День третій. У владі театру. Визначаючи, що саме означає слово «театрократія», варто згадати що це: а) влада театру; б) театральність влади; в) намагання впорядкувати життя згідно з правилами сцени та драматургії; г) влада глядачів театру над дійством, що розгортається перед ними. Останній день Конгресу Культури — 16 жовтня — був присвячений саме Театрократії у кожному з її вимірів. При цьому трошечки іронічно, що це був єдиний день, що відбувався не в театрі — події головної сцени перемістились до великої сесійної зали львівської ратуші (таке собі легке наділення владою учасників Конгресу, розсаджених на місця депутатів Львівської міської ради).

Третій день Конгресу культури у Великій сесійній залі ЛМР.

Театр — реальність повільна, проте все, що його оточує, змушує цю реальність пришвидшуватись. Журналіст та письменник Пітер Померанцев, говорячи про те, як політична (та медійна) реальність конструюється за принципами літератури і драми, підкреслює: коли ми говоримо про політику та війни, про вбивства та переслідування, про протести та злочини, про героїв та диктаторів, ми говоримо про сторітелінг.

«Аби якусь подію запам’ятали, вона має бути підкріплена більшою історією», — каже він. Якщо в події немає історії, про неї ніхто не дізнається (це вам кожен журналіст скаже). Одна й та сама історія може бути розказана по-різному: наприклад, білоруський диктатор Олександр Лукашенко роками тримався за образ «міцного господарника» (і декого навіть в цьому переконав).

Лекція Пітера Померанцева «Розігрування влади: конструювання політичної реальності за законами літератури»

Більше того: щоби історія була почутою, вона не просто має бути страшною та вражаючою (адже щодня у медіа потрапляють терабайти даних про різноманітні злочини, які не викликають жодної реакції) — вона має бути частиною цілісного наративу, складатися в єдину картину, аби ми розуміли, чого ми це засуджуємо і кого саме ми засуджуємо (а це вам скаже кожен драматург). Одна справа, коли в часи Голокосту чи різанини в Сребрениці велика кількість людей справді не знала про злочини. Але зараз, коли вся інформація доступна, злочинці вважають, що будь-що все одно зійде їм з рук, тому можна робити будь-що. «Ситуація, де одні жертви отримують більше уваги за інших, змінилась тією, де жодні жертви не отримують уваги», — каже Пітер Померанцев. Допомогти тут може журналістика, яка вміє і може знаходити та показувати приховані зв’язки між подіями, людьми, їхніми історіями. Повертати увагу до важливого, склеювати, зшивати розірвані ХХ і ХХІ століттями наративи. Повертати людяність в ці історії. Тобто писати і ставити хорошу драму.

На випадок, якщо незрозуміло, з чого цю драму починати, можна повернутися до початку — в усіх сенсах. Не дарма літературознавиця Ярослава Стріха, розповідаючи про історію українського театру, насправді розповідає про українську ідентичність, а згадуючи про ідентичніcть, не оминає того, як саме в театрі вона починала проговорюватись, виточуватись і презентуватись.

Іншою формою розповідей про себе та про інших (оцим самим сторітелінгом, що мріє впорядкувати реальність) вслід за театром стає кіно. Кінознавець та колишній очільник Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко, говорячи про перші радянські фільми, згадує: радянська влада хотіла показати не те, яким суспільство було, а яким воно би мало бути. Іноді це добряче заважало. Наприклад, в 1930-х радянським режисерам не дуже вдавались комедії (хоча сам Сталін їх дуже любив і хотів бачити), адже хороша комедія має критикувати реальність, а критикувати реальність радянську було неможливо (і небезпечно).

