У Львові відбувся цикл дискусій та розмов «Відкриті фонди». Подія зібрала 17 травня фахівців, які працюють із фондами, спадщиною у різних контекстах і з різних міст: Київ, Чернігів, Одеса, Львів, Самбір, ін. Ця зустріч стала тематичним продовженням Конгресу Культури у Львові із рамкою UKRAINE! UNMUTED, який провели восени минулого року.
Програма «Відкриті фонди на платформі Конгресу Культури» передбачала декілька подій. Її куратори — Ірина Подоляк, співзасновниця Коаліції дієвців культури, директорка з розвитку центру антикорупційних розслідувань NGL.media, та Богдан Шумилович, дослідник у Центрі міської історії, доцент кафедри культурології УКУ; програмна директорка — Ліда Савченко-Дуда, менеджерка Інституту стратегії культури.
До заходу долучилися музейники, архівісти, галеристи, представники бібліотек, дослідники, етнографи та фахівці, які працюють з культурними артефактами, збирають, зберігають, охороняють, досліджують їх, роблять колекції доступними, а також ті, хто фіксує та осмислює різні аспекти нинішнього, зокрема воєнного часу.
Про таку роботу із досвідами війни (власними й інших) у різних — арт чи документальних — формах говорили Анна Калюжна, журналістка, воєнна кореспондентка, Алевтина Кахідзе, художниця, перформерка, кураторка, освітянка, Світлана Осіпчук, дослідниця, директорка Музею воєнного дитинства. Модерувала бесіду Анастасія Платонова, критикиня сучасної візуальної культури, журналістка, редакторка, співавторка проєкту Unwinding Empire.
На світлині, починаючи зліва: Алевтина Кахідзе, Світлана Осіпчук й Анна Калюжна.
Анна розповіла, як після 24 лютого 2022 року, працюючи в редакції Bihus.Info, почала документувати свідчення людей, проти яких росіяни скоїли воєнні злочини, а також знімати репортажі майже з усіх гарячих точок фронту.
«Мій батько та колишній чоловік пішли добровольцями, мама живе за кілька десятків кілометрів від окупантів. Тому ця війна для мене абсолютно персональна. Я б не хотіла, щоб усвідомлення всіх людей, що можна бути на війні або для війни, з’являлось лише завдяки особистим історіям. На жаль, бачу цю тенденцію», — поділилася думками журналістка.
Також Анна закцентувала на особистостях, яких можна сміливо вважати людьми-фондами — це Сергій «Джедай» Ротчук, військовослужбовець бригади «Азов», учасник героїчної оборони Маріуполя, Арсен «Лемко» Дмитрик, командир батальйону бригади «Азов». Світлана детально описала роботу Музею, основна мета якого — зафіксувати повсякденні зміни в житті дітей (ігри, друзі, школа тощо), що спричинила війна, а також окреслила виклики в інституції за час повномасштабного вторгнення. Алевтина пояснила, як працює її авторська методологія архівування життя і чому це може бути інструмент у мистецькій практиці. Така персональна документація за потреби може стати джерелом для відтворення, дослідження чийогось життєвого, творчого досвіду.
Одна з тем дискусійного дня звучала так: «Музейні фонди — перехід між реальностями». З нею працювали Юлія Ваганова, генеральна директорка Музею Ханенків, Антон Лягуша, декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій у Київській школі економіки, Анатолій Хромов, голова Державної архівної служби України. Модерувала розмову Ірина Подоляк. Учасники міркували про те, як предмети стають частиною фонду та які причини обмеженого доступу до них, чи безпечним є відкриття архівів, наскільки важливим є доступ до архівів та фондів у контексті освіти й політики пам’яті, хто досліджує ці матеріали й що з’являється як результат. Юлія Ваганова розповіла:
«Куратор Міхаель Фер, з яким ми робили проєкт «Герої. Спроба інвентаризації» у Національному художньому музеї України, читав лекцію «Теорія сміття» про рух предмета: як він із побутового перетворюється на сміття, і чому потім людина обирає саме цей об’єкт з-поміж інших для музейної колекції. Насамперед це завжди про приватний вибір певної особи. Далі з предметом відбувається незворотне: він втрачає первісні функції та переходить в ізольований, стерильний контекст, де з ним стає складніше й відповідальніше працювати. Тут ви можете розповісти як реальну історію, так і зманіпулювати завдяки вигадці, ввівши в оману і науковців, і відвідувачів. Таке практикують наші північні сусіди».
На фото, починаючи зліва: Ірина Подоляк, Юлія Ваганова, Анатолій Хромов, Антон Лягуша.
Учасниця розмови окреслила кілька тез, чому закриті фонди. По-перше, це професійна генетична травма, оскільки протягом століть потрібно ховати речі від загарбників. Юлія не є прихильницею такої інтерпретації, тому що «спадщину можна зберегти тільки тоді, коли ви її показуєте, щоб суспільство усвідомлювало цінність саме цього матеріалу й захищало його». По-друге, у більшості музеїв не завжди впорядковані інвентарні книги. По-третє, право власності — це те, що породжує величезну токсичність всередині інституцій. Той, для кого фонд є доступним, вважає, що має над ним часткову владу.
Анатолій Хромов зазначив, що до повномасштабного вторгнення Державна архівна служба хотіла замінити профільний Закон «Про Національний архівний фонд та архівні установи». Йшлося про потребу ввести поняття «національні архівні інформаційні ресурси», побудову галузевої вертикалі державних архівів. Закон не був ухвалений, але передбачав те, що архіви матимуть змогу зберігати не лише офіційні паперові документи, а також — соцмережі, комп’ютерні ігри, бази даних тощо. У 2023 році вдалося внести зміни в нормативно-правові акти щодо легалізації цифрових копій документів у випадку втрати оригіналів. Це українське ноу-хау відповідно до контексту війни. Служба демонструє рекорди оцифрування в українській історії, а протягом останнього року — у світі. Загалом нині наш фонд вміщує понад 86 млн одиниць. Україна — одна з найбільших в архівній сфері країн Європи.
Цікаво, що нині громадяни можуть передавати на державне зберігання в архіви щоденники, фото, відео та інші матеріали. Близько 30 років тому архівісти не розуміли, навіщо зберігати метричні книги, тому що не було попиту. Як зауважує Анатолій Хромов, «ми не знаємо, що буде цікавити людей за століття, тому кожен документ чекає свого дослідника». Так, у 2015 році прийняли спеціальний Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Краще збереглись документи 1930-1940-х, аніж 1970-1980-х, тому що ці в 1989 і 1990 роках технічно зачистили.
Антон Лягуша поділився враженнями як член журі всеукраїнського конкурсу з історії радянської пропаганди, на який школярі разом із вчителями подали 112 есеїв на основі архівів. За його словами, це неймовірні роботи, бо діти не обмежені категоріальним апаратом. Спікер вважає:
«Потрібно доносити і дітям, і батькам думку, що ми будуємо свої життя, свої біографії, ніби фонди, щоб про нас пам’ятали далі… Школа може реалізувати мисленнєву, інтегральну, інтерпретативну компетенцію у роботі з архівом. Коли є звичка працювати з архівом, коли він важливий і поруч, то й буде жити в майбутньому. Пропоную відійти від сакральної стигматизації документів. Одна з функцій публічної історії — робити її зрозумілою поза академічним колом… Історія — це про нас щоденних. Мають відбуватись паралельно два процеси: законодавчий, за який відповідають професіонали, та адаптивний, який можемо робити ми з вами».
У дискусії «Чи може бути відкритою культура, коли закриті фонди?» взяли участь куратори артпроєктів Костянтин Дорошенко та Кирило Ліпатов, мистецтвознавиця Тетяна Вуєва (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького), заступниця начальника управління культури та туризму Чернігівської міської ради Катерина Литвин. Сфокусувалися на творенні фондів і тих людях (“садівниках”), інституціях, які їх — фонди, колекції («сади») — формують (як Олександр Ройтбурд, котрий як депутат Одеської обласної ради свого часу цільовим призначенням передав свій депутатський фонд на закупівлі для Одеського художнього музею, й Ігор Диченко, зібрана яким колекція українського авангардистського мистецтва була передана Мистецькому арсеналу). Говорили про різноманітність способів розкриття фондів та промоції мистецтва. Скажімо, така персоналізована спроба «зайти в життя людей», зробити «несподівану зустріч з Україною», як серія поштівок від Нацмузею у Львові з роботами українських художників та додатковими матеріалами за QR-кодом, що нині поширюються в музейних крамничках за кордоном, зокрема у Литві, Польщі, Німеччині.
