Хай як це парадоксально сьогодні виглядає, але для багатьох моїх співвітчизників ця страшна війна стала не лише зустріччю з горем, а й зустріччю із собою, зустріччю зі своєю власною країною, яку до нападу Росії можна було б ніби не помічати. Хай як це парадоксально виглядає, але і для багатьох європейців ця страшна війна стала відкриттям України, розумінням того очевидного факту, що наша країна – це не продовження Росії і не її околиця. Що в нас своя історія, своя культура, зрештою – просто своє життя.

Що й казати, Москва досягла успіху в нав’язуванні і нам самим, і решті світу – і самій собі – впевненості у тому, що української історії не існує, українська мова – «зіпсована» малоросійськими селянами російська мова, а українська культура – це виключно народні танці і веселі застілля. Якщо українець хотів створити привабливий образ своєї країни для імперії – як це робив, наприклад, Микола Гоголь – він розповідав читачеві про вареники, які стрибають прямо до рота, та про сміливих козаків, які віддають життя за московського царя. І, зрозуміло, купався у загальному схваленні та захопленні. Якщо українець хотів звернутися до власного народу, поговорити про його біди та надії, як Тарас Шевченко, його зустрічало лише здивування: навіщо на «діалекті» та навіщо на «сільські теми». І це при тому, що «Кобзар» Шевченка можна було знайти у кожній українській хаті, а петербурзьких критиків, які дивувалися його творчості, читало кілька сотень передплатників «товстих» журналів: до початку ХХ століття російський народ був майже тотально безграмотним.

Але проблема української культури зовсім не лише у її штучній «рустикалізації», а й у переконанні багатьох носіїв цієї культури у її очевидній вторинності порівняно з культурою російською. І я дуже сподіваюся, що саме зараз українцям вдасться подивитися на себе, більше не озираючись на Росію. Просто подивитися в дзеркало та побачити унікальність власної історичної та культурної спадщини. Побачити унікальність суспільних процесів, що відбуваються на українській землі сьогодні та вже стали одним із важливих образів сучасної Європи. Зрозуміти, що майбутнє – за нами.

Якщо культура Московського царства маргіналізувала та відштовхувала культури, з якими стикалася, українська культура ці культури вбирала, завжди перебуваючи на стику цивілізацій. Тарас Шевченко був одним із перших поетів і мислителів Російської імперії, хто мовою власного народу виніс цій жорстокій і брехливій державі справедливий вирок і пророкував неминучий крах. Ольга Кобилянська, вихована у культурних традиціях Австро-Угорщини, блискуче володіла німецькою мовою й перенесла в українську культуру атмосферу німецької психологічної літератури. Павло Грабовський, засланий до Сибіру за свої політичні переконання, надсилав до журналів та видавництв Львова свої вірші про пригноблені народи. Іван Багряний писав про українців Далекого Сходу на еміграції, а Василь Стус продовжував працювати над своїми віршами у радянському таборі. Коли великого театрального експериментатора Леся Курбаса вигнали з України комуністичні функціонери, йому дав роботу фундатор Московського єврейського театру Соломон Міхоелс – і обидва стали жертвами репресивного режиму. Українська культура – ​​це сумний мартиролог людей, котрі стали жертвами свого вибору на користь власного народу. 

Але цей вибір водночас робить українську культуру ще й культурою взаємодії. Український письменник, режисер, композитор та художник не перебуває над аудиторією, він завжди знаходиться поруч. Саме тому українські Майдани можна також назвати частиною не лише політичних та суспільних процесів, а й частиною самої нашої культури. І саме тому один із найвідоміших сучасних українських письменників та поетів Сергій Жадан ще й рок-виконавець, ще й активіст Майдану у Харкові.

Позбавлення комплексу «вторинності» піде на користь і самим українцям, і тим у світі, хто цікавиться культурою – не українською культурою, а культурою як такою. ХХ століття збагатило нас можливістю познайомитися з масштабними постатями та процесами, які навряд чи стали б частиною нашого внутрішнього світу, якби не поява на мапі світу держав, чиї мешканці готові були поділитися з нами своїм багатством. Наскільки біднішим був би я емоційно, якби у юності не бачив картин Чюрльоніса! Якби не читав «Війну із саламандрами» Чапека! Якби не розшифровував сни разом із героями «Палацу снів» Кадаре! Геній авторів чеської опери знає сьогодні кожний, хто полюбляє це мистецтво – ну хто ми без Дворжака чи Сметани? А Сибеліус? Хіба розуміють сьогодні натовпи туристів – навіть не на концерті, а на дачі композитора під Гельсинки, що був час, коли фінської музики для нас ніби не існувало. Хіба хтось із нас має сумніви, що литовська, чеська, фінська чи албанська культури можуть збагатити кожного з нас не меншою мірою, ніж культури «великих» народів, творчою спадщиною яких прийнято захоплюватися? І чи були б для всіх нас доступними ці скарби, якби не відбулося проголошення Чехословаччини, якби фіни не боролися за свободу Фінляндії у кровопролитних війнах, якби литовці двічі у минулому столітті не захищали своє право на незалежність? А незалежність – це ж не просто прапор і гімн. Це й Чюрльоніс також. Й литовський театр на світових фестивалях – не як «додаток», а як демонстрація власного творчого генія. Це право бути відомим.

Нині настав час застосувати той самий підхід до української культури. Звісно, ​​це можна було б зробити й раніше. Кожен, хто зустрічав Різдво із музикою Миколи Леонтовича. Кожен, хто захоплювався пластичним генієм Олександра Архипенка. Кожен, хто чув рядки Тараса Шевченка від президента Сполучених Штатів Рональда Рейгана. Кожен міг би замислитися: що це за народ такий, але чи замислювався? Наше завдання – звести все це в цілісну картину, побачити очі Богородиці в Софії Київській, запам’ятати цей погляд над землею, що завжди цвіте і майже завжди кимось знищується. Почути дзвони наших соборів, які невмовно дзвонять у найтривожніші та найщасливіші моменти нашого життя. Відчути цю волю до життя та готовність до опору тим, хто хоче цю волю відібрати. Зрозуміти святковість України – від чорноморського розмаю Одеси до пагорбів Карпат, до тихих мальовничих сіл Буковини та Галичини. Святковість пісенних фестивалів та збурених Майданів. Святковість братання та самопожертви. Постать сільського хлопця, який прийшов наче зі сторінок українських класиків й застиг на порозі маленької шкільної бібліотеки у німому захваті. І постать молодого айтішника, його правнука, заглибленого у роботу на терасі міського кафе у Києві чи у Львові. Тільки погляд залишився тим самим – романтичним і мрійливим. Ось цей романтичний погляд, мабуть, і визначає все українське життя та всю українську культуру – у книгах, музиці, мальовничих полотнах.

Однак коли хто хоче зазіхнути на цю романтичну закоханість у життя, на цю святковість, українська мрійливість легко переплавляється у сталь.

______
Цей текст був створений спеціально для збірки есеїв UKRAINE! UNMUTED, видання якої відбулося в рамках 5 триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» із однойменною темою UKRAINE! UNMUTED. Упорядниця та редакторка збірки Оксана Форостина.

Проєкт реалізували Інститут стратегії культури спільно з ГО «Інститут актуального мистецтва» та «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, Міжнародного фонду «Відродження» та литовських партнерів Kaunas 2022. «Український Зріз» започаткований 2010-го і має на меті презентувати зріз українського сучасного мистецтва та культури передовсім за кордоном.

Поділитися