Віднедавна в ІСКу з’явилася рубрика «Нові на мапі», в якій пишемо про тих дієвців культури, котрі починають чи тільки почали свою діяльність у Львові. Це проєкти з різною історією, вони працюють у різних напрямах і мають власне бачення і своєї ролі, і взаємодії з аудиторіями, і роботи з актуальним суспільним контекстом. Ми вирішили ходити до них у гості — знайомитися і знайомити вас із ними. Сьогодні маємо три тексти-розмови про ініціативи, створені тими, хто переїхав до Львова з інших міст: Харкова, Києва, Одеси.
Театр «Варта»: на сторожі культури
Театр «Варта» — нова назва на культурній мапі Львова, але люди, котрі його творять, — давно відомі. І у Львові, і далеко за його межами. Чому потрібен був ще один незалежний театр, який так добре роблять харків’яни? Розмовляємо із режисерами й акторами — Артемом Вусиком та Ніною Хижною.
Якою є ваша історія зв’язків та взаємин зі Львовом?
Артем: Співпраця зі Львовом, зокрема з Театром Лесі Українки почалася ще у 2015 році — з постановки «Перетворення» за Кафкою, і потім ще була вистава за твором Лесі Українки, а тоді ще одна вже в Першому театрі — «Джалапіта» за Андієвською. Після початку повномасштабного вторгнення по суті театру не стало, і та трупа, яку ми тоді створили тут, у Львові, народилася не тому, що я мав таку мету, а тому, що «знайомим через знайомих» вдалося просто зібрати людей на зустріч, яка потягнула за собою спільне бажання щось робити. І тому, коли ми показали першу виставу в Міжнародний день театру, 27 березня, це була прем’єра, котра назавжди в нашій історії буде першою виставою в час війни (адже жоден державний театр саме тоді ще не працював). У моєму житті це вже третій незалежний театр, який я створюю; перші два були у Харкові. А театр «Варта», котрий функціонував вісім місяців, і тепер ми приготували новий сезон — це насамперед потреба художників і артистів щось робити, й ніхто не думає, під яким брендом чи в якому приміщенні — зараз це не суттєво, ми просто хочемо висловитися через художні інструменти, через театр. І далі все покотилося, як снігова куля: я зібрав людей, серед яких були і актори, і музиканти, і сценографи, й фотографи. Розподілив діяльність, і з’явилася вистава. За цей рік хтось повернувcя додому, хтось вирушив за кордон чи до Києва, але багато залишилось і тут, у Львові. Театр вже набув більшої чіткості, і ми працюємо над цією метаморфозою, новою формою існування театру. Поки ми базуємось у приміщенні Театру Лесі, і невідомо що буде далі, але це ж життя. Сьогодні є люди, котрі хочуть робити саме таке в такому театрі, що буде далі, мені важко сказати.
Театр повинен реагувати на актуальну ситуацію одразу чи, навпаки, не треба зараз змушувати переживати те, що відбувається?
Ніна: Наші вистави є спробою робити щось поза темою. Та все одно ти не можеш відійти від цієї теми, бо вона завжди тут, її неможливо оминути. Ця документалістика, цей власний пережитий досвід підштовхнув нас до того, що театр «Варта», який виник під час війни, робитиме вистави виключно на теми сьогодення, на теми війни і працює з тим, що відбувається зараз. Прикладом є наша вистава «Херсон»: вона, як і місто, постійно змінювалася, мала чотири редакції, остання — після звільнення міста.
Багато залежить від локацій. Коли ми ставимо виставу у Харкові, а вже були й такі спроби, там не треба ще й так нагадувати про війну — там всі це відчувають щодня. А у Львові все більш-менш спокійно, у деяких людей навіть не змінилося життя за цей рік (і слава Богу!) — і театр нагадує. Стрічка новин — це одне, а коли ти бачиш людину, яка пережила і ділиться досвідом, то переживання зовсім інші. Після такої вистави людина йде додому і …донатить.
А ви вже відчуваєте себе львів’янами?
