Site icon Інститут Стратегії Культури

Від лютого до лютого: пам’ять про Майдан у час війни

Пропонуємо текстовий варіант лекції Михайла Мартиненка «Від лютого до лютого: пам’ять про Майдан у час війни», що відбулася в ІСКу  21 лютого — до Дня Героїв Небесної Сотні (20 лютого). Михайло є незалежним істориком, учителем, військовослужбовцем Збройних сил України (2022-2023). І разом із ним ми міркували про виклики у збереженні пам’яті про Майдан і «доленосний лютий» 2014-го (2022-го), що став для українців трагічним і героїчним водночас.

Лекція стала спробою відповісти на важливі запитання. Як Майдан вплинув на громадянське суспільство та подальші події в Україні? Як особисті та колективні травми впливають на пам’ять про Революцію Гідності? Як бути із місцями пам’яті, які водночас є й місцями злочину? Якою є пропаганда росії про 2013-2014-й — та як їй протидіяти? Як оповідати про події Майдану тим, хто не пережив його особисто, і людям на окупованих нині українських землях — після їхнього звільнення?

Модерувала зустріч Христина Рутар — дослідниця культурної пам’яті, викладачка кафедри культурології УКУ, програмна координаторка ЗМІН. 

Розпочати цю лекцію я хотів би із вшанування  хвилиною мовчання пам’яті тих, хто загинув, починаючи із зими 2014 року: вбитих протестувальників на Майдані; захисників та захисниць, членів Руху Спротиву на окупованих територіях, які віддали життя, захищаючи Україну від російських загарбників; цивільних мешканців, які загинули внаслідок обстрілів та окупаційного терору росіян. Вічна пам’ять усім цим людям.

Уже сам цей перелік підводить нас до того, яке величезне завдання стоїть перед Україною — вшановувати пам’ять про боротьбу України за свою свободу та про жертв, які принесла наша країна.

У кількох націй та держав є «доленосні дні», коли на одну дату припадали різні ключові події, які визначали долю цих країн. Так, наприклад, у Німеччині такою датою є 9 листопада[1]. У Боснії подібним є 6 квітня[2]. В Україні вже також є свій «доленосний день» — 22 січня[3].

Але наш досвід є таким, що за останнє десятиліття на лютий місяць припала величезна концентрація ключових для новітньої української історії подій — трагічних і героїчних водночас. Така велика, що в майбутньому, на мою думку, ми мусимо говорити про «доленосний лютий» або «чорний лютий» (як це називати, відкрите до дискусії питання).

18-20 лютого 2014 року — це важкі зіткнення в центрі української столиці та масові вбивства протестувальників на Майдані, вчинені спецпідрозділами міліції й організованими злочинними групами, найнятими режимом Януковича. Всього під час Революції Гідності загинула сотня протестувальників, яку назвали Небесною Сотнею. У певний момент було точно незрозуміло, чи Майдан вистоїть — чи не зазнає поразки, що призвело б до укріплення режиму Януковича і непередбачуваних наслідків. На щастя для України, Майдан тоді вистояв і переміг, а Янукович зі своїми поплічниками втік у росію.

Одразу водночас із зіткненнями та розстрілами в Києві 20 лютого 2014 року розпочалась російська військова операція з окупації Криму, а також операція спецслужб з розпалювання російського заколоту на півдні та сході України. З іншого боку, в лютому у відповідь на ці дії росії розпочався рух Українського Спротиву, який за 10 років набув форми як громадянського, так і підпільно-партизанського спротиву.

Я спеціально наголошую, що дата «20 лютого» щодо початку окупації Криму та російської спецоперації на півдні та сході України є під знаком запитання. Парадоксально, але ми досі не знаємо точно, коли саме путін віддав наказ про реалізацію цих операцій. Є ймовірність, що раніше ніж 20 лютого. Про це ми поговоримо дещо згодом.

