Уже не перший рік початок березня є часом поговорити про внесок жінок у низку сфер, про проблеми, з якими жінки стикаються на роботі, в публічній чи приватній сферах життя. Ідеєю дискусії, яка відбулася 5 березня в Інституті стратегії культури, було оцінити наявність гендерно зумовлених викликів у сфері менеджменту культури й в культурі загалом та запропонувати певні рішення для поліпшення ситуації. Подію організували ІСК та «Феміністична майстерня» в рамках «Феміністичної весни»
Розмовляли:
- Мар’яна Куземська — координаторка напрямку стратегування, дослідження та освіти в Інституті стратегії культури, викладачка програми культурології УКУ, культурна менеджерка; координаторка робочої групи з написання «Стратегії розвитку культури Львова 2025». Раніше: Інститут міста; менеджмент медіапроєктів майстерні «Драбина» і фестивалю Drama.UA.
- Михайло Барабаш — художник, організатор і куратор Фестивалю аудіовізуального мистецтва Тетраматика, мистецького проєкту «Сакральний простір», ін.
- Йош — менеджерка Феміністичної майстерні, координує просвітницьку програму і відповідає за партнерства. У минулому кураторка кінозалу Львівського палацу мистецтв і арт-директорка кінотеатру «Боммер» (Харків); графічна дизайнерка; за освітою місто планувальниця.
- Григорій Семенчук — поет, музикант, голова ЛМГО Мистецька рада “Діалог”
- Модерувала Наталія Отріщенко — соціологиня, Центр міської історії
Чи має гендер значення
У сфері менеджменту культури більшість — жінки, але їхні функції — це зазвичай, як означила Йош, «обслуговування». Ця роль часто є непомітна, і виокремити яскраві жіночі особистості досить складно. На думку спікерки, жінки в культурі часто готові працювати «за ідею», заради місії, у них відсутнє «еґо» — вони не асоціюють себе із брендом, відставляють себе на задній план.
«Це положення жінок у сфері культури досить нікчемне, і цій ролі не варто заздрити, — зазначила Йош. — Ми переважно отримуємо маленькі зарплати, ми стикаємося з прекарізацією цієї праці (коли це нестабільна робота, проєктна, в умовах, які постійно змінюються), ми часто не маємо соціальних гарантій. Тому не дивно, що чоловіки не прагнуть працювати у цій сфері».
Григорій Семенчук нагадав результати дослідження ІСКу «Культурний ландшафт Львова: інституції, активності, взаємодії»: 75% інституцій (які відгукнулись на опитування) очолюють жінки (це бібліотеки Львова), лише чверть — чоловіки (і це більшість міських театрів, музеїв). На думку учасника дискусії, порівняно із громадським ситуація у держсекторі є гіршою: і хоча, як свідчить аналітика, показники в Україні кращі, ніж у Грузії, Вірменії й Азербайджані, але індекс залученості жінок у держструктури скрізь однаково низький.
Водночас на незначну присутність чоловіків у культурній сфері впливає соціальний тиск: звично чоловіка бачать успішним, багатим, високо на кар’єрній драбині — і це спонукає багатьох змінювати сферу діяльності. Але таке розуміння, «яким має бути чоловік», є стереотипне, і досвіди чоловіків загалом складніші й цікавіші, ніж прийнято думати.
Яскраві постаті
Михайло Барабаш зауважив, що більше довіри у сфері менеджменту має до жінок, ніж до чоловіків, і в цілому не стикався із проявами дискримінації жінок, хоча чув про такі випадки від інших. Ситуацію на користь жінок помітно змінює практика конкурсного добору на посаду керівника/ці закладів культури, вважає Мар’яна Куземська. Є яскраві приклади жінок-керівниць — у НАМУ чи Мистецькому Арсеналі.
— Культурний менеджмент — одна з небагатьох сфер в Україні, де є сильні жінки на сильних позиціях. Це добрі моделі, про які варто говорити, — зазначила представниця ІСК.