На світлині: Богдан Шумилович, Катерина Литвин, Кирило Ліпатов, Тетяна Вуєва, Костянтин Дорошенко.
Ще одне питання — приватні колекції, а саме потреба їх облікування й удоступнення, відповідних законодавчих змін. Далі — успішні досвіди роботи державних установ із приватними збірками, як-от проєкт «Алла Горська. Боривітер» в Українському Домі. Зрештою, вийшли на ширший контекст — взаємовідносин між різними агентами: громадським сектором, державою, церквою (якщо йдеться про сакральні пам’ятки) тощо. У роботі з фондами й відкриванні української культури — як для нас самих, так і для інших — важливим є деколонізаційний аспект, пошук власної мови, «як говорити про себе». Нині запит українців до своєї культури, всього свого значний: так, серед мешканців Чернігова й регіону цей інтерес дуже активізувало повномасштабне вторгнення. Актуальним залишається питання реституції: Україна втратила багато цінних культурних артефактів з 2014-го — і їх потрібно буде повертати; водночас якщо вимагаємо в інших країн повернення своїх цінностей, то повинні бути готовими й самі відповідати на подібні запити.
У різних дискусіях фіксували, що відкритість та прозорість є вимогою цифрової доби й запорукою популяризації, дослідження та збереження національного культурного надбання для наступних поколінь. Водночас інтернет, цифра — не панацея, і варто використовувати різні типи носіїв. Так, Тарас Назарук, дослідник архівів соціальних медіа у Центрі міської історії, розповів про архівування соціальних медіа, born digital колекції (створені цифровим методом), досвід українських митців (як проєкт City Interactive AKUVIDO, артдуету Ганни Куц та Віктора Довгалюка) та загроженість такого мистецтва, адже технології та носії цих творів, колекцій є швидкозмінними і нестабільними.
На фото: Тарас Назарук.
Загалом зв’язок між культурою та технологічною сферою, технічною творчістю, а також медіамистецтво і творення цифрових архівів — один із фокусів «Відкритих фондів». Це, за словами співкуратора Богдана Шумиловича, який і навів цей фокус, часто приватні і, як правило, межові (на перетині сфер діяльності) форми творчості, прояву себе, що не фіксуються в музеях чи колекціях, а відтак зникають, губляться. Тож це радше «невидимі фонди», які треба оприявнювати й формувати як повноцінну частину культури.
Ольга Балашова, співзасновниця ГО «Музей сучасного мистецтва», розповіла про творення мережі Ukrainian Museum of Contemporary Art та формування колекції сучасного українського мистецтва. Ідеться про ідею «скласти в одному місці» масив даних про твори, колекції (державні й приватні); це має бути цифрова платформа для взаємодії між різними сторонами (художники, власники колекцій, куратори тощо), а інформація на ній — доступна для професійної спільноти та широкої аудиторії. Це — спроба фіксувати контекст сучасного художнього процесу, а водночас і відповідь на запит часу — потребу облікувати, удоступнити, поширювати дані. Паралельно триває робота й над формуванням фізичної збірки творів сучасних українських митців: до колекції майбутнього музею закупили роботи Kinder Album, Катерини Лисовенко, Данила Мовчана, ін.
На фото: Остап Мануляк, Ольга Балашова, Микола Щербина.
На світлині: Катерина Яковленко.
