Софія — волонтерка, мисткиня, працює у Львівській академії мистецтв на кафедрі актуальних мистецьких практик. Веде волонтерський центр «Сітки імені пса Патрона» при Академії: веде — тобто є його серцем і рушієм. Ця історія розпочалася 24 лютого 2022 року, коли на Софіїн заклик студенти Академії заклали тканинами ціле ліжко в її маленькій гуртожитській кімнаті, тож наступного дня вона почала шукати — і знайшла — більший простір, де все діється й досі. Усе — це плетіння сіток, виготовлення окопних свічок, закупівлі за запитом військових. То яке волонтерство зсередини, що тримає у ньому та як воно пов’язане з мистецтвом?
— Софіє, хто нині є волонтерською основою центру?
— Від початку сюди приходили тільки студенти ЛНАМ, але згодом вдалося домовитись, щоб приходили всі охочі. Ми комунікуємо про свою діяльність у соцмережах, найбільше серед студентської аудиторії: у нас є багато студентів з Політеху, ЛНУ ім. Франка, організації «Пряма дія». Останнім часом також долучаються люди, які живуть неподалік.
— Чи є у Вас команда?
— Так, це майже 10 людей, які вже тривалий період причетні до організації роботи центру. Кілька дівчат ще від початку займаються сітками, згодом долучилися інші. Я є менеджеркою центру, організовую процеси, залучаю людей, збираю гроші. А дещо делегую.
— Скільки часу займає ця робота, яким є Ваш день?
— Тиждень для мене починається у п’ятницю, коли ми займаємося свічками: до 6-ї години вечора я маю повністю підготувати банки, картон, нарізаний парафін, віск або стеарин. Ввечері частина людей крутить картон, ще хтось варить парафін та інше на гуртожитській кухні, а я бігаю між поверхами, щоб впевнитися, що ми встигаємо зробити потрібну кількість свічок, у яких в холодний період року є велика потреба. Субота-неділя, з 14-ї до 23-ї — це плетіння сіток. День або два йде на відправлення свічок і сіток. У вівторок-четвер закуповую матеріал, забираю його з пошти й інше. Найлегший день — вівторок: все відправили, але ще нічого не отримали.
— Відразу після повномасштабного вторгнення багато хто почав волонтерити, але потім дехто припинив це робити. Чому Ви продовжуєте, що тримає уже два роки?
— На початку повномасштабного у мене не було багато друзів чи рідних, які воювали. Коли минув рік від вторгнення, я була дуже рада, що наш центр протримався — попри різні проблеми. Наразі у мене воює багато друзів, знайомих, родичів — і я не можу покинути волонтерської діяльности, бо знаю, що я потрібна: у тих — ремонт авто, тим — сітка і т. д. Поки що я не бачила в Україні якісних заводських сіток — і на маскування є запит. Воно важливе: замаскованим на позиції має бути все: люди, техніка, окопи, бліндажі. Недавно я їздила в Донецьку область — бачила результат нашої допомоги. Плюс, не уявляю, як по-іншому сублімувати емоції від усього того, що відбувається. Тож як би важко не було зі зборами, залученням волонтерів, мене тримає цей людський фактор.
— Ви втомлюєтесь?
— Я дуже виснажуюсь фізично: цілий день у роботі, плетіння по 8-10 годин — звичайно, болить спина, болить все, але нічого не мотивує краще, ніж розгрібання зранку запитів від військових (а вони переважно пишуть вночі), коли ти лежиш у своєму теплому ліжку, є в умовній безпеці. Фізично я втомлююся, морально мене дуже мотивують слова вдячности, щирість хлопців.
— У центрі можна почути: не буває такого, що запитів немає — сітки потрібні завжди. Якою є ця потреба і як її закриваєте?
— Запитів багато завжди, є постійна черга на кілька тижнів. Особливо це актуально зі зміною періоду. Найважчий — перехід від осени до зими, коли випадає сніг, і є потреба в білих сітках; за день може написати шість людей, черга — мінімум на місяць! І я намагаюся закрити запит або перенаправити в інший центр чи до людей, які виготовляють сітки швидше, у механізований спосіб (такі сітки слугують менше, але за гострої необхідності це варіант). На зимовий період у чергу почали ставати ще в листопаді: хлопці з досвідом знають, що треба планувати заздалегідь. Також важким за обсягом запитів є перехід із зими на багнюку: гола земля, голі дерева — потрібні коричневі сітки. А от перший запит на весняну сітку, на озеленення, ми отримали десь у середині грудня. Влітку потреба порівняно з іншими порами року не така велика. Загалом маємо запити від військових з різних бригад. Майже завжди хлопці повертаються — звертаються знову. Плюс часто контактуємо через волонтерів, але готові сітки завжди відправляємо безпосередньо військовим.