Артем: Ні. Загалом досвід пошуку ідентичності для мене є дуже болючим.
Ніна: Я дуже прив’язана до Харкова. І все що ми робили раніше, було дуже пов’язане з локальним контекстом. Я добре почуваю себе у Львові, але чуюся харківʼянкою, хоча й буквально тілом відчуваю архітектуру і контекст.
Але ще повернуся до теми війни у театрі. Я завжди була адепткою теорії, що ми не торкаємось драматичних тем доти, доки не переживемо цей біль і не будемо на дистанції, — як у терапії не торкаємось травми, поки ми у травмі. Але в той момент, коли ми зрозуміли: єдине, що ми можемо робити, — це мистецтво, це — наша зброя, це — підтримуючий шлях, де ми йдемо співпереживанням, де працюємо за методологією психологічного театру, працюємо з історіями і називаємо речі своїми іменами. Дуже важливим для мене був фідбек від військового, котрий після нашої вистави сказав, що вона дала йому зрозуміти, що саме він переживає, допомогла йому знайти слова для своїх відчуттів. Для мене це було найцінніше, бо я сама є дуже обережною і вразливою людиною. І мені важливо не тригерити, не спекулювати почуттями, не маніпулювати ними. В ту мить я зрозуміла, що то має сенс, але потрібно бути дуже обережними. Це така хірургічна робота. Але от коли ми працюємо в Європі, це дещо по-іншому. Якраз нещодавно були в Австрії, працювали із театром Bahnhof, які ставлять документальні вистави, і я зрозуміла, що в Європі це повинно мати інший контент, іншу подачу. Умовний пацифізм чи «Ми не даємо зброї, щоб не розбурхувати війну» і «Залишаймося людьми та не будьмо такими жорстокими до росіян» — саме для людей з такою позицією ми робимо речі, в яких пояснюємо, чому ця риторика не є адекватною, чому ми не можемо собі дозволити цей пацифізм, бо це привілей. Потрібно бути дуже критичними в тому, з ким ведеш діалог.
Ми всі дійсно назавжди змінимось після війни? Ви змінилися?
Ніна: Якраз про це у нас є сцена в «Трансформації». Наразі я розумію, що змінилася, але ще не усвідомила, як саме, бо процес трансформації триває. Дійсно, я стала жорсткіша, бо тебе хочуть вбити. Це природно. Але я не хочу втратити свою вразливість, я хочу, щоб ми і надалі бути емпатичними людьми. З одного боку — мати броню, не розвалюватися від кожної жахливої новини, але з іншого — залишатися людяними. І це процес.
Більшість театрів переглянули свій репертуар і по-новому тепер піходять до його підбору. Які твори залишаються актуальними попри все?
Ніна: Я перевідкриваю для себе українських письменників ХХ століття, зокрема Хвильового. Відчуваю, як багато вони відкрили тоді, що ми зараз немов перевідкриваємо. Підтримка звідти, від тих ще так мало нами вивчених українських авторів 20-30-х років, настільки потужна, що мене дуже тішить те, як багато цікавої роботи попереду.
31 Art Space — відкрита стіна для сучасного мистецтва
Спільнота, котра змушує друзів і тих, хто хоче таких знайти, виходити із зони комфорту, тобто вирушати трішки далі за площу Ринок, і ще трішки далі, і ще — аж до Заводської, яка з минулого року має набагато поетичнішу назву — Софії Яблонської, на честь письменниці, журналістки і фотографині. Розмовляємо з автором проєкту 31 Art Space (на Яблонської, 31) — Ігорем Турком.
31 — це глибокий зміст чогось?
Ігор: Ні, але тепер вже по суті став таким) Цей простір — спонтанний проєкт, довго не думали над назвою — назвали за адресою, за номером будинку. Але назва відразу добре лягла. Допридумувати глибший сенс тепер буде нечесно. Взагалі мені подобається число 21.
Візуально чи як символ?