Нагадаю хід подій. У результаті Крим був окупований. Не безкровно, бо саме тоді там убили першого активіста — Решата Аметова, якого перед вбивством викрали. І саме тоді загинув перший український військовослужбовець — Сергій Кокурін. На півдні країни, а також на Харківщині російський заколот вдалось придушити втручанням українських активістів, правоохоронців та спецслужб. На Донеччині та Луганщині операція російських спецслужб розпочалась із нападів та вбивств українських активістів. Серед перших були вбиті Дмитро Чернявський, Володимир Рибак, Юрій Поправка, Юрій Дяковський, котрих ми також вшановуємо як Героїв Небесної Сотні. Операція російських спецслужб переросла у військову операцію і повноцінні бойові дії з відвертою участю російських військ.[4] Відтоді війна проти України триває вже 10 років. На цьому варто завжди наголошувати і пам’ятати: війна почалась не 2 роки тому, в лютому 2022-го.

У лютому 2015-го та в лютому 2017 року також відбувались дві великі битви за міста — Дебальцеве та Авдіївку відповідно. Ці битви є дуже важливими з огляду на їхню кровопролитність[5], застосування там всіх видів озброєння, крім авіаційного, і те, що російську участь було фактично неможливо приховати. Тоді росіяни масово застосовували тактику артилерійського терору проти міст[6] із цивільними мешканцями, що спричинило їхню загибель та гуманітарну кризу. Про ці битви та про ці трагедії міст також варто пам’ятати.

24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення російських військ з усіх напрямків російського, білоруського кордону, лінії фронту на сході та межі з окупованим Кримом стало початком нового етапу нині вже 10-річної війни, який приніс ще більше жертв та руйнувань. Масштаб масових злочинів росіян на лінії фронту та окупованих територіях також зріс як географічно, так і за кількістю жертв, набувши характеру геноциду.

Битва за Україну триває й далі. Нещодавно ми дізнались про падіння Авдіївки, одного з останніх форпостів «старої» лінії фронту — це сталося після жорстоких боїв у місті та на його околицях.

***

Це довгий вступ, але він мусить бути, щоб зрозуміти масштаб викликів для вшанування пам’яті про лютий, який став для українців трагічним і героїчним водночас. Одним із перших викликів щодо пам’яті про цей «безкінечний лютий» тривалістю 10 років є те, як збудувати пам’ять про нього так, щоб жодна з подій «не затерлась». Починаючи з того, як ми говоримо. Що ми не маємо говорити «війна триває 2 роки», а згадувати те, що боротьба за волю України триває 10 років. Це важливо, зокрема і для живих борців за свободу України — спершу на барикадах, а потім на лінії фронту. Особливо важливо це і в контексті пам’яті про загиблих.

Другий виклик той, що для великої кількості учасників, свідків тих подій їхня абсолютна більшість, як злочини Януковича, російська агресія, злочини окупантів та людські втрати, які вони спричинили, — це індивідуальна травма, а для суспільства — колективна. І ця травма триває далі, часто без можливості нормально відрефлексувати, без можливості терапії, навіть суто в психологічному сенсі, адже Україна перебуває в «режимі виживання». Як із цим давати раду?

Ще один момент пов’язаний із тим, що зростає покоління людей, які слабо пам’ятають те, що відбувалось з 2014 року. Як давати їм інформацію про події, яких вони особисто не переживали?

Боротьба продовжується. Учасники Майдану, учасники війни з 2014 року ведуть її далі. І, на жаль, часто вони гинуть. Це людська трагедія. Це втрата для суспільства найактивніших людей. І ми також не зможемо почути від них свідчень про важливі для нашої країни події.

Дуже часто, якщо це стосується пам’яті про розстріли на Майдані та пам’яті про злочини російської окупації, ми маємо справу не лише з місцями, де маємо побудувати меморіали і пам’ятники на честь загиблих. А йдеться також про місця скоєння найтяжчих злочинів проти людяності, тих злочинів, які мають бути розслідувані максимально детально — аби встановити сповна хронологію, організаторів та виконавців. Унаслідок цього неабияку роль у побудові пам’яті про ці трагедії відіграє те, наскільки успішним і дієвим є правосуддя. Виникає також запитання: у який спосіб обходитись із місцями пам’яті так, щоб при цьому було можливе ретельне дослідження місця злочину.