Лекція Івана Козленка «Театр жорстокості на екрані: кіно та політика»

«Задача [радянського] кіно — не відображати реальність, а створювати її», — каже Козленко і додає, що з розвитком телебачення воно перебрало цю функцію в кіно. Пізніше саме таке телебачення успадкувала Росія (що багато що пояснює в їхньому культурному та політичному процесі). «В Росії віра в те, що все можливе, наклалась на відкриття дискурсу постмодернізму — що не існує жодних істин, етичних чи ціннісних координат, бо це лише гра, а реальності не існує. Віра, що реальність є лише симулякром, призводить до трансформації Росії. Вона відкриває потребу в нових ідеях, і політикум звертається до сучасного мистецтва, щоб вони допомагали формулювати нові меседжі». Так, митець справді має створювати ідеї і формулювати сенси, але в Росії ця ідея сягнула свого максимуму (і не в хорошому сенсі). Україні пощастило дещо більше: в 1990-х та в 2000-х наше суспільство було більш політизоване та проінформоване, аби не піддаватись на політичні маніпуляції. Хоча зараз Україна переживає «реванш медіа як інструментарію влади». Театр — 1, глядач — 0.

Проте не все так безнадійно. Змінити баланс сил може проголошений на Конгресі «Маніфест дієвців культури», покликаний захистити позиції українського культурного середовища та підсилити їх. Під час презентації (в ній взяли участь критикиня та редакторка Дарія Бадьйор, кінознавець Іван Козленко, політикиня Ірина Подоляк та менеджерка культури Ольга Сагайдак) наголосили:
– Культурна бульбашка не справляється з навантаженнями, тож нам треба залучати нових людей із суміжних сфер, спілкуватись та працювати разом;
– Нам потрібна ревізія — політик, процесів, рішень. Знайти в них недоліки і запропонувати, що можна змінити;
– Лише реакції та самоорганізації мало, нам потрібно переходити на масштаб творення політик.

Маніфест дієвців культури. Дарія Бадьйор, Іван Козленко, Ірина Подоляк, Ольга Сагайдак.

Цей маніфест має стати початком мережі «координації, адвокації та взаємодопомоги». А також початком/продовженням говоріння про культуру як про суб’єкт сили та влади. Адже ці стосунки точно мають бути партнерськими. Під час останньої дискусії з кураторками Конгресу про те, що ж саме за ці три дні ми вивели на «сцену майбутнього», склалось враження, що головним здобутком стали якраз розмови про діалоги; налагодження зв’язків; зміна оптики і вихід на сильніші позиції в перемовинах.

Так театр, що вже давно працює зі своїм глядачем, врешті має повірити в те, що він робить щось важливе і не можна знехтувати його присутністю в місті. Так вишня, що повільно росте у дворику міської ратуші, врешті-решт стає вартою власного «еко-театру», який створив Влодко Кауфман. Так подія, що три дні говорить про культуру, завершується поглядом у майбутнє, а не просто розводить руками в теперішньому.

Влодко Кауфман — куратор мистецької частини Конгресу культури.

Кураторка третього дня Великої сцени — Оксана Форостина, авторка, перекладачка і видавчиня, членкиня Наглядової ради Інституту стратегії культури. Текстові підсумки подій Великої сцени: Ольга Перехрест, редакторка й поетка, Малої сцени — кураторка Марія Кравченко, аналітикиня Інститут стратегії культури. Фото: Назар Пархомик. Переглянути відео завершального дня Великої сцени можна тут:
– лекції Пітера Померанцева та Ярослави Стріхи: https://bit.ly/2YUqdIZ
– лекція Івана Козленка, виголошення Маніфесту дієвців культури та підсумки Конгресу із кураторками події — Оксаною Дащаківською, Оксаною Форостиною, Зоряною Рибчинською, Марією Кравченко: https://bit.ly/3jbXzK5

Відеозаписи подій Малої сцени 16 жовтня, де учасники(ці) ділилися своїм досвідом, презентували власні проєкти й говорили про монетизацію культурного капіталу на локальному рівні та про значення культури пам’яті, можна знайти тут: Конгрес Культури: Мала сцена. Завершальний день Малої сцени модерувала Ірина Шимон.

Конгрес культури «Сцена майбутнього» організовує Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської радиМіжнародного фонду “Відродження”, Фундації Стратегічних Змін, Jam Factory Art CenterHarald Binder Cultural Enterprises й АТ «Кредобанк» / KredoBank.

Поділитися