Ігор: Символи в житті — ні, не люблю символізму. Я раціоналіст. Всі результати в нашому житті, всі події, геть усе відбувається так, як ми самі собі вибрали. Все залежить від твого внутрішнього стану. А ще — від оточення. Зі свого досвіду: я змінював оточення, коли чітко відчував, що мені потрібно щось нове. Як і переїзд до Львова. Це був мій вибір комфорту та нових можливостей. Я вперше потрапив до Львова у 2011 році і ще тоді вирішив: я хочу тут жити; це найкраще місце для мене. Та маючи стабільну офісну роботу у Києві, я не мав можливостей навіть просто сюди навідуватись. Але коли прийшов ковід і нам запропонували віддалену роботу, я подумав: о, це шанс. Зібрав речі в бусик і переїхав до Львова.
Не шкодував?
Ігор: Жодного разу. Загалом я мало про що шкодую, в мене радше є стадія прийняття наслідків, коли ти усвідомлюєш, що якась твоя дія спричинила те, що ти зараз маєш, певні обставини. І навіть якщо сама ситуація тобі може бути не окей, ти повинен розуміти, що ти сам її спричинив. Цей стан трішки схожий на шкодування, але ти знаєш, чому так трапилось і, зрештою, хтозна, чи не на краще потім виведе тебе ця ж подія і ситуація.
Можливо, це відповідальність? Це добра якість для митця.
Ігор: Так. І, до слова, про чесноти творчих людей. Спілкуючись із великою кількістю митців, я помітив, що дуже багато хто з них є досить лівих поглядів. А я — досить правих. Таки правила капіталізму мені найближчі. Бізнес-модель — бути актуальним або готуватись, що ти повинен піти, бо не зміг бути гнучким і знайти зиск.
Чому в колишнього киянина виникла потреба заснувати галерею у Львові, ще й не в центрі міста?
Ігор: Я не так давно в мистецькій сфері. Найчастіше стикався з тим, що мені — як й іншим молодим митцям — часто просто нема куди подітись зі твоїми творами. Який цей світ — виставок, галерей, презентацій, як у нього потрапити, через кого вийти? Менеджменту не вистачає усюди. І от я зіткнувся з такою немов елітарністю, зі снобізмом. Це мені дуже не подобалось. Я вирішив створити щось просте, щось легке. Без серйозного обличчя і кілометрових доповідей, чому це має виставлятись.
І у серпні [2022-го], коли підготував простір до відкриття, запропонував його молодим митцям, у яких нещодавно відбувся дебют. Я просто пройшовся по усіх знайомих: якщо зроблю такий простір, чи ви прийдете? Велика біла стіна… Чи не варто її використати в галерейному плані? 27 митців прийшли до мене одразу — більшості я навіть не знав особисто. Вони просто переказали один одному про можливість виставитись. І так проєкт стартував — без концепцій та відборів. Це все швидше про спілкування, ком’юніті, творчий нетворкінг. Кожна людина, яка щось творить, хоче це продемонструвати і, можливо, навіть отримати якийсь фідбек чи критику, тому повинна мати змогу принести свою роботу, повісити її на стіну, взяти келих вина і спілкуватися під приємну музику (так, у мене там програвач із вінілами). Така концепція в студії 31 сподобалась усім, хто вже побував. З осені я набрав темпу — щомісяця організовував нову експозицію. Було по-різному. Були події, котрі відбувались з нульовим відкриттям, коли ніхто не приходив, попри ніби добре анонсування (певно, я таки щось не те робив). А через тиждень — аншлаг, ледь місця вистачає. Свої події я називаю «Відкрита стіна». І це так сильно закріпилося за простором, пов’язало його концепцію з ідеєю вільного від цензури і правил. Я можу не підпорядковуватись, можу робити все, що завгодно. Я почав тісніше співпрацювати з митцями, які також увійшли в ритм, щомісяця готуючи нову роботу, яку хотіли б повісити на Відкриту стіну простору. Так склалося, що студія стала тримати багатьох у творчому тонусі.
Це для них стало прибутковим місцем?