Одна з найбільших загроз для пам’яті про «український лютий», «чорний лютий», «доленосний лютий» — це дезінформаційні атаки росії та її колаборантів на наше сприйняття найтрагічніших героїчних подій української сучасності. На цьому аспекті детальніше зупинимося нижче на прикладі Майдану.

І крайній (але не певен, що останній) виклик для пам’яті про цей комплекс подій — як інтегрувати пам’ять про Майдан та війну на тих територіях, які Україна звільнить у майбутньому (близькому чи далекому). Особливо це стосується тих регіонів, які найдовше перебувають під окупацією — вже 10 років, в умовах інформаційної блокади з боку росії і з тим, що там підростає нове покоління, яке не пам’ятає часу, коли ці терени були вільними.

***

Тепер я би хотів ще раз нагадати, чому події Майдану такі важливі для нашої пам’яті та чому ми називаємо їх Революцією.

Якщо повернутися назад до Майдану 2013-2014 року та розстрілів протестувальників, то про нього варто говорити як про відправну точку і першу подію в контексті «лютого» як комплексу подій, які визначають українське сьогодення. Безумовно, доленосної події, адже саме тоді і громадянське суспільство як організована сила, і учасники на індивідуальному рівні продемонстрували відвагу, допомагаючи навзаєм і рятуючи один одного, свої міста та країну у нелюдських умовах. І цими принципами вони намагаються керуватись і далі, в умовах війни. Але про 18-20 лютого 2014 року обов’язково варто говорити не лише як про героїчну боротьбу за Україну, а й як про вчинені міліцією на Майдані розстріли, що стали першим масовим злочином проти людяності в Україні у ХХІ столітті, організованим для збереження впливу росії.

Безперечно, важливо наголошувати, що на Майдані відбулась Революція. Характеризувати її можна по-різному. Революція Гідності, бо на Майдан виходили люди через те, що на поняття людської гідності (одне з базових як в житті, так і на рівні концепції прав людини) зазіхнув правлячий режим Януковича. Демократична революція, адже під час Майдану обстоювався широкий спектр демократичних прав і свобод. Очевидно, йдеться і про Національну Революцію, бо в часи режиму Януковича українська ідентичність, мова, культура, національна пам’ять активно витіснялись російським продуктом, і все більше в Україні розширювався вплив самої росії.

Також доречно поєднати два останні аспекти — й говорити про Національно-демократичну Революцію, адже часто учасники обстоювали і права людини, і право на національну самоідентифікацію. Зрештою, цілком доречно буде окреслити Революцію на Майдані як старт Третіх Визвольних Змагань, якщо міркувати про це з позиції традицій українського національного руху із початку ХХ століття[7].

Майдан потрібно розглядати як подію, що врятувала Україну від її повзучого поглинання росією. Для того, щоб зрозуміти, що чекало Україну, якби Революції не було або якби вона програла, варто подивитись на сучасну Білорусь. Білоруси спробували в 2020 році зробити революцію, але їм не вистачило певного радикалізму.

Внаслідок програшу Білорусь має повністю маріонетковий з боку росії режим, лише із декораціями незалежності. Вона цілковито іде у фарватері російської зовнішньої політики, економіки. Інформаційні агентства абсолютно  наслідують російську пропаганду. Панує режим терору не лише проти політичних опонентів Лукашенка, а й проти будь-яких проявів білоруської національної свідомості, історичної пам’яті й т.п.

Що ще важливіше: Білорусь є співучасницею агресивної війни росії, білоруські спецслужби повною мірою у розпорядженні росії для проведення агентурних операцій проти сусідів. Білорусь є рекрутинговою базою для т. зв. «приватних військових компаній» росії, за допомогою яких та веде свої агресивні війни в Україні, на Близькому Сході та в Африці. І невідомо точно, яка буде подальша форма співучасті Білорусі у війнах росії.

З Україною, найімовірніше, було б те саме, якби Майдан не переміг.

