб міритися з Польщею територіями, кордонами чи ще чимось, але неправильно, коли у Львові цілий час екскурсоводи розповідають про польський Львів, про єврейський Львів, а коли мені треба було українського Львова (коли я працювала над «Музеєм покинутих секретів», мені треба було міжвоєнного українського Львова: дитинства Адріяна, Львова підпільно-університетського, української гімназії, «Рідної школи», балів у «Рідній школі» в Народному домі і т.д.), я тут нипала, вишнипувала і трясла всіх своїх знайомих львів’ян, у кого ще залишилися дідусі, бабусі, які могли щось розповісти, але в підсумку найбільше мені того українського Львова видала в Торонто Ліда Палій, не тільки знана українська поетка і мисткиня, а й за збігом дочка колишнього директора «Маслосоюзу». Це Львів її дитинства, частина її ідентичності, головний її міф, який батьки вивезли в Канаду і з яким вона прожила ціле життя. Може, за ці 11 років війни щось зрушилося [з аудиторії: «Стало ще гірше»]. Значить, треба щось терміново міняти, тому що це — помилка стратегічна. І я дозволю знову собі таку формулу: я це сформулювала, коли зі своїми польськими друзями їздила торік до Луцька і коли з’ясувалося, що в нас екскурсоводів так вчать на історичних факультетах, і оця програма України мультикультурної має обов’язково представити кожному з гостей, що ось тут, дивіться, ваше. Саркозі аж ніяк не герой мого роману, але він першим сказав, що ми зробили помилку: ми надто багато дбали про права тих, хто приїздить, і виявилось, що ми занедбали права тих, хто приймає.
І це насправді тема не тільки українська. Тобто цей механічний перенос концепту мультикультурності на терени Європи не спрацював не тому, що, як пише українська Вікіпедія, Саркозі чи Меркель праві. Вони не праві, та й узагалі справа не в них. Річ у тому, що сама концепція мультикультуралізму — рівних прав різних етнічних, релігійних та інших груп, які населяють ту саму територію, — виникла в Новому Світі, тобто у Західній півкулі. Її автором є канадський філософ Вілл Кимлічка (з прізвища зрозуміло, що батьки — емігранти з Чехії). На тому ґрунті воно працює, бо ґрунт зачищений від автохтонів. Тобто ви приїжджаєте в пустиню, селитеся там на рівних правах, не торгуючись, хто з вас приїхав раніше. Ось це мультикультурність, коли кожен з тих, хто тут живе, має право на свою національну недільну школу, має право на фестиваль своєї кухні, вчити дітей в неділю, у вільний від основної, можна сказати, роботи з загальнонаціонального порозуміння час, і держава всіляко цьому сприяє. І це все зрозуміло і прекрасно, але це не працює переносом на Європу з тої простої причини, що тут не пустеля. Максимум інтенсивності культурної пам’яті на мінімумі території. Тут напхано, перепрошую, цієї самої культурної пам’яті в її густій спресованості так, що голки не втиснеш. Напхано, як ніде інде на цій самій планеті.
Відповідно всі ці парадигми, за якими вчать молодих українських екскурсоводів: коли до них приїздять гості, то вони мають розповідати та вести поляків насамперед у підземелля Єзуїтського колегіуму в Луцьку і чудесно відреставрований костьол за грант Європейського Союзу. Можна зайти, подивитися: мило, приємно, гарно, чудово. Але, шановне панство, все ж починаймо з першої кам’яної церкви, з якої той Луцьк починався. А її не згадують — церкву Іоанна Богослова, яка була кафедральною до того, як прийшли поляки. Вона на замчищі. Її останній раз розкопували нам лєнінґрадскіє архєолаґі в 1980-х роках і сказали, що вона — XII століття. Луцьк заснований 1085 року — перша літописна згадка про місто. Ось маркер: церква в замку, з якої починалося місто, і вона, напевно, принаймні на століття мала б бути старшою, ніж визначили лєнінґрадскіє архєолаґі; якщо 1085 року була літописна згадка, значить, уже мала бути кам’яна церква і з найвищою правдоподібністю це вона і була. І з цього треба починати водити гостей. Я мусила щось коригувати по ходу, бо так мої польські друзі поїхали б в переконанні, що вони були в колишньому польському місті. І я перепрошую, але це запрошення до анексії.
