27 листопада в Інституті стратегії культури відбулася дискусія «Актуальні тренди в культурі: як з ними працюють у Львові». Подія відкрила серію тематичних зустрічей на культурну тематику в рамках проекту «Код Культури», який Інститут стратегії культури реалізовує спільно з Мистецькою радою «Діалог» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»
Учасники розмови:
- Оксана Форостина — видавчиня, письменниця, перекладачка. Партнерка видавництва Yakaboo Publishing. засновниця видавництва TAO (2015). Раніше працювала для часопису «Критика», агенції pro.mova.
- Павло Гудімов — куратор, архітектор, музикант, колекціонер творів мистецтва. Засновник арт-центру «Я Галерея» і культурного холдингу «Гудімов арт проект». Керівник Ya Gallery Lviv.
- Дарина Скринник-Миська — кураторка, мистецтвознавиця, арт-критикиня, кандидатка філософських наук. Очолює кафедру Актуальних мистецьких практик ЛНАМ. Учасниця арт-проєктів, співкураторка проєктів, зокрема ІІ Бієнале сучасного молодого мистецтва (Харків, 2019)
- Божена Пеленська — директорка Jam Factory Art Center і Harald Binder Cultural Enterprises. Працює над інституційним розвитком арт-центру і проєктом ревіталізації будівель «Фабрики повидла» (Підзамче) у простори для мультифункціонального центру.
- Юлія Хомчин — проектна менеджерка, керівниця Інституту стратегії культури. Координаторка Конгресу Культури «Перехід 1989». Менеджерка проєктів МО «Дзига» (2006-2017). Депутатка Львівської міської ради, членкиня постійної комісії культури, молодіжної політики та спорту.
Згадуючи Конгрес Культури
Обговорення мало декілька блоків. Певний ґрунт для розмови дав Конгрес Культури «Перехід 1989» (11-13 жовтня 2019). Розпочали із реакції на Конгрес: чи не всі спікери зауважили, що подія вийшла за рамки локальної — не була суто львівською, порушені теми мали глобальний характер, що позитивно, хоча, як зауважила Оксана Форостина, подія й була «сезонною» — через прив’язаність до 1989-го й падіння Берлінської стін як події, що ознаменувала значні трансформації у Європі. Павло Гудімов наголосив на важливості Конгресу як «платформи для комунікації і теоретичних посилів», безпосереднього спілкування між представниками культурного середовища у всеукраїнському масштабі, зауваживши, що хотілось би більше критичності. Ця теза стосувалась як Конгресу і Львова зокрема, так і культурної ситуації в Україні загалом.
На думку Божени Пеленської, учасниці дискусії Конгресу «Культурні політики міста», важливі тематичні акценти події — стратегування в культурі, формування культурних політик, а також інституцій як запоруки тяглості проектів, практик. Директорка Jam Factory Art Center зазначила:
— Свого часу за кластерним підходом у Львові було визначено два пріоритети — туризм та ІТ. Були прийняті певні рішення, політика міста визначалася цим баченням… А де ж тут культура, почали запитувати — і тоді на рівні міста з’явилася Cтратегія розвитку культури. Це важливо, бо це фіксація й артикуляція певної політики, яка дає відповідні результати.
Дарина Скринник-Миська вважає цінними «загальну рамку, що окреслює вужчі проблеми, тренди» і системність бачення, яку можуть дати події на зразок Конгресу. Як приклад: озвучені під час «Переходу 1989» міркування Віталія Портнікова (про декілька викликів для України як країни — і шукати свою ідентичність, і одночасно бути сучасною), Оксани Забужко (про перетворення культури на розвагу, політики — на шоу, визначальний вплив ринку на культуру), а також тези про домінацію культури візуального нині, технологізацію й комерціалізацію, які роблять нас легкою здобиччю для маніпуляцій. На противагу цьому — трактування культури як підвалини громадянського суспільства, гри, в якій спільноти віднаходять сенс життя.
— Паскаль Ґілен дуже цікаво позиціонує сучасне мистецтво — розглядає його як своєрідний маркер демократії. Ми говоримо, що в світі руйнуються системи координат, що ми живемо в ситуації цивілізаційного протистояння Сходу й Заходу, і Україна в серцевині з усіма своїми проблемами. А сучасне мистецтво дає можливість уникнути маніпуляції, є маркером демократичного суспільства. Воно потребує громадянського суспільства, яке передбачає можливість дискусії, контрпогляду, висловлювання. І якщо говорити з точки зору соціології мистецтва, то мистецтво здійснює цю демократію, пропонує візію того, що будь-яка ситуація може розглядатися по-іншому… Сучасне мистецтво — це і можливість уникати ринку, маніпуляції, звичайно, що до певної міри, — вважає Дарина.
Ресурси і потенціали міст
2020-й у Львові мав би бути Роком культури, а в ЛОДА пропонували оголосити його Роком збереження культурної спадщини (на рівні ж міста створена робоча група). Проте, як слушно зауважив Павло, ми не маємо обмежуватися одним роком для культури: хіба далі її не буде? Засновник Ya Gallery говорив про актуалізацію питання спадщини в найширшому її розумінні: спадщина як простори, люди, архітектура, мистецтво, те, що було давно і що відбулося місяць тому. Це також нагода поговорити й про незручну спадщину, зокрема радянського періоду. У роботі з темою спадщини, на думку Павла, важливо об’єднати місто й область.