За словами Григорія Семенчука, «в інтелектуальній сфері яскравих жіночих постатей дуже багато». Так, у літературі українські авторки отримують відзнаки (скажімо, Галина Шиян), здобувають популярність (як Софія Андрухович); за низкою проєктів у Львові (BookForum, MozArt, Wiz-Art, Drama UA)— жінки або в основному жіночі команди. Як директор фестивалю «Місяць авторських читань» Грицько проаналізував списки гостей за 5 років: коли запрошеними були такі країни, як Грузія й Туреччина, жінок було дуже мало. Водночас за останні роки баланс вирівнявся; загалом «у Європі хочуть чути жіночий голос, література, яку пишуть жінки, є цікавою».
Чому немає/зникає еґо
Нерідко, навіть займаючи партнерські з чоловіками позиції (як керівництво проєктом), жінки на практиці роблять більше. Так чоловіки можуть займати презентаційну роль , тоді як жінкам випадають більш лайтова частина програми, організаційні, менеджерські функції, аж до «подбати про воду й крісла» для учасників події тощо.
Брак сміливості бути на видноті в публічній сфері, як пояснила Йош, має певні корені: жінки невпевнені в собі не тому, що народжуються такими, а тому, що багато разів стикались із чоловіками й жінками, які знецінювали їхній досвід, їхній голос. Причому одного-двох випадків тут може вистачити, тож на противагу цьому такими важливими є «чоловіки й жінки, які підтримують, які не змовчать, коли бачать приниження». Знецінення й небажання чути має свої результати: жінка або йде зі сфери, або погоджується «носити папірці», або починає копіювати моделі поведінки чоловіків (які часто є мізогінними) чи мусить підсилювати власну позицію, вибудовувати аргументацію і т.п., тобто докладати чимало зусиль там, де чоловік цього не робить.
Цікаво, що на мистецьких, культурних спеціальностях — багато жінок, проте мало хто досягає високих позицій (у режисурі, кураторстві тощо). Наприклад, за інформацією Держкіно за останні роки чоловіки зрежисували 21 повнометражний художній фільм, жінки — 8. За даними European network for women in the film industry, на кінорежисурі навчається майже порівну жінок і чоловіків, але 84% державних коштів отримують останні; загалом же в індустрії — 76% чоловіків. У США лише 1 із 5 фільмів знімає жінка.
Як культура може допомогти
Серед рекомендацій від учасників/ниць дискусії: проговорювання правил гри, діалог на рівних, демонстрування моделей самореалізації жінок через освітні ініціативи чи у медіа, впровадження кращих практик і збільшення представництва жінок, зокрема у державних інституціях.
Способом актуалізувати феміністичну, гендерну тематику є й мистецькі проєкти, до прикладу, виставки (як «Рожева виставка» у Львові, 2019) чи кіно (проєкт про жінок в умовах бойових дій на сході Україні «Невидимий батальйон», 2017). Інші варіанти тимчасового підсилення жінок — як дискримінованої групи — преміювання, навчання, конкурси тощо. За спостереженнями Михайла Барабаша, жінки досить активні в різних мистецьких конкурсах. Заторкнули зокрема й премію Women in Arts від руху HeForShe, яку вручають у кількох сферах (музика, культурний менеджмент, ін.). Декому з учасників/ць дискусії не цілком імпонує ідея окремого — для жінок — конкурсу, але, з іншого боку, це — можливість зробити жінок, їхній внесок у сфері культури більш видимими.
Культура взаємопов’язана з іншими сферами, загальносуспільною ситуацією, тому важливо долати стереотипи (як-от, кар’єра важливіша для чоловіка або жінка є багатозадачною), підвищувати управлінські компетенції як жінок, так і чоловіків, формувати нову норму, що передбачала б належний розподіл обов’язків у сім’ї між чоловіком і жінкою, гнучкий графік для жінок із дітьми чи іншу підтримку з боку інституцій. Тим часом деякі питання про становище жінок чи чоловіків, гендерний розподіл в Україні є ще радше темою для дослідження.