Я пам’ятаю Донецьк 2012 року, в якому український борщ можна було з’їсти тільки в рєстарані рускай кухні. Ця зачистка під російських «гостей» відбувалася не один рік — не один і не десять. Якщо хтось, хто підписує ці освітні й туристичні програми, вважає, що таким чином нас полюблять, що такою демонстрацією нашим сусідам, що ось, дивіться — це ваше, і ми його бережемо, ми завоюємо авторитет, то я думаю, що у зв’язку з останніми політичними подіями мали б якось зникнути всі ілюзії. Так авторитети не заробляються: це позиція не тих, кого поважають, це позиція охоронців чужого майна.
І це не тільки українська проблема, її ділять з нами і наші європейські сусіди. Факт, який є маловідомим і був відкриттям для мене самої торік у Берліні. Тоді українці після одного заходу почали допитуватись в одного німецького достойника, чому ж і доки в Берліні буде зберігатися стільки маркерів радянської військової присутності? Там три чи чотири цих Карл Маркс пляців, там кафе «Москва», про яке вже говорять як про частину нашої історії (ну ясно, якщо воно від 1960 року); чим довше щось стоїть, тим довше воно закріплюється в пам’яті поколінь як щось, що було тут завжди. А цей Трептов-парк, а цей «пам’ятник ґвалтівникові» як про нього ядучо жартували берлінці, коли його було споруджено — солдат із дівчинкою на руках. Чому і як? Німець, здивовано закліпавши рудуватими віями (я дуже люблю таку щиру німецьку наївність), сказав: «Ну як? Це була частина домовленостей ще з Горбачовим з 1989 року, що вони виводять війська зі Східної Німеччини за умови, що ми будемо доглядати і не чіпати їхні пам’ятники». «Вав», — сказала я на другому чи третьому році нашої великої війни. Тобто ви не розумієте, що це означало «Ми ще сюди повернемося»? Це для нього був шок, тому що він справді так не думав. Від 1989 року довірливі німецькі еліти не думали про те, що ця умова збереження пам’ятників, збереження цих маркерів радянської присутності в топоніміці та в пейзажах східнонімецьких міст — це запрошення до анексії.
Це теж ілюстрація до того, наскільки культура не усвідомлюється нами як сфера безпеки. Росіяни це дуже добре розуміють, європейці розуміють гірше, а ми не розуміли зовсім. Єдиний період, дуже короткий, коли Українська держава демонструвала якісь, процитую лист Шевельова до себе, «культурні поползновєнія», це було за каденції Віктора Ющенка, який справді дуже послідовно, вперто і затято довбав у тому напрямку. Опредмечений, втілений пам’ятник Голодомору вже не скасуєш і не зміниш. І так — відбудований Батурин. І так — збудований скансен на Хортиці. І тільки з початком війни, тобто після 2014 року, але до вторгнення, коли ми побували на Хортиці, місцевий екскурсовод сказав: якби не цей музей Запорізької Січі, то була б тут зараз ЗНР. Мається на увазі події весни 2014 року, коли запорізький майдан на корню притлумив спроби сепаратистських рухів і повторення донецького сюжету; він вже був і харківський, але Харкову вдалося тоді відбитись. Все тому, що станом на 2014 рік хлопчики, які бігали захоплено дивитися в скансені на козацьку зброю, гралися в козаків в тому мілітаризованому, совєтизованому Запоріжжі, вони вже могли кидати каміння чи яйця, якими вони й закидали антимайдан. Вони вже цілком могли постояти за своє місто. Це просто один із прикладів того, як це працює на довгу дистанцію, але будьмо відверті і щирі: суспільство в цілому Ющенка не підтримало. Воно погано розуміло, що він робить, і погано розуміло, який це має безпосередній вихід на день не сьогоднішній, а завтрашній. Незалежність — і що завтра. Ось це була робота на завтра: одинична, точкова, спонтанна, несистемна, але принаймні ми маємо прецедент того, що це було в біографії нашої незалежності і знаємо, що це спрацювало. Ми знаємо, як це працює, отже знаємо, що з цим можна працювати надалі.