— Чи знаєте, скільки ви сплели за два роки?
— Ми рахуємо у метрах квадратних, бо сітки бувають різні за розміром. За 2023 рік — приблизно 5 тис м² (2022-го почала вести облік лише від жовтня). Це 60-70 м² на тиждень. Дуже плідним на маскування був лютий. 24 лютого багато людей вирішили провести в нашому центрі. 25-го нам було два роки, тож прийшли всі, хто хотів нас підтримати. За лютий ми замаскували 4 пікапи, 23 СПГ, закрили потреби маскування однієї артилерійської бригади та ще низку рухомих об’єктів, про які я наразі промовчу… Якщо на початках ми використовували різні тканини, то тепер переважно нетканий матеріал — поліестер: він легкий, не вбирає вологи, тож сітки нетяжкі. Був навіть випадок, коли нашу сітку на позиції віднесло вітром… Щодо кількости свічок, наприклад, у січні ми зробили десь 1020 штук (це орієнтовно місячна норма), тобто по 200—300 на тиждень. Я підраховую це все в Excel’і — і для щастя більшого не треба! (Усміхається.)
— Ви згадали про волонтерів: якими є ваші зв’язки з іншими центрами, людьми? Чи таке мережування важливе, зокрема щоб закривати запити?
— Спершу я б хотіла проговорити один, може, неочевидний, але важливий момент: волонтер або організація займається вузьким профілем або ж декількома. Коли працюєш із чимось конкретним, маєш глибоко розумітися в цьому. У мене це маскування. Тож якщо мене попросять, наприклад, про тепловізор, я звернуся до того, хто цим займається. Я знаю таких людей. Щодо маскування, буває, за потреби звертаюся по допомогу до інших або з дозволу ділюся їхніми контактами. Ці люди, попри свою завантаженість, доволі чуйні й емпатичні — і ми завжди знаходимо спосіб домовитися. А, крім того, я намагаюся взяти на себе всі додаткові моменти, наприклад, фінансові (тобто роблю збір). Якщо є крайня потреба — сітка потрібна на завтра, пропоную альтернативу (і це працює): даю приміщення, матеріали, показую, як плести, а з вас — робота та люди, адже цей «ресурс» найважче дістати.
— Як думаєте, чи ми в тилу робимо багато, достатньо?
— Я живу в своїй бульбашці, і люди в ній залучені до волонтерства, зборів. Так, я бачу, як багато людей взагалі не долучені, можуть не знати про події на фронті, навіть про найгарячіші напрямки, не долучатися до зборів, але поки що це, слава Богу, поза моїм колом. Насправді коли ти вкладаєш дуже багато, а від інших бачиш байдужість, це демотивує. Після недавньої поїздки на Донеччину я почала відчувати, що роблю замало… Коли я виснажена, а відчуття «роблю недостатньо» не зникає, я телефоную своєму дядькові, який зараз воює. Він дитячий психолог, педагог — і завжди знаходить слово, яке мене підбадьорює… Хоч, може, мало би бути навпаки.
— Ви якось згадували, що Ваш тато теж волонтер. Тож це, можна сказати, сімейна справа?
— Мій тато постачає на фронт збройову оливу, машинні мастила і фільтри. Він волонтерить від 2014-го, а я почала після повномасштабного — і певною мірою відчуваю сором, що раніше не була такою свідомою, як він (мабуть, у 16 мені хотілося не думати про реальність). Загалом у Дніпропетровській області, звідки я родом, волонтерство активне з 2014-го. Тепер ми з татом часто перетинаємося у волонтерських справах, з ним приємно працювати! Я жартую, що на сімейних застіллях в нас є причина відійти вбік — і поговорити про справи. На початку повномасштабного він допомагав моїм друзям із 43-ї окремої артилерійської бригади наметами, інструментами для облаштування бліндажів, потім знайомим — збройовою оливою. А я, коли треба, роблю збір, щоб закрити волонтерські запити, з якими працює тато.
