Продовжуємо спецпроєкт «Друга спроба» — цикл розмов із представниками та представницями сфери культури Львова про те, наскільки наші — усіх українців — плани на 2022 рік виявились (не)сумісними із реальністю, що планувалось і що було втілене і заплановане натомість. «Друга спроба» — це можливість оцінити реактивність, проактивність та гнучкість культурної сфери за надзвичайних ситуацій, ведення кризового менеджменту, уміння інституцій розвинути формати і проєкти на вимогу часу. Це також і розмова з середовищем про перевідкриття своєї місії після першого шоку війни.
Нашим респондент(к)ам ми адресували три запитання:
— Що ви планували на 2022 рік, до війни?
— Втрачене та зупинене: від чого довелось відмовитись, можливо навіть назавжди, а що пообіцяли собі обов’язково втілити після перемоги?
— Набуте: які нові плани ви збудували?
У четвертій добірці на ці запитання відповідають Богдана Брилинська з офісу «Львів – Місто Літератури ЮНЕСКО», галеристка Олеся Домарадзька та Михайло Закопець із Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
Богдана Брилинська, керівниця офісу «Львів – Місто літератури ЮНЕСКО»:
— 2022 у Львові — у Місті літератури ЮНЕСКО — до 24 лютого мав бути черговим насиченим роком: ми тоді напланували більше 10 різноманітних і міжсекторальних проєктів. Мали активно святкувати уродини Бруно Шульца. З цього приводу запланували декілька масштабних акцій: долучитись до Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі та записати новий сезон нашого блогу «(Не)Забуті імена літературного Львова» навколо часопису «Сигнали», що виходив у Львові в 1933-39 роках. Цей сезон, як і події навколо Шульца, ще обов’язково стануться. Також у 2022-му ми мали стати співорганізаторами фестивалю «Місяць Авторських Читань», який, до слова, вже на момент лютого планували дуже активно. Фестиваль не відбувся, але ЛМГО «Мистецька Рада «Діалог»» зараз робить літературні вечори в рамках роботи Літературної мережі проєкту «Підтримка внутрішнього культурного діалогу в Україні», які можна відвідати та/або переглядати онлайн на сторінках організаторів.
— Звісно, як і щороку ми планували упродовж минулого року відвідати різні українські літературні фестивалі, але цього не сталося, адже вони не проводились… Наприкінці року ми традиційно чекали на фестиваль «Місто, що надихає». У 2022-му ми готували новий формат фестивалю, хотіли зробити його професійно орієнтованим, збирати гравців літературного середовища для спільної артикуляції важливих вражень року, розробляти спільні стратегії, працювати над спільними проблемами тощо. Провести подію не вдалось, але ми внесли її в наші плани на 2023-й!
Попри все, є проєкти, які таки стались у 2022-му за підтримки іноземних колег. Власне, такою була наша стратегія 2022 — всупереч перешкодам ми не хотіли зупиняти літературні проєкти та процеси, що сприяють розвитку середовища, та прагнули якомога голосніше говорити голосами Львова – Міста літератури ЮНЕСКО. Тому активно лобіювали наші проєкти за кордоном в пошуках ресурсу на їх втілення.
Так відбулося «Читання Молодого Міста. Дорога до Свободи» у партнерстві з Містом літератури Вільнюсом. У 2022 році Читання розширились на литовських письменників зокрема, тепер це не лише альманах молодої прози, а й перекладацький проєкт, у межах проєкту ми провели українсько-литовську перекладацьку майстерню. Як результат ми маємо зафіксовані різні досвіди й реалії, які можемо співставити та співпережити. На фінальній стадії ми напрацювали ще одне партнерство в рамках цього проєкту, тож сам альманах друкуватиметься за сприяння Міста літератури Мельбурн.
Більше про Мельбурн: нам вдалося відвідати З’їзд Міст Літератури ЮНЕСКО! З’їзд — щорічний захід, на якому збираються представники всієї мережі задля стратегування й обміну досвідом між менеджер(к)ами. У візиті до такої віддаленої точки нам посприяли колеги з Міста Літератури Норвіч. На другому щорічному з’їзді — З’їзді Креативної мережі ЮНЕСКО — ми побувати не змогли.
Ще однією важливою подією в житті Міста літератури стало офіційне представництво на BookCity — традиційному книжковому фестивалі у Місті літератури Мілан. Офіс нашого Міста літератури став співорганізатором програми, запросивши до участі літературних менеджерок та письменниць Львова задля того, аби розповісти італійській публіці про нинішні реалії життя у Львові та Україні.
— Зараз ми активно працюємо над організацією чергової Премії Львова – Міста літератури ЮНЕСКО. В цьому нам допомагають колеги з Естонії, зокрема управління культури міста Тарту. Тож очікуйте на новини Премії вже скоро!
Олеся Домарадзька, засновниця і керівниця мистецької галереї «Зелена Канапа»:
— Із початком повномасштабної війни галерея «Зелена канапа» опинилася під загрозою — маю на увазі зникнення потреби у її діяльності. Були думки про перетворення приміщення галереї на пункт прийому біженців, але відсутність санітарних умов зупинила мене в перші дні від такого кроку. А вже у перший тиждень березня галерея відчинила свої двері з акцією #Львівзустрічає. Це були безплатні екскурсії виставкою та простором галереї, і вони виявились дуже актуальними для ВПО, журналістів іноземних видань та інших зацікавлених у культурі відвідувачів(ок).
— Від запланованої на квітень ретроспективної виставки львівського графіка Ігоря Боднара я відмовилась на користь проведення першої виставки про війну в Україні художниці Лесі Бабляк, утікачки із Бучанського району. Також кілька митців, які виїхали під час війни за кордон, скасували свої виставки. Більшість таких художників припинили мистецьку діяльність через відсутність можливості займатися нею на новому місці. Деякі майстри, котрі виготовляли мистецькі сувеніри, теж припинили діяльність, бо опинились за кордоном. А там у них нема ні майстерні, ні потрібних матеріалів. На жаль, багато з них не повернулися до своєї кераміки, вітражу чи художнього текстилю.
Наприкінці 2021 року галерея «Зелена канапа» запланувала представити виставку львів’янина Петра Сметани на бієнале у Венеції. Завдяки тому, що левова частка коштів на цей проєкт була акумульована до повномасштабного вторгнення, а твори для нього були створені якраз до середини лютого, цей проєкт вдалося реалізувати — і «Зелена канапа» представила виставку «Воскресіння» упродовж семи місяців у Венеції. Несподівано ми стали інструментом культурної дипломатії. 23 квітня на відкритті виставки у Венеції нам довелося багато розповідати про культурну експансію росії, наш опір, самобутність, про війну на нашій території тощо. А в результаті дискусій з організаторами бієнале European Cultural Centre вдалося домогтися культурних санкцій для росії через відсутність російських митців як учасників бієнале. Нашою вимогою, яку довелося довго обґрунтовувати, було, щоби жодних представників РФ не було на бієнале, аби не допустити нормалізації міжнародної діяльності країни, яка порушує всі міжнародні норми співіснування.
Крім того, галерея швидко зреагувала на запит на українську культуру поза межами України. Ми створили підбірку виставкових проєктів про війну від чотирьох українських митців і розіслали їх тисячі мистецьких інституцій по всьому світу. В результаті ми отримали запрошення і реалізували три виставкові проєкти у Вільнюсі, а згодом разом з колегами з Асоціації галеристів України в столиці Хорватії на Art Zagreb здійснили масштабну виставку Terra Ukraina.
Нині в галереї «Зелена канапа» відбуваються заплановані виставки, а їх відвідуваність дуже висока; хоча кількість іноземних гостей різко зменшилась, та час від часу навідуються іноземні журналісти. Зокрема нещодавно я давала інтерв’ю оглядачеві берлінського журналу Freeze: його цікавило, як митці та галереї виживають в умовах війни.
Що ми відповіли? Як приватна галерея ми є маркетплейсом для продажу художниками їхніх творів. Тепер, і це не дивно, не купують дорогих творів. Але досить жваво купують роботи вартістю до 300 у.о. Також збільшилася кількість покупців зі сходу і центру України. Багато хто з них є ВПО, і це дуже зворушливо, бо часто вони купують роботи художників на згадку про Львів. Взагалі всі покупки стали більш емоційними і з меншим розрахунком. Я всім розповідаю випадок, як один із наших давніх клієнтів, що жив під Києвом, сказав, що у нього розбомбили дім, я поспівчувала, а він натомість відмахнувся: то пусте, відбудуємо, переможемо, а я до вас прийшов за тією картиною, яку давно хотів, а все відкладав — і тепер її куплю.
— І ще: 10% від прибутку галереї тепер переказуємо на гуманітарні потреби і 10% на ЗСУ. Теж нове — і мені ця практика десятини сподобалась. Буду її продовжувати після війни. Дуже багато художників віддали свої твори для продажу, аби 100% ішло на ЗСУ. Це така тиха благодійність з їхнього боку…
Михайло Закопець, керівник Львівського скансену «Шевченківський гай»
— Планували багато чого, і, на щастя, так само багато вдалося і втілити. Не зважаючи ні на що, Музей продовжив працювати відповідно до робочого плану на 2022 рік. Радію, що навіть у цей нелегкий рік нами було проведено реставрацію стодоли зі с. Либохора, найбільшого об’єкта Музею під ґонтовим дахом! Працюємо над розвитком експозиції та поповненням фондової колекції — що планували те і виконуємо!
— Загалом з перших місяців війни Музей активно долучився до боротьби на культурному фронті. Відтоді і дотепер ми активно співпрацюємо з Музейним кризовим центром, міжнародним благодійним фондом ALIPH Foundation та програмою HOUSE of EUROPE, і спільними зусиллями змогли додатково убезпечити фондові колекції понад 30 музеям України.
Попри непевність обставин, музейний колектив згуртувався та продовжив інтенсивну роботу з напрацювання нових подій. Нам вдалося доєднатися до низки ініціатив із взаємопідтримки, орієнтованих на переселенців, а також запустили свої власні — це #львівзустрічає, «Підвішена послуга», «Діти країни: розваги для відваги», майстер-класи для дітей, музичні клуби та інше. Запустили серію арт подій (зокрема у серпні відбулося відкриття виставки «Вівтар небесного воїнства» відомої художниці Альбіни Ялози!), розробляємо власну стратегію, запустили сайт, у нас стартувала робота музейної крамниці сувенірів. Все це ми не відкладаємо на «після перемоги», а робимо вже сьогодні і під час війни!
— Нещодавно у нас відбулися три науково-дослідницькі експедиції на Гуцульщину у пошуках автентичного архітектурного об’єкта — гражди. За результатами експедицій Музей придбав та перевіз новий об’єкт для поповнення експозиції сектора «Гуцульщина», це кліть-комора із гірського села Плоска Вижницького району з Чернівеччини. Тож тут попереду у нас буде чимало роботи!
Із найсвіжішого, у День Збройних сил України в Музеї відбулось відкриття партисипативної арт-інсталяції «Набат», де лунали дзвони пам’яті під час кожному з 286 днів (на момент відкриття) повномасштабного вторгнення. Кожному дню присвятили окремий дзвін й наприкінці усі дзвони об’єдналися в один спільний набат (сигнал тривоги у випадку якогось нещастя, надзвичайної ситуації). Проєкт триває і надалі, аж до завершення війни. Тримаємось, працюємо, розвиваємось. Ось наші плани!
Першу розмову із Олександрою Кущенко, Ляною Мицько, Іриною Артимяк, Олексієм Паляничкою читайте тут: https://bit.ly/3subrUs. У другій едиції Андрій Породко, Божена Пеленська і Марта Іванишин: https://bit.ly/3FQF1Kb. Третя едиція — музична — із Іриною Вакуліною, Остапом Майчиком, Соломією Чубай, Мар’яною Бондаренко: https://bit.ly/3vIS4IR.