Є один момент. Тут впало [було сказано з аудиторії] слово «меншовартість». Про це говорити я збиралася довго, зворушливо і патетично, але вже не вийде — часу немає. Насправді глибинною причиною, десь всередині, всіх цих помилок є те, що в нашому колективному підсвідомому досі лишається страх наполягати на своєму українстві. Страх — як результат міжпоколіннєвої травми, як результат всіх депортацій, геноцидів, голодоморів і, зрештою, ще свіжих і відносно недавніх, як воно називалось у них, «дела оперативной разработки “Блок”», за яким 20 тисяч — список «лиц, выражающих склонность к националистическим взглядам». Це 1973 рік, панове — це в живій пам’яті попереднього покоління. «Выражение склонности к националистическим взглядам» каралося.
Я не говорю про Львів, Галичину, я не говорю вже про Вінницю і ще кілька міст центральної України, але на лівобережжі, де Голодомор пройшовся значно глибше, жорсткіше (травма третього-четвертого покоління — тема окремої лекції), там люди досі не почуваються безпечно, коли говорять українською. Тобто ця реакція питомо українськомовної людини, мовляв, скільки ж вам ще треба російських ракет, щоб ви нарешті перейшли з російської на українську, щоб ви принаймні своїх дітей не вчили — це обурення безадресне, бо адресуватись воно мало б тим інституціям, які мали би працювати з травмою (не всіх, звичайно: є нащадки колоніальних адміністрацій, є ті, які чекають, «когда придут наши»; видимість цих людей в інформаційному полі теж різниться залежно від наших успіхів на фронті), але абсолютна більшість тих, кого ми кваліфікуємо однією відмазкою «російськомовні», — це внуки чи діти, чи правнуки україномовних, чиї предки перейшли на російську не від хорошого життя. Важливим є розуміння того, що це не їхній вибір, а вибір травми, і що досі вони не почуваються безпечними: досі ні українська мова, ні культура, ні ідентифікація не дає українцеві відчуття безпеки — ось у чому справа. Працювати з цим і робити так, щоб ці терези безпеки пересовувалися із мови колишнього колонізатора й нинішнього окупанта на нашу сторону — це теж обов’язок держави, але і обов’язок суспільства в цілому, і відповідальність кожного з нас. Це не є жодна домашня громадянська війна чи щось таке — це відчуття, розуміння, аби дати людині знати, що небезпека — там, а тут ти між своїх. Ось це свої: нація — це люди, які читають ті самі книжки, дивляться ті самі фільми і розмовляють тими самими мемами. Це ось те поле, ось те дзеркало, в якому ми бачимо себе, бажано невикривленими, розуміємо себе і усвідомлюємо себе в часі і просторі, який нам належить.
Повертаючись до ісландського есею Юрія Шевельова: там є один ключик, чому Ісландії вдалося (якщо вже послуговуватися мемами). Він наводить приклад. Шевельов був свідком розмови між ісландцем і американкою, котра необережно спитала в ісландця, скільки коштує його хутір. Вона каже, що не мала на думці нічого лихого: американці до всього прицінюються, це їхній спосіб за допомогою цифр структурувати світ, зрозуміти, скільки це коштує. Вибух обурення зі сторони ісландця був просто не до описання: він волав спантеличеній і переляканій американці, яка не розуміла, в чому справа, що хутір не продається, що це його спадщина, яка переходить із покоління в покоління, століттями від прадіда, діда і так далі. «Хутір не продається!». І от, озброєні нічим більше, тільки цим усвідомленням, що хутір не продається, ісландці й зуміли за 80 років пройти той шлях, який пройшли до сьогодні й у висліді якого їх можна назвати успішною незалежною нацією. Дай Боже нам попереду не гіршого шляху. Дякую.
Текст підготувала Дарʼя Попкова. Фото Ірини Середи.