Переозначення звичного
— Нещодавно Ви закінчили кафедру актуальних мистецьких практик. І у Вашій магістерській роботі теж була тема волонтерства. Що саме Ви досліджували?
— Моя бакалаврська стосувалася маскувальних сіток, а магістерська— site-specific волонтерських просторів та їхнього впливу на середовище. Це велика частина мого життя — і тут я маю хороший багаж. У нашій волонтерській діяльності простір якраз був важливим: в гуртожитку мало місця, завжди все на купу, тож дехто почав висловлювати негатив, коли ми зайняли тут певне приміщення. Ми ж як волонтерська спільнота — продукт кризового менеджменту, розуміючи важливість своєї справи, готові були боротися за неї. І ця ситуація стала поштовхом поглянути на досвід інших волонтерських центрів. Я зосередилась на трьох центрах плетіння сіток у Львові та одному в моєму рідному Кам’янському, де плетуть ще від 2014 року. Тож у дослідженні поєднано волонтерство, питання простору і спільнот, які в ньому перебувають.
— Поговорімо про мистецтво. Ваші донедавна викладачки, а нині колеги Ярина Шумська й Дарина Скринник-Миська зауважують, що Ви як мисткиня відкрита до реальности, до суспільних процесів, соціальних явищ. Чому цікаво працювати із соціальним?
— У мене є кілька виставлених проєктів, які мають під собою соціальну структуру. Це, наприклад, партисипативний перформанс «Мікроконтролери» чи проєкт «Дизайн груп населення», ґрунтований на опитуванні людей. Не знаю, наскільки мою взаємодію з людьми можна назвати методологією в мистецтві, але у фахових розмовах на кафедрі мені часто говорили про це. Мій підхід такий: стосовно проблематики, котра мене зачіпає, я проводжу опитування, плюс власний досвід — і на основі цього роблю інфографіку. Таблиці, графіки допомагають мені звільнити мій мозок, пояснити собі самій проблему, з якою працюю. З такою графічною формою я завжди ніби на розпутті: як рухатися далі, як перевести її в мистецьке висловлювання?.. Вона часто є базою, але може бути не виставлена (як у моїй дипломній), лишаючись просто частиною документації. А от на виставці «Дизайн груп населення» я, власне, виставляла графіку, за що отримала трохи критики: мовляв, начерки, математичні шкіци не можуть бути виставковим артпроєктом.
Чому соціальне? Мама мені розповідала, що в дитинстві я любила стояти біля ґраток дитсадка, дивитися за дітьми — і казала, що хочу до них… Мене захоплює соціальне, вплив людини на середовище, на місто. Особливо це посилилося після спільної практики зі студентами Харківської школи архітектури: їхні методи дослідження — з чітким фокусом на людях, людській поведінці у контексті. Тож соціальне, людські взаємини нині для мене найголовніше в мистецьких практиках, а у волонтерстві — тим паче. Просто в мистецтві воно діє через простір, місто, дизайнерські рішення, людські взаємини та місця.
— Схоже, що саме спілкування з людьми, цей «збір даних», хоч і невидимий для глядача, є важливою частиною Вашого творчого пошуку…
— Так, цей процес, можливо, навіть цікавіший, аніж кінцевий результат — виставковий проєкт. Взаємодія з людьми мене надихає. Так, мій уже згадуваний перформанс «Мікроконтролери» передбачав залучення людей. У ньому я порушувала питання бюрократії: після пожежі, внаслідок якої згорів мій будинок, я займалася відновленням документів — і захотіла передати у мистецькому висловлюванні відчуття від енної кількости процедур в суді, ЦНАПі тощо. Зробила апарат — мікроконтролер: клавіатура й невеличкий екран, натискаєш клавішу — на екрані з’являється абстрактний малюнок. Так, до мене приходила людина, казала, що хотіла б змінити у своєму місті — я переносила цю відповідь на мікроконтролер — і ми отримували її закодованою в абстракцію, роздрук якої я віддавала людині.
