Художник, архітектор, ресторатор, громадський діяч та волонтер Олесь Дзиндра — жива легенда Львова. «Корінний львів’янин у шостому коліні» — так каже про себе сам митець. У місті його знають передусім завдяки Музею ідей, який є і артпростором, і трапезною одночасно, але насамперед — місцем народження різноманітних ініціатив. Тут відкрили одну з перших у незалежній Україні майстерень гутного скла. (Для довідки: Гутне скло — вироби, які майстер вручну виготовляє безпосередньо біля скловарної печі, використовуючи відповідну техніку. Гутництво відоме в Україні понад тисячу років).
Але й інші проєкти митця не менш унікальні: «КіноЛев» — щорічний міжнародний фестиваль незалежного кіно у Львові; «Львів — столиця ремесел» — фестиваль традиційних художніх ремесел; «Бернарден гарден» — територія вільних пластичних ідей — місце проведення симпозіумів та пленерів з образотворчого монументального мистецтва, що формують простір історичного центру Львова; «СклоКоко» — міжнародний пленер художників, що працюють у техніці гутного скла; «ЛеоПолтвіс» — міжнародна мистецька ініціатива з порятунку львівської річки Полтви; «Мистецька Фоса» — проєкт відродження львівських цехових ремесел; «MezzoДром» — тижні культур національних громад Львова.
А також — сотні виставок, творчих вечорів та інших проєктів. Бо «Музей — це храм, де живуть музи», — наголошує на слові «живуть» Олесь Дзиндра. Саме в Музеї ідей, що був заснований ще 1992 року в пивницях Бернардинського монастиря, ми зустрілися з митцем. І це була наша перша зустріч після серпня 2023 року, коли Офіс Генерального прокурора України повідомив про закриття кримінального провадження щодо львівських волонтерів Олеся Дзиндри та Юрія Музичука, яких підозрювали у продажі гуманітарної допомоги. Слідство не знайшло жодних доказів. На захист митців піднялись львів’яни та громадські й культурні діячі України. «Але є ще, слава Богу, енергія, є ще оптимізм, ми все одно будемо робити те, що робили раніше, просто поміркованіше, обережніше, тому що правда потребує захисту». То чим тепер є Музей ідей для Олеся Дзиндри? З цього запитання ми почали розмову.
— Тепер це мірка моєї відповідальности. Тепер я вже точно знаю, що якщо не дам ради знайти продовження і перспективи чи ревіталізації, то не виконаю своєї місії: взяв у 1992 році ключі від приміщення — з рук в руки — від Бориса Возницького. Він сподівався, що я дам раду. І мені здається, що я таки дав раду. Але якщо так не буде й надалі — якщо я не передам цього комусь для продовження, щоб воно жило й розвивалось, — то я не виконав своєї місії.
— Це єдине місце сили для Вас?
— Ні, ще є купа таких! Я – старий байдарник, із 1971 року сплавляюся байдарками: попри всі красиві «заграніци», усіма оспівані, є сотні місць в Україні, що сакральні та святі для мене. У Львові також є багато місць, які все ще недооцінені львів’янами, немов сценографічні об’єкти, вистава яких недограна. Місця, які були створені з великими потенціями, але несправедливо зосталися поза увагою.
— Ваші проєкти, здається, не оминули увагою жоден вид мистецтва. А для Вас яка сфера культури могла би бути «Вашою», якби не гутне скло, якби не ручна робота?
— Театр. Мій час – це вечір. Ввечері я почуваюсь комфортніше.
— А чи комфортно Вам у процесі боротьби?
— Я готовий приймати обставини, людей і події, але потім буду боротись. Думаю, по своїй суті чоловік не може бути старим. Я взагалі не вірю в духовну старість.
— А в конкуренцію серед митців?
— Я такої не знаю. Можливо, є хтось, хто цим займається, кому це цікаво. Але для мене це зовсім неактуально. Я завжди співпрацюю, а не протистою. Найкращі проєкти — ті, що зроблені разом, у кооперації, у взаєморозумінні. Такі місця, як Музей ідей, були народжені чистими емоціями духу авантюризму. Не від радянського слова «авантюра», а від французького «aventure» — пригода, проходження вперед, або — «avant», що означає «раніше, попереду».
— Війна, певно, змінила й Ваше сприйняття майбутнього. Ми частіше говоримо про втрати, про тих і те, хто і що залишаться у минулому. Втрати у Вашому житті: що забирають і що приходить натомість?
— На це складно відповісти. Я постійно, постійно їх відчуваю… Кожного ранку я проїжджаю перехрестя, де стоїть храм Святих Петра та Павла, і майже кожного ранку назустріч мені йде кавалькада, яка повертає на цвинтар… Це все постійно в мені…
— Ви змінилися за останні два роки?