Божена наголосила, що розглядає спадщину не тільки в матеріальному вимірі. «Співдія з будівлею починається з її історії» і тому мистецькі проекти Jam Factory працюють зокрема з осмисленням минулого: фабрика була заснована єврейськими підприємцям у ХІХ ст., в період нацистської окупації на її території недовго навіть існувало ґетто, потім теж була низка трансформацій. За словами Божени, «коли митці чи ми самі занурюємося в минуле, актуалізуємо для себе це місце, надаємо йому якогось значення». Вона звернула увагу на актуальні практики роботи з міською архітектурою, і труднощі роботи з пам’яткою в Україні: це коштовно, регуляторна політика й законодавство у сфері плутані та складні.
Як співкураторка ІІ Бієнале сучасного молодого мистецтва, яке нещодавно відбувалося у Харкові, Дарина Скринник-Миська зауважила, що такі формати для міста — спосіб (пере)відкрити спадщину міста, інструмент промоції. У Харкові це була нагода маркувати та звернути увагу — і культурної спільноти, й інвесторів — на конструктивістські об’єкти, як майдан Свободи, будівля Держпрому, або ж занедбаний готель «Харків», де власне й була основна локація бієнале. Зі львівського контексту спікерка згадала фестиваль аудіовізуального мистецтва «Тетраматика» — як досвід перевідкривання знаного, традиційного простору (мова про Етнографічний музей). Крім того, мистецтво дозволяє працювати зі спадщиною через особисті історії.
Культурі нерідко протиставляють туризм. Але чи дійсно вони «суперники»? Чи можуть підсилювати одне одного? Як місту в орієнтації на туриста не забути про інтереси містян? Як позиціонувати себе культурно через туриста, який повернеться додому із певним образом країни чи міста? Павло зауважив:
— Це утопія: спершу культура, потім туризм. Питання в тому, як ми програмуємо ситуацію, якого туриста очікуємо. Найголовніше — працювати з тим продуктом, який споживає турист. І відповідно, того, якого заслуговуємо, ми й отримуємо. Ми бачимо, що якісний промоційний підхід рестораторів у Львові дав свій результат… Коли ж говоримо, що можна розвивати музейний туризм, то теж маємо пропонувати консолідовану пропозицію: Львів — місто шедеврів, місто архітектури, мистецтва, місто музики, джазу.
Як додала Божена, туристичну привабливість міста визначає не лише міська політика: має значення й робота інституцій як одиниць, популяризація ними своїх культурних продуктів, комунікація з аудиторією. Так, окремі книжки чи виставки теж можуть привести до міста туриста. А Оксана Форостина звернула увагу й на ширші об’єктивні передумови, незалежні від міста чи містян, як скажімо, авіасполучення, позиції міста порівняно з іншими туристичними містами.
Культура й інші (політика, економіка)
Говорячи на тему (не)пов’язаності культури й політики/держави, усі спікери зійшлися на тому, що відрафінувати культурний процес від політичного, соціального неможливо, бо «ми і є держава» (Божена), бо «ти не можеш дистанціюватися від інституцій» (Дарина), бо «культура і є політика» і «ми завжди будемо зважати на соціум, владу, політичні процеси — і краще будемо зважати, впливаючи на них» (Павло). Хоча, зауважили спікери, кожен врешті може обирати міру своєї взаємодії з державою (скажімо, чи брати на реалізацію проектів державні кошти). Як аргумент не нейтральності культури згадали й глобальний тренд (радше геополітичний, ніж культурний) — «культурні війни». Дещо різняться в цьому контексті погляди спікерів на сучасне мистецтво. Якщо Дарина розглядає його як «маркер демократії», що «дає можливість уникнути маніпуляції» та говорити «складно і про складне», то Павло зауважує, що мистецтво може бути й інструментом маніпуляції.
— Цього року дуже недвозначно побачили, як культура з’їла економіку на сніданок: у всі попередні роки культура завжди була факультативною, вкінці випуску новин — бантиком, а виявилося, що насправді культурні потреби, культурна ідентичність інколи бувають важливіші, ніж економічні переваги чи, навпаки, проблеми. І нарешті ми вже можемо говорити з переконливими аргументами на руках, що іноді наші дискусії про культуру — це насправді дискусії про владу. Про це важко говорити, не вивалюючись у вульгарність — і цей острах, мені здається, гальмує чесні відкриті дискусії. Постава чистої вільної від політики культури завжди елегантніша і симпатичніша, ніж коли ми говоримо про те, що культурна ідентичність може бути потужним важелем у боротьбі за владу… Та нині маємо повний карт-бланш, щоби говорити про інструменталізацію культури в боротьбі за владу, — зазначила Оксана Форостина.
Під час обговорення заторкнули й теми впливу економічних факторів на культурну сферу, відсутності сформованого арт-ринку в Україні, статусу «культурної столиці». В Україні так себе називають різні міста —Львів, Харків. Із цим статусом варто обережніше, кажуть спікери. На думку Дарини, «щоб претендувати на якийсь культурний статус, потрібно, щоб ті чи інші явища в культурі, події, відбувались регулярно» й відтак були доведені до рафінованого рівня. Павло ж бачить багато нерозкритих культурних потенціалів у Львові, Києві, Одесі, Дніпрі, Харкові (хоча є й приклади такого розкриття, як-от Одеський художній музей під керівництвом Олександра Ройтбурда).
Якщо б за підсумками дискусії треба було вивести формулу для культури, то серед її елементів мали б бути такі: тематичні фокуси, менеджмент, фінансування, консолідація середовища і консолідація на різних рівнях, створення інститутів, фіксація-архівування досвіду та його передача.
Повний запис дискусії згодом зможемо переглянути на UA:Львів, що є інфорпартнером Коду Культури. Наступна дискусія у межах Коду Культури буде присвячена питанню «культурної столиці» й умовності цього статусу.