У центрі уваги Катерини Яковленко, шефредакторки сайту «Суспільне Культура», дослідниці сучасного українського мистецтва, кураторки, — мистецтво рухомого зображення (пропоновано це означення, а не «відеомистецтво»). Дослідниця вбачає «трагедію для мистецтва» у втраті низки артекспериментів 1990-х, а причина цього — брак фінансування, дослідників, інституцій, що працювали б у цьому напрямі. Остап Мануляк, композитор і куратор мистецьких проєктів, закцентував на тому, що увага до збереження цифрової спадщини, яка пов’язана з технологіями, електронною музикою 1970-2000-х, лише зараз починає зароджуватись. Також поділився досвідом оцифрування аналогових радіоархівів 1950-2010 років, що спільно втілюють «Суспільне Львів» та Дім Звуку у Львові.
На фото: Остап Мануляк, Ольга Балашова, Микола Щербина, Тарас Назарук.
Від Миколи Щербини, співзасновника й директора Музею комп’ютерних технологій ЛНУ ім. Івана Франка, почули про формування його колекції ПК та комп’ютерної техніки, що стала основою Музею. Тут — на Драгоманова, 5 у Львові — представлено історію розвитку технологій в Україні й поза її межами (США, Японія тощо), зразки ретрокомп’ютерів, скажімо, моделей 1980-90-х. Подібні до музею установи є за кордоном, як The National Museum of Computing у Великій Британії (де, до речі, є стенд про українську науковицю Катерину Ющенко), чи Living Computers: Museum + Labs у США. Цікаво, що арттехнологічні спільноти, рухи (як Демосцена) у низці країн визнані культурним надбанням.
Олесь Маханець, історик, архівіст, розкрив тему технологічної творчості й кіноаматорства, розповів про Георгія Котельникова із Маріуполя (нині живе в Черкасах), який сам сконструював камеру, й Ореста Бачмагу із Винників, котрий, поєднавши любов до технологій та природи, знімав дуже цікаві фільми (вони оцифровані та увійшли у колекцію Міського медіаархіву ЦМІ). Вже під час повномасштабної війни ЦМІ отримав запит на оцифрування фотоплівок Софії Яблонської, письменниці, фотографки, документалістки.
На фото: Олесь Маханець, Катерина Яковленко, Олена Галета, Богдан Шумилович.
Літературознавиця, культурологиня Олена Галета як дослідниця текстів Софії Яблонської, зауважила, що ці матеріали й фото у її доробку не є взаємозамінні: фотографія як нова технологія на початку ХХ ст. розширювала можливості «в роботі» з дійсністю. На думку пані Олени, фонд — це одиниця культури, те, що ми визнали цінним і потенційно важливими — і колись виймемо та впишемо у контекст; а от актуалізація збереженого залежить не лише від спадкоємців чи управлінців колекцій, а й від запиту на це знання. Так приватні доробки стають загальним культурним надбанням.
Відкриті фонди — цикл тематичних дискусій та розмов, що відбувся у Львові 17 травня на платформі Конгресу Культури. Незабаром на нашому YouTube-каналі будуть опубліковані відеозаписи розмов у межах події.
На світлині: Богдан Шумилович, Ірина Подоляк.
Подію організували Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, Міжнародного фонду «Відродження», Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Програмне наповнення події представляє позицію організаторів і не обов’язково відображає позицію фонду «Відродження».
Тут доступні записи п’яти обгооврень, а у відео нижче учасники нашої зустрічі діляться своїм розумінням теми фондів та їхньої відкритості:
______
Конгрес Культури у Львові є сталою платформою для аналізу актуальних культурних процесів, місцем зустрічі тих, хто творить культуру. Подія відбувається раз на два роки, має дискусійну й арт складові, збирає учасників з України та інших країн. I-й Конгрес — «Перехід 1989» — відбувся 2019-го, ІІ-й — «Сцена майбутнього» — 2021-го, а ІІІ-й — під назвою UKRAINE! UNMUTED — восени 2023 року.
Міжнародний фонд «Відродження» — одна з найбільших благодійних фундацій в Україні, що з 1990-го року допомагає розвивати в Україні відкрите суспільство на основі демократичних цінностей. За час своєї діяльності Фонд підтримав близько 20 тисяч проектів на суму понад 350 мільйонів доларів США.
Фото: Тарас Розумович, Катерина Москалюк.