— Як і всі ідеалісти я живу в ейфорії своїх фантазій. Фантазій про нову драматургію життя, де все може бути інакше — добріше та вільніше. Де «вільно» — це не тільки прикольно, але й легко.
— А що Ви робите в момент виснаження і відчуття «руки опускаються»?
— Я стараюсь швидко випити пива і йти спати, бо розумію, що це може погано скінчитись. Тому весь час тримаю руки високо і пробую перехитрити свою дату народження та залишатись молодим. Але це не завжди вдається, бо тепер усюди панує розпач і біль.
— Залежить від фільму 🙂 Я майже завжди ще дивлюсь якесь кіно наніч. І засинаю або на половині — якщо нецікаво, або дивлюсь одразу дві-три серії, якщо сподобалось і захопило — тоді засинаю аж під ранок. Улюблений фільм не назву, бо з часом змінюються не лише пріоритети, а й уподобання. Все життя мене супроводжував «Грім небесний» із Жаном Габеном (франко-італо-німецький кінофільм 1965 року, знятий Дені де Ла Пательєром, — М.Б.), а зараз я дивлюсь про Першу світову війну в серіалі про молодого Індіану Джонса (американський 38-серійний серіал 1992–1996 років під продюсуванням Джорджа Лукаса, — М.Б). Воно ніби пригодницьке, але, вслухаючись у діалоги і їхній зміст, який туди вклав режисер Лукас, я знаходжу багато відповідей і про нашу війну.
— А музика — як зараз на Вас впливає?
— На відміну від більшості музикознавців, я переконаний, що музика не є асоціативним мистецтвом: вона не прив’язана ні до теми, ні до сюжету — це люди придумали. Музика існує сама собою. Я виходець з музичної родини, але переконаний: музика живе своїм життям, там слів не потрібно, хіба би хтось написав лібрето з дурним сюжетом, і потім ми слухаємо «Ріґолетто» як п’єсу. Ми слухаємо насамперед музику — без слів обійтись можна. Але якщо говорити й про сучасну музику — про рок чи поп, то все, що талановито, знаходить свій відгук у серці — і це правильно. Або воно резонує, і тоді воно справжнє, або не резонує, і тоді це підробка. Я говорю про свої особисті відчуття.
— Волонтерство, яке міцно увійшло у Ваше життя, — це один зі способів докластись до справи Перемоги чи певна внутрішня потреба, про яку Ви можете розповісти?
— Я сам не знаю. Не знаю причини. За останні роки в нас [у Музеї Ідей] було понад 200 студентських виставок. Для студентів, котрі думають, що вони ВЖЕ, а насправді вони — ЩЕ. Але їм обов’язково треба виставитись, і це не комерція, це — ШАНС. Волонтерство — це шанс собі.
— А чи можемо ми говорити сьогодні про культуру волонтерства в Україні?
— Я думаю, це справа добровільна: кожен працює вільно, а якщо набуде якоїсь структури, перетвориться в процес, то губить свій сенс. Порух душі — моментальний, суцільний екстрим: якщо резонує, то я повністю занурююсь у процес. Якщо я знаю, що, крім мене цього ніхто не робить, а я маю шанс і можливість це зробити, — то роблю, і не потребую ані допомоги, ані законів, котрі щось можуть обмежити. Я просто роблю, бо може так трапитись, що іншого шансу для цього більше ні в кого не буде, — тож я мушу це зробити.
— А люди культури змінилися під впливом волонтерської діяльності? Ви — як митець, як людина?
— Ні, я не відчуваю змін: я є я. Єдине, чи то під впливом віку, чи психологічних змін, я ніколи не був плакуном, а тепер мене часто на сльози навертає. НЕВТРИМНІ СЛЕЗИ. Не даю собі з цим ради. Не можу по-чоловічому себе стримати.
— А чи хочеться Вам творити надалі?
— Хочеться робити те, що робив завжди. Не знаю, чи то можна і тепер називати творчістю. Маєш більший досвід — треба робити краще. Продовжувати працювати — це нормальне явище. Жодна пенсія, жодна зміна статусу на це не впливає.
— А війна?
— І війна на цей плин роботи не впливає.
На цей момент митець і волонтер Олесь Дзиндра надалі опікується Музеєм Ідей, працює над задумом збереження і продовження цієї справи у майбутньому, а також — зустрічає партнерів-волонтерів зі Швеції, які готові привезти для ЗСУ чергові необхідні автівки. За час волонтерства вже вдалося передати воїнам понад 60 автомобілів…
Розмовляла Марта Більська.
Це другий матеріал із проєкту «Діалоги. Люди культури у війні» — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова.
Проєкт втілено спільно з медіа «Локальна історія». Саме на сайті «Локальної» розмова з Олесем Дзиндрою 18 березня 2024 року була опублікована вперше.
Першу розмову — зі Степаном Бурбаном («Паліндром») під назвою «Все склалося в пазл: і музика, і відновлення, і допомога ЗСУ» — читайте тут.