Ігор: Спершу я не думав про продаж робіт із виставки, але коли кілька разів запитали «А можна придбати цю картину?», я вирішив, чому б ні.
Але ти запрошуєш не лише дебютантів?
Ігор: Присутність на виставці більш відомих, досвідчених митців — це дуже добра мотивація для молодих, це – можливість вільно спілкуватися, слухати поради і налагоджувати дуже плідні дружні стосунки.
Яка стратегія студії на найближчі роки?
Ігор: Моя мета — дати сучасній культурі масових споживачів. Допомогти забути про острах упередження «Я не розумію мистецтва». А хіба ти мусиш його «розуміти»? Воно може викликати певні емоції, може подобатись, а може …не подобатись — і це твій вибір. Якщо говорити про мій підхід до виставок, то на одній стіні може висіти абстрактна картина, натюрморт, а поруч — щось зовсім іншого стилю. Щоразу нові картини, щоразу нові відвідувачі простору, різних поглядів, кожен з них може серед усього розмаїття знайти саме те, що йому відгукнеться. Бували випадки, коли приходили люди, котрі були готові лише до технічно красиво промальованого натюрморту, а потім переводили погляд на абстракцію і казали «А ви знаєте, мені і це вже подобається». А ще я хочу призвичаїти людей платити за мистецтво. Перед тим, як, до прикладу, бажаючи прикрасити своє помешкання, вирушаєш до Jysk’у за постером на стіну, який не несе нічого, можливо, варто пошукати за ті ж гроші роботу митця, котрий щойно розпочинає, чи вже відомого — і це буде зовсім інше. Прикрась своє життя мистецтвом!
Мультидисциплінарність — ось за чим майбутнє, ось де великий потенціал. Я дуже відкритий до спілкування й обміну досвідом, до аудиторій. Комбінувати різні типи подій із різними мистецькими течіями — це ключ до серця нової аудиторії. І також сучасним митцям варто ширше використовувати безмежні можливості інтернету.
Де у Львові Berliner Strasse?
Ви знайдете їх у соцмережах із означенням «мистецька галерея», хоча самі засновники частіше використовують назву «лабораторія» або «community darkroom». Названа на честь одного з тих міст, де їм сподобалось колись трішки пожити, — Berliner Strasse. У Львові — з минулого року — за адресою Вірменська штрассе, 35). Але — не у «Дзизі», а одразу ліворуч перед нею. У розмові з нами — Юлія Ульянова й Олександр Гор.
Для кого ваша лабораторія?
Олександр: Ми працюємо, ми сфокусовані на митцях, які хочуть робити проєкти, пов’язані з аналоговою художньою фотографією, або тільки починають думати в цьому напрямі, але вже деякий час фотографують, і їм цікаво поглиблювати свою мистецьку практику, дізнаватися більше про технічну сторону, розбиратися, як працювати з фотоматеріалами, щоб виробляти не просто картинки, а об’єкти, які і наповнені художнім змістом, і технічно правильно оформлені, і придатні до колекціонування, архівування, експонування.
Існуючі фотошколи не задовольняють такої потреби?
Олександр: Є така думка, з якою я повністю погоджуюсь, що в Україні художнє фото перебуває зараз в застої, бо масовий продукт — це або комерційна фотографія, або документалістика. Ми ж фокусуємось на фотографії як на способі художнього самовираження, як на художньому інструменті. У світі, зокрема в Європі, мистецтво художнього фото зараз на підйомі. Остання міжнародна всесвітня фотовиставка в Парижі викликала до себе зацікавлення в два з половиною рази більше, ніж раніше. Я не міг виїхати за кордон того року, але уважно слідкував за нею онлайн — 500 галерей взяло участь! Водночас у нас художнє фото майже ігнорується… Закостенілість і радянське минуле даються взнаки. Досі люди, котрі працюють з архівами, користуються документацією та музейними дослідженнями, розробленими ще за СРСР. За тими старими стандартами досі каталогізують і ведуть фонди. Ми маємо досвід роботи з одеським музеєм: виявилося великою проблемою почати роботу над відкриттям окремого фонду під фотографії, зокрема збирати чи закуповувати фотографії сучасних українських митців як об’єкти мистецтва.
Наш проєкт з’явився з внутрішньої потреби у момент, коли хобі й фотолабораторія перестали влізати у ванну кімнату) Ми скинулися кишеньковими грошима і винайняли цю студію — і тепер маємо публічну лабораторію. В мене нема синдрому рятівника: ми не вчимо фотографувати, ми працюємо з митцями, які це вже вміють і розуміють, але потребують доброї технічної бази, менторства щодо класичної фотографії, нашого досвіду. Ми матеріалізовуємо задум і пришвидшуємо процес навчання та пошуку. До нас часто приходять уже з готовими фотографіями чи ідеєю, як бачать фінальний знімок. Пробують, якщо стикаються з проблемою чи відсутністю досвіду, то ми допомагаємо і разом з ними сидимо, аналізуємо, знаходимо рішення, втілюємо в життя.
По суті утворилась спільнота. Деколи маємо справу із запитом, який раніше навіть передбачити не могли. Для пошуку та спільних експериментів і була заснована ця лаба, з апаратурою і хімією.
Що у фото забирає цифра, що ви так категорично працюєте лише з аналогом?
Олександр: Нам не подобається цифрове зображення. Плівка — матеріальна. Фото на стіні — матеріальне. Юля пише вірші і малює. Я також раніше графікою займався. Нам подобається матеріальне мистецтво, яке займає місце у просторі, з яким можна жити поруч, відчувати, як воно впливає на наше життя, як ми всі по-різному його бачимо. Це все дуже далеке від цифрової культури.
Ви хочете повернути аналогу актуальність?
Олександр: Сучасне мистецтво має й багато інших проблем. Окрім іншого (ніж у світі) шляху розвитку мистецтва художньої фотографії, у нас ще зовсім різна культура взаємодії глядача — потенційного покупця і галереї та її менеджерів і авторів. Якщо взяти, до прикладу, Музей Фотографії чи Музей мистецтва, інститути, котрі викладають сучасне мистецтво й сучасну фотографію, і порівняти європейську школу з нашою — пострадянською, висновки очевидні.
Чи комфортно вам тут працювати і чи довго плануєте жити у Львові?
Олександр: На даний момент жити тут нам комфортно, але як довго ми як інституція будемо існувати у Львові, залежить від спільноти та відкритості основних гравців культурного середовище Львова. Наскільки ми зможемо тут вирости, наскільки зможемо взаємодіяти з іншими в цій галузі — також питання. В культурному середовищі загалом важко бути осілим. Було б чудово мати тут формат дачі-резиденції. Але ми плануємо пожити в багатьох, найрізноманітніших країнах світу. Коли ми приїхали до Львова, в руках була лише тривожна валіза, а в ній — найдорожчі мені твори, вийняті з рам, фототехніка, ноутбук, телефон, турнікет і ліхтарик. Все. Для всього іншого достатньо MasterCard. Приїхали, зняли квартиру і такі: ну от, помешкання маємо, що далі? А далі з часом нам прийшли посилки з Одеси з найрізноманітнішими матеріалами, інструментами, колажами, меблями, робочі столи. І коли ми це все розпакували — «Ми вдома». Маємо студію, маємо де жити.
Чию пораду ви хотіли б почути, хто для вас у вашій галузі – авторитет?
Юля: Для мене авторитет — Пітер Ліндберг.
Олександр: У мене немає таких однозначних авторитетів.
Як ви реагуєте на критику?
Олександр: Відповідаємо: мистецтво — це дуже суб’єктивно, воно не має подобатись усім.
Чим живете сьогодні?
Юля: Зараз ми на тому етапі, коли шукаємо професійну аудиторію, кураторів, фотографів, колекціонерів, галеристів у Львові. Бо наразі важлива розбудова нових зв’язків і наповнення якісним контентом. Професійна спільнота — завдання номер один.