У Дніпрі, в культурному просторі DCCС, за чотири години участь у перформансі взяло багато людей, які раніше не були долучені до артпроєктів, і багато хто думав, що я дійсно хочу змінити його місто. У Львові він був втілений в РадіоГаражі, люди чекали в черзі годину, аби подивитися на монотонний процес і отримати закодований результат свого ж запиту. Взаємодія з кожною людиною була дуже цікавою. У цій роботі мені імпонує і формат партисипації і те, що вона не продукує предметного мистецтва великих розмірів. Це один із моїх улюблених перформансів, концентрат моєї творчої діяльности — і я хотіла б його повторювати. Якраз домовлялася про таку можливість у Києві, аж почалося повномасштабне.
— Плетіння сіток можна назвати партисипативним перформансом?
— Думаю, можна, якщо позиціонувати це як мистецтво. Це хороша ідея для майбутнього. Наразі є фотопроєкт: у моїй дипломній роботі була частина з фотографіями тканини на стінах, з якої робиться сітка. Робота називалася «Простори переозначення» — про те, наскільки все змінює своє значення: і простори, у яких ми нині волонтеримо, і тканина, яку використовуємо. Наприклад, один військовий віддав для сіток браковані футболки. Було, що нам передавали навіть форму загиблих побратимів (котру з якихось причин не могли відправити родичам): не знаю, чи це був спосіб проживання або комеморації, чи, може, прагматичний підхід — буде тканина для сітки. Але форму загиблих ніхто не хоче різати… Загалом хлопці з передової завжди намагаються допомогти тканиною, як тільки мають таку можливість.
— Обіг матеріального і нематеріального — звідти сюди і навпаки. Більшість Вашого часу й думок — у волонтерстві, а чи є ресурс на творчість?
— Навіть упродовж 2023 року, коли в мене не було виставкової діяльности, під час навчання, я займалася мистецтвом. Тепер-от отримала диплом і дуже сподіваюся, що матиму більше можливостей і часу для самореалізації. Це важливо, тому що волонтерити 24/7 важко — просто попливуть мізки. Треба трохи відволікатися. І сублімувати всі ці емоції. Мені тут допомагає теза Анастасії Мануляк, яка читала в нас курс із менеджменту: термін морального життя волонтера у темпі 2022-го — пів року; і якщо ти завантажиш себе волонтерством по горло, і в житті більше нічого не буде, то згодом і тебе не буде.
— Чи змінилося після 24 лютого Ваше розуміння мистецтва, його можливостей, функцій, зокрема у складні часи?
— Трохи. Для мене мистецтво завжди було інструментом або для самовираження, або для донесення думки. На початку 2023-го я була у Швеції, де зрозуміла, чому необхідно показувати іншим наше мистецтво — підтримувати меседж України. Мистецтво іноземців про Україну доволі специфічне, наприклад, інсталяція знак миру, зроблений зі соняхів… Це не про Україну. Наші митці говорять про боротьбу, можливість виживання культури, яку теж намагаються (і намагалися довгий період) знищити. Особливо тішуся, коли показують мистецтво і сучасне, і те, що було 200 років тому — іноземці дивуються: «Ого, ми не знали, що в Україні таке було!».
А от показувати нині проєкти в Україні… Мені складно уявити, як я повезу мій артпроєкт-дослідження, наприклад, до Харкова. Під обстрілами дуже важко думати про мистецтво, принаймні з мого досвіду.
— Тобто є час і місце, де воно поки що недоречне?
— Мені би не хотілося думати, що мистецтво колись чи десь не є доречним… Я не маю тривалого досвіду перебування у важких умовах (як-от постійні обстріли), але, як я розумію, люди з часом пристосовуються. І також у мене є знайомі художники, автори, які, перебуваючи на лінії фронту, малюють, пишуть. Це мистецтво про війну — про їхній досвід її проживання. Тобто ці роботи зроблені в окопах, під обстрілами — і це допомагає людям.
Я буду вдячна, якщо люди долучатимуться на всіх рівнях: поширюватимуть інформацію, донатитимуть, фізично допомагатимуть. Важливо пам’ятати, що є ті, хто жертвує всім, життям і здоров’ям. І ми маємо максимально долучатися.
Розмовляла Ірина Шутка
Це третій матеріал із проєкту «Діалоги. Люди культури у війні» — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з медіа «Локальна історія». Уперше текст вийшов на сайті «Локальної історії» 28 березня 2024 року.
Розмова зі Степаном Бурбаном (Паліндром) тут.
А інтерв’ю з Олесем Дзиндрою (Музей Ідей) доступне тут.