Важливим результатом перемоги Майдану став активний розвиток громадянського суспільства в Україні. Тут варто зазначити, що воно не народилось під час Майдану 2013-2014-го. Воно постало значно раніше. Коли ми говоримо про цей Майдан, варто згадати і про інші прояви громадянської позиції, що були раніше[8]. У 1990-ті й 2000-ні роки попри часті політичні та постійну економічну кризу, побудову олігархічних кланів Україна все-таки не пішла шляхом диктатури, на відміну від тієї ж Росії чи Білорусі. Політична культура у нас була побудована зовсім інакше, і будь-які спроби сконцентрувати владу в одних руках, тиск на громадян, їхні права та свободи наражалися на опір, що стало певною традицією.

Революція Гідності — доволі логічне продовження еволюції громадянського суспільства. Але це був унікальний сплеск. Перш за все тому, що на момент Революції вже підросло перше покоління, яке виросло винятково в незалежній Україні, не знало комунізму і формувалось у вільних умовах. Це дало серйозний імпульс. І він дуже відчутно вплинув на готовність і змінювати нашу державу, і боронити її від російської агресії.

Унікальним аспектом розвитку громадянського суспільства стало волонтерство. Значною мірою волонтерство поширене в усьому вільному світі, але там воно радше є «громадською активністю вихідного дня». З огляду на обставини і Революції Гідності, і війни з 2014 року, в нашому контексті варто говорити про протилежне — це «постійна громадська активність». Так, допомога активістам Майдану під час його найважчих днів згодом переросла в підтримку нашого війська, а також постраждалих цивільних від російської агресії.

Зросло відчуття відповідальності за свою долю, політику тощо. Частина громадянського суспільства включилась у спроби реформування держави та відновлення довіри до її інституцій. Розстріл на Майдані спричинив кризу у сприйнятті державних органів — суттєво знизився рівень довіри до них, зокрема до правоохоронних структур. Довіру доволі легко втратити — і дуже важко після цього відновити. Цей процес відновлення довіри та реформування не завершений.

Під час Майдану також вдалось подолати таке прокляття, як комплекс меншовартості, на який багато хто страждав. Змінилось сприйняття українців у світі: про Україну почали говорити саме як про незалежну й унікальну державу, а не просто як про частину пострадянського простору, за старою звичкою 1990-2000-х.

Падіння проросійського режиму Януковича запустило з новою силою процес українізації, розпочалась також декомунізація, що тепер переросла в деколонізацію.

***

Тут я б хотів в контексті пам’яті про Революцію звернути увагу на  російський фактор — фактор нашого противника. Якщо Україна будує пам’ять про Майдан як про Революцію Гідності, з усіма цінностями, які були там присутні та практиковані, із пам’яттю про загиблих на Майдані, то росія атакує ці події в інформаційному полі.

Із самого початку Майдану в кінці листопада 2013 року росія наступала  інформаційно на протести. Основна суть тогочасної пропаганди: оббріхування Майдану як «фашистів», «радикалів» «проплачених Заходом», які нібито атакують «стабільність». Ця маячня поширювалась як центральними російськими каналами, так і через лояльні до Януковича українські ЗМІ. Це зокрема працювало і для міліціонерів через звукопідсилювальну апаратуру в режимі 24/7. Фактор дегуманізації протестувальників Майдану через засоби проросійської пропаганди зіграв не останню роль у підготовці представників міліції до масових вбивств активістів Майдану.

Росія збудувала цільний центральний пропагандистський наратив навколо Революції Гідності, який трактує її до невпізнаваності фальшиво і який став одним із пропагандистських стовпів російської агресії та вбивств українців. Росія називає події на Майдані винятково «неонацистським переворотом, організованим колективним Заходом». Довкола розстрілів росія, сама і за допомогою своєї агентурної мережі, побудувала божевільну конспірологічну теорію про те, що протестувальники нібито були вбиті… самими протестувальниками, або «найманцями Заходу» (то «грузинськими снайперами», то «Правим Сектором»). А міліціонерів з «Беркута», які вчиняли розстріли у Києві, росіяни називають «героями». Відповідно окупація Криