1.
«Нація нізвідки» – так називалася стаття поважного автора, колишнього Посла США в Совєтському Союзі Джека Метлока, опублікована 2000 року в авторитетному виданні The New York Review of Books. Ця презирлива назва була не одна така: протягом дев’яностих років заголовки, що так само «дотепно» (а заразом і «вдумливо») називали Україну «брудною», «країною-розколиною» і навіть застосовували до неї химерний епітет «небажана пасербиця совєтської перестройки», являли собою радше типове явище. У ті часи кожен, хто кілька років пожив у Москві, трохи вивчив російську й почитав застарілий російський підручник Рязановського з історії, дозволяв собі пихато коментувати все українське – політику, мову, культуру, історію чи релігію. Самі того не прагнучи, ці люди стали хранителями й трубадурами імперії, що нібито спочила з миром 1991 року, та все одно зберегла свою дискурсивну силу і риторичний вплив.
«Імперське знання» як головний спадок імперії лишилося практично недоторканим. Ева Томпсон визначає його (за Едвардом Саїдом) як систему імперських наративів, спрямованих на підрив суб’єктності та провінціалізацію поневолених народів, позбавлення їх голосу й видимості на міжнародній арені, тим часом як імперія монополізує повноваження говорити й діяти від їхнього імені. Це «знання», яке століттями продукували й поширювали потужні імперські інституції, набуло міжнародного характеру. Воно відчутно вплинуло на західні медіа, науку, масову культуру та й увесь так званий здоровий глузд. Світ прийняв те знання й нормалізував: міжнародна спільнота за звичкою дослухалася до імперських месиджів, вважаючи їх справді істотними й авторитетними, на відміну від маргінальних голосів менших, пригноблених і «неважливих» народів. Здоровий глузд не потребує доказів, бо все й так самоочевидне. Нема підстав ставити самоочевидне під сумнів чи якось його проблематизувати.
Для здорового глузду, сформованого «імперським знанням», цілком зрозуміло, що Росія – це «тисячолітня» імперія, а не дискурсивний конструкт, вибудуваний києво-могилянськими інтелектуалами на службі у Петра І; що Росія – це Русь, просто під іншою історичною назвою, а не цілком інше політичне утворення, відокремлене від Русі п’ятьма століттями принципово інакшого цивілізаційного досвіду; що Крим – «завжди був російським», а не, як насправді, татарським, – вітчизною і державою тамтешнього корінного народу; і, звісно, що українці й росіяни – це надзвичайно близькі, «кровно споріднені» народи, а не кардинально відмінні спільноти, сформовані фактично в цілком різних цивілізаціях.
«Імперське знання» нагромаджує меґатони брехні, дрібної і позірно безневинної, якщо розглядати кожен такий неправдивий факт поодинці – а проте у сукупності всі ці «факти» неабияк спотворюють дійсність у вигідний для Москви, проте шкідливий для Києва спосіб. На кожному кроці українцям доводиться марудно спростовувати нісенітниці на кшталт того, що їхня мова «відгалузилась від російської у XVI столітті», що Тарас Бульба – це «славетний російський отаман», а гопак – це «російський народний танець», і що Іван Франко не був підданим Російської імперії, як писалося на офіційному сайті Нобелівського комітету, що київська княгиня Ольга жодним чином не могла бути росіянкою в Х столітті, як повідомляли кілька років тому організатори Давоського форуму, а тризуб, офіційно занесений британською поліцією в чорний список терористичних символів, це насправді національний герб України. Усі ці анекдотичні історії виглядали б смішними, коли б не набували вкрай зловісного значення у контексті путінських обсесійних тверджень, що «Україна – це навіть не країна», що українці і росіяни – «один народ», і що Росія (після розпаду СССР і відокремлення України) стала «найбільшою в світі розділеною нацією». Кожен компонент «імперського знання» об’єктивно сприяв російській військовій агресії, применшуючи українську суб’єктність і право на існування, й відкриваючи тим самим шлях путінській політиці геноциду.
2.
Моє перше зіткнення з «імперським знанням» відбулося ще у ранньопідлітковому віці, коли я почав задавати – спершу сам собі, а потім батькам і друзям, – дивні запитання: чому, наприклад, Україна, хоч би й комуністична, не може бути незалежною, як Польща або Чехословаччина? Чому ані фільмів, ані телепередач не показують українською мовою? Чому всі українці переходять на російську у розмовах із російськомовними, але ніколи не навпаки? Я ставив під сумнів соціальну реальність, яку було прийнято вважати «нормальною», а отже – незаперечною. На той час я ще не читав Мішеля Фуко й навіть не чув про нього – лише хотів зрозуміти, чому соціальна «нормальність» так явно й так гостро несправедлива, а отже – аж ніяк не нормальна. Моя дитяча допитливість повела мене глибше до витоків проблеми: несправедливі соціальні взаємини вдалося нормалізувати лише тому, що панівна верства мала достатньо сили, щоб утвердити своє розуміння нормальності і притлумити альтернативні, – бо ж підлегла верства не мала ні силового, ні дискурсивного ресурсу на спротив.
Згодом, уже набагато пізніше, Фуко допоміг мені увібрати ці почуття в чітку та зв’язну словесну форму. По суті ж мої ранні здогади були цілком правильні, і саме вони поклали початок моїм дедалі сильнішим розбіжностям із совєтською системою, ідеологією та способом життя. Коли я закінчував школу, мої погляди були вже достатньою мірою несумісні з совєтським офіціозом. Я навіть не намагався продовжувати вивчення гуманітарних дисциплін, і без того будучи по горло ситий марксизмом-ленінізмом та ідеологічним промиванням мізків – тому обрав варіант, який здавався нейтральним і аполітичним, – електромеханіку, котра дозволила мені провести три роки відносної свободи у Львівській політехніці. КҐБ, однак, дістав мене й там і домігся вигнання за публікації «в нелегальном журнале “Скрыня”», контакти «с националистическими элементами города Львова» та, як писали вони в офіційному обвинуваченні, ще й за те, що «на допросах вел себя неискренне».
Проте вони не могли завадити мені вчитися самостійно, писати й далі несанкціоновані тексти і спілкуватися з сумнівними елементами, яких, на щастя, в останні совєтські роки не бракувало, принаймні у таких великих містах як Львів та Київ. У 70-х і 80-х наше строкате й насичене «контркультурне» життя складалося з неформальних літературних читань, регулярних мистецьких виставок, кінопоказів і навіть нічних jam-sessions у загумінкових будинках культури. Пізніше, з поступом перестройки та послабленням цензури, весь цей барвистий андеграунд відродився на сторінках книжок і шпальтах культурних видань, на виставках і фестивалях. «Імперське знання» насаджувало уявлення про українську культуру як провінційну й етнографічну, про українську мову як непридатну для різнопланових тем і високих матерій, і про Москву як єдиного для нас посередника з зовнішнім світом, єдине можливе і бажане місце для фахової кар’єри та міжнародного визнання.
Ми підважували постулати цього «знання» своєю діяльністю, яка, серед іншого, передбачала відновлення і засвоєння потужного спадку українського модернізму, забороненого й захороненого совєтами разом із «розстріляним відродженням», і, по-друге, – налагодження прямих, без московського (і московськомовного) посередництва контактів зі світом, обрізання міфічної пуповини, що помпувала «імперське знання» в мозок наших співвітчизників, які навіть не задумувалися про характер цього «знання» і можливу альтернативу. Це вимагало титанічної праці – і за кордоном, де те саме «знання» століттями затруювало іноземців, і вдома, де Україна успадкувала від СССР чималий прошарок колоністів, байдужих або й ворожих до всього українського, і ще більший прошарок тяжко зросійщених українців (зокрема й владну постсовєтську еліту), що засвоїли глибокий комплекс меншовартості щодо всього російського.
Пригадую, як 1992 року в Києві я підсунув своїй російськомовній колезі щойно видані «Рекреації» Андруховича і вона, прочитавши їх, щиро мовила: «Я й не думала, що таке взагалі можливо написати українською!» Втім, це особа принаймні читала «Всесвіт», тож була достатньо відкритою до україномовних текстів. Типовішою, однак, була глуха стіна мовно-культурного, а фактично (сутнісно) расистського упередження. Пригадую характерний приклад кінця 90-х років: інтелігентна дама в одеській книгарні гортає з цікавістю український переклад «Історії Одеси» Патриції Герліґі, тоді ставить його на полицю і скрушно зітхає: «Такую книгу испортили!».
Міжнародні виклики були ще складнішими, бо ж єдиною точкою відліку для нової незалежної держави («нації нізвідки») скрізь вважали Росію (чи Совєтський Союз, тобто ту саму «Росію», тільки під іншою назвою). А що те й те автоматично тягло за собою незліченні стереотипи й фальсифікації, сформовані «імперським знанням», то цілковита необізнаність з Україною виявлялася зазвичай кращою за сумнівну «обізнаність» самопроголошених фахівців, готових коментувати події в усіх кінцях світу. Як недавно пожартував мій американський колега: «Історія України у викладі росіян[-імперців] – це все одно що історія євреїв у версії гітлерівців». Те саме можна сказати й про українську мову, культуру і, звісно, політику.
Піонери українських студій на Заході пригадують, із якою упередженістю, а часто й ворожістю вони стикалися у 70-х – 80-х роках, намагаючись представити науковій спільноті «чудернацькі» теми своїх досліджень. «Аж до 1980-х, – пише Орест Субтельний, – багато американських істориків вважали українську тему не просто периферійною, а й відверто інтелектуально сумнівною галуззю спеціалізації». Панівним, за його словами, було переконання, що «історик України ледве чи не за визначенням є українським націоналістом».
Путін пішов іще далі, означивши як «націоналістів», ба гірше, «нацистів», усіх українців, які не хочуть бути росіянами. Зв’язок між давнішими академічними поглядами на Україну і теперішніми путінськими, хоча й не прямий і не очевидний, та все ж існує й заслуговує окремого вивчення. І каяття з боку тих, хто ті погляди поділяв, підносячи таким чином планку «нормальності» й толерованості стосовно україноненависницької ідеології майбутнього російського диктатора.
3.
За останні три десятиліття сприйняття України в західному науковому середовищі зазнало істотних змін, проте масовий «здоровий глузд» залишається й далі під впливом постійно оновлюваного «імперського знання». Мас-медіа в розповідях про Україну звично протиставляють «націоналістичний захід» – «проросійському сходові» і штампують дурниці про “Kievan Russia” (замість “Кyivan Ruś”), не забуваючи при тому згадати ще й про глибоку «спорідненість» (affinity) «братських» народів – так, ніби вбивці й ґвалтівники можуть у принципі бути кому-небудь «братами», а демократична й волелюбна Україна здатна відчувати якусь «спорідненість» із фашистською, тоталітарною Росією. Дві українські революції і запеклий сьогоднішній опір імперським колонізаторам чітко окреслили контури України як на фізичній, так і на ментальній мапі, а сумнозвісне «імперське знання» піддали прискіпливому перегляду, якщо взагалі ще не викинули на смітник. Хоч і запізно, але ситуація нарешті прояснюється: війну України з Росією дедалі більше розуміють як відтерміновану національно-визвольну, по суті антиколоніальну війну. Це може послужити доброю протиотрутою до ще одного різновиду «імперського знання», що походить уже не з Москви, а з західноєвропейських столиць, де й тепер побутує старосвітське уявлення про несамодостатній, позбавлений суб’єктності Схід, яким мусять опікуватися західні фахівці, миротворці і посередники, кожен у своїй заздалегідь узгодженій сфері впливу.
Попри те, що російське «імперське знання» вже великою мірою дискредитоване (хоча й не деконструйоване остаточно), західна неоколоніальна зверхність (supremacism) відчувається й досі – надто з боку так званих «політичних реалістів», які підштовхують Україну до капітуляції, до переговорів зі своїми катами, до примирення з розбійницькою державою, яка ніколи не дотримувалася жодних домовленостей, особливо з власними колоніями. Російське «імперське знання» заперечує саме існування України й наполягає на її тотальному знищенні; західна ж «реалістичне знання» заперечує «всього лише» суб’єктність України і нав’язує їй своє патерналістське заступництво. За пів року війни українці довели, однак, що вони – консолідована нація з міцною громадською ідентичністю, попри всі балачки про роз’єднаність. Вони довели, що можуть побудувати стійку державу з функціональними інституціями, попри гадану корупцію та інші вади. Україна остаточно утвердилася як видима національна держава з активним громадянським суспільством, сильною армією та багатою, динамічною і розмаїтою європейською культурою. Знадобилися багатомісячна війна і тисячі смертей, щоб довести очевидне – що Україна існує й однозначно заслуговує бути почутою, побаченою й відкритою заново.
Авторизований переклад з англійської.
______
Цей текст був створений спеціально для збірки есеїв UKRAINE! UNMUTED, видання якої відбулося в рамках 5 триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» із однойменною темою UKRAINE! UNMUTED. Проєкт реалізували Інститут стратегії культури спільно з ГО «Інститут актуального мистецтва» та «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, Міжнародного фонду «Відродження» та литовських партнерів Kaunas 2022. «Український Зріз» започаткований 2010-го і має на меті презентувати зріз українського сучасного мистецтва та культури передовсім за кордоном.
