Продовжуємо досліджувати культурні інституції та мистецькі події міста, підсилювати нові проєкти та знайомитись ближче з тими, хто на мапі вже давно. Тож нещодавно ми вирішили поспілкуватись з кількома дієвицями культури про танцювальний фестиваль, тілесність як мистецтво, а також про розвиток українського сучасного мистецтва в одній з галерей міста.
Люди, котрі «мають більше свободи»
«Про підтримку і підсилення, про безпечний простір в часи тривог. Як для тих, хто вже практикує, так і для тих, хто лише хоче спробувати», — такими словами запрошують на Lviv CI date fest — фестиваль Контактної Імпровізації — Марія Бакало та Лілія Райнівська з Contemporary Dance Lviv, школи танцю контемпорарі, контактної імпровізації та пластичного перформансу. Саме з ними говоримо сьогодні про хореографію і роботу з тілесністю як мистецтво.
— Львівський етап вашої історії розпочався у 2014 році, коли Ви приїхали до Львова з Криму, де розвивали з однодумцями кримськотатарський танець?
— Перша моя думка була: з ким мені тут танцювати танець, яким я цікавлюсь. Так виявилось, що ті, хто був близький до моєї позиції, моєї точки зору заходу в хореографію, моя танцювальна спільнота роз’їхалась по світу, — розповідає Марія. — Я зрозуміла, що настав час збирати у Львові своїх людей. Це почалося з того, що я просто проводила заняття, запрошувала колег з контактної імпровізації, перформенсу, кликала викладачів з Києва, зокрема Віктора Рубана, який проводив свої тілесні практики із психосоматичним підходом до танцю, в котрому більший фокус на внутрішніх відчуттях та внутрішньому баченні тіла й танцю — на противагу ідеї перформувати для зовнішнього ока. Так, репрезентативні форми танцю нам більш відомі — вони більш практиковані, а є такі, для яких соматика вирішальна: те, що відбувається, має насамперед внутрішню цінність, все йде зсередини.
— Чи правильно я розумію, що ви глибоко зацікавлені анатомією, біологією: аби працювати з тілом, певно, треба добре розумітись на внутрішній будові організму?
— Так, соматика загалом спирається і на анатомію, але і на образність також. Це не просто медицина, це медицина, яка опрацьована з точки зору образності, з точки зору психології.
— Як вам вдалось знайти і скласти свою нову спільноту у Львові?
— Це був складний процес, і дорогою я мала багато розчарувань. Бувало, що проводила заняття, на яке приходило лише двоє учнів, траплялось, коли мене запрошували провести перформанс у галереї, і я кликала своїх колег, то ніхто не приходив… Але крок за кроком — і я зробила перший фестиваль у 2015 році, на ньому познайомилася з чудовими людьми — і життя пішло вперед: народились діти, утворилось нове коло спілкування, мала змогу багато подорожувати й отримувати багато нового досвіду. Процес триває!
— Ви згадали про дітей. А чи можна вагітній жінці залишатися в активній хореографії?
— Мені було комфортно, адже я добре відчувала усі зміни свого організму, свого тіла — день за днем, — підхоплює розмову Лілія. — Я знала, як мені працювати зі своїм тілом, піклуючись про себе. Але оточуючі немов остерігалися торкатись мене, зазвичай партнери не хотіли ставати зі мною в парі у танці. Але мене це не зупиняло — мені подобалося й далі вивчати своє тіло в русі, досліджувати себе, особливо зважаючи на те, що змінювався центр ваги і відповідно змінювалася взаємодія з простором.
— Ваші діти тепер танцюють з вами?
— Так, коли мають на те бажання) Вони рухають під усі звуки, які подібні на музику. Причому цей дитячий вільний танець дуже схожий до того, як зараз танцюю я (сміється Марія). Особливо, коли був блекаут… Коли темно, коли сумно, тоді танець особливо допомагав.
— З дітьми — зрозуміло. Але чому чоловіки так рідко хочуть …затанцювати? Хлопці не плачуть і не танцюють?
— Брейкданс — зазвичай там найбільше чоловіків) Певно тому, що більшість рухів у брейкдансі демонструють «ось який я спритний, ось який сильний, ось як вправно я можу». Як у спорті, — пояснює Лілія. — А у нас — в контактній імпровізації — потрібно дослухатись до внутрішніх відчуттів, до свого тіла. Це дуже тісно пов’язане загалом з нашим вмінням чути і розуміти свої емоції. А в чоловіків, особливо раніше цю чутливість притуплювали: «Не показуй своїх емоцій, ти повинен бути міцним і незворушним». Але загалом і чоловікам, і жінкам потрібно напрацювати — чи то повернути — цю чутливість, це вміння розуміти самих себе.
— Я думаю, — продовжує тему Марія, — є багато соціокультурних чинників, які впливають на нашу тілесність. Політичні, релігійні, культурні фактори. Дуже багато заборон. Сприйняття тіла без сексуальності, лише як засобу продукування дітей чи користі суспільству. Танцівники — люди, які мають більше уваги, більше «доступу» до тіла, до тілесних практик. Чоловіки танцюють менше, бо є характеристики про танець, як про щось легковажне, щось для розваг, щось ірраціональне — некорисне: пиріжків не наліпить, грошей так одразу не спродукує. Можливо, також тому, що є певний еротизований погляд чоловіків на жінок, що танцюють. Або сприйняття танцівників як тих, хто обслуговує глядача. Дивитись і сприймати танцюючий об’єкт, насолоджуватись тим, як виглядає те, що для нього витворяють, стало типово чоловічою справою. А за цим виникло упередження внутрішнього сорому: невже я, чоловік, сам буду таким об’єктом? Суспільства світу, наше зокрема, мають дуже багато приписів-рамок, які немов вказують кожному, що кому належно робити, гендерні ролі чітко розподілені. Танець — чудова можливість практикувати і свою жіночність, і чоловічність [маскулінність]. Мені здається, що люди, котрі танцюють, мають більше свободи. Вони практикують різні суті самого себе, відтак вихід поза межі приписів. А кому потрібні такі вільні розвинуті особистості?)Я думаю, що саме зараз Україна на дуже правильному шляху віднаходження своє ідентичності, зокрема тілесної. Тут багато усього — про свободу, про мислення, про критичність. Багато руху!
— Чи є обмеження — чи кожен може доєднатись до вашої спільноти?
— Можуть усі, — переконують хореографки. — Є така нав’язана суспільством ідея, що наче навіює: «У тебе для цього не та стать, не та комплекція, для когось — не той вік чи не та вага. Чим добра контактна імпровізація, яка використовує і техніки сучасної імпровізації: усі так звані стандарти — щодо тіла, щодо навичків — знівельовані. Для цього виду мистецтва важливий не результат, а процес. Зрештою, ніхто з нас не ідеальний, і ми не прагнемо цієї ідеальності — ми ділимося практикою. Хтось може видавати свій більший потенціал, хтось менший — немає цього змагальницького елементу. Ми культивуємо практику. Спосіб буття в одному просторі разом. Не розмовляючи, або майже не розмовляючи. В контактній імпровізації є танцівники будь-якого віку, будь-якого соціального статусу, будь-яких можливостей. У нас є танці для людей на візках. Працювати з такими виконавцями — один із найкращих моїх професійних досвідів. Різні тіла творять різну естетику. Ми пропонуємо не обмежувати нічого умовностями і даністю.
Нагадаємо, фестиваль Контактної Імпровізації «Lviv CI date» відбуватиметься 18-20 серпня у Львові, за адресою вул. Винниченка, 30.
Марія Бакало — хореографка, викладачка сучасного танцю, здобувачка магістерського ступеню та асистентка кафедри танцю Каліфорнійського Університету Ріверсайд, засновниця ГО «Простір сучасного танцю».
Лілія Райнівська — вчителька й організаторка подій з Контактної Імпровізації у Львові, перформерка, досліджує рух і тілесні практики, засновниця ГО «Простір сучасного танцю».
«Чіткий план дій» для Gallery 101
Про новий етап життя і зміни, які відбулись у Gallery 101, говоримо з артменеджеркою та кураторкою Мартою Троцюк
— Перш за все — змістився фокус: з українського змістився в площину презентації українського сучасного мистецтва за кордоном. Тому в мене так багато подорожей, я намагаюсь сконектити нашу українську культуру з колегами у Європі та світі. Нові зв’язки, нові колаборації дуже важливі. Підсилення бренду країни — це дуже відповідально, але вкрай необхідно. Власне, це і є головна зміна, що відбулась в роботі галереї з початком повномасштабного вторгнення. А наші фундаментальні принципи — підтримка і розвиток українського сучасного мистецтва — залишаються незмінною, — говорить Марта.
— Тобто, він стрижневої мети ви не відійшли?
— У мене була мрія — відкрити фізичний простір, бо Gallery 101 все ще віртуальна. Ми відвідали понад 100 культурно-мистецьких просторів у різних країнах і вже чітко розуміли, яким має бути наш, але війна повпливала на наше рішення — не на часі. Віртуальність залишає мені мобільність та можливість бути ефективною на міжнародному культурному фронті. Також з’явились ініціативи у взаємодії з Асоціацією Галеристів у Львові, які також насамперед скеровані на підсилення культурної дипломатії. Хоча, звісно, в рідному місті ми також активні: одна із найпомітніших ініціатив — Галерейний Вікенд. Це одна з моїх головних функцій — тримати проєкти «вкупі» і координувати.
— Чи можемо бути, чи є ми і є наше сучасне мистецтво поза Темою Війни?
— Перші місяці війни майже все, що ми творили, було криком — криком болю на весь світ. З часом ми багато рефлексували на цю тему і зрештою багато говорили, а тоді — змінили підхід до підбору експозицій, в яких вже не хотіли бути Жертвою, яка лише просить про допомогу, а — рівним партнером, союзником, сильною витривалою нацією, яку цікаво відкривати. Наративи змінювались. Потреба в «жалінні» немов прошита у нашому суспільстві, але незважаючи на це є чимало сучасних митців, котрі співпрацюють з галереями і в Україні, і в Європі і чий головний меседж — «Ми сильні та достойні». І я вже знаю, що буду робити після перемоги: одразу запрошу велику кількість колег до нас, в Україну, аби вони тут — на місці — пізнавали нашу культуру. І — везли нам свою! Аби ми не варились лише серед свого, а презентували багато виставок іноземних митців. У своєму просторі я мрію мати багато міжнародних експозицій. Адже у нас досі дуже мало виставок іноземних художників! Звісно, зараз я не можу нікому гарантувати безпеку, і такі запрошення неможливі… Але в мене є вже чіткий план! Я можу передбачити велику кількість проблем, з якими нам доведеться зіткнутися, і, певно, найважче буде емоційно, в нас буде потреба знайти нові причини жити і щось мотивовано робити — і це буде великий стрес; велика кількість поранених, яким важливо буде інтегруватися в буденне життя, і нам усім потрібно буде навчитись жити в новому суспільстві. Я не маю рожевих окулярів, але маю чіткий план дій, аби у своїй ніші бути ефективною. І тут ініціативи з адаптації — і нашої, і ВПО, і військових — за допомогою інструментів культури можуть бути дуже корисними.
Нагадаємо, авторка проєкту Марта Троцюк взяла за мету дослідити алгоритми роботи 100 галерей та мистецьких музеїв у різних куточках світу, отримати необхідні знання та досвід і відкрити власний мистецький простір, який стане 101-ю галереєю, з локацією у місті Львові. Зараз Gallery 101 — онлайн-галерея, що активно організовує мистецькі події, займається артконсалтинговою діяльністю і популяризує сучасне мистецтво в Україні та світі.
Спілкувалась Марта Більська
_____
«Культурна мапа Львова / Діалоги» — це рубрика, в межах якої знайомимося з новими культурними інституціями й ініціативами Львова, а також дізнаємося про новини від тих, хто на мапі давно і кого добре знаємо. Більше про Нових на мапі й більше Діалогів можна знайти у Блогах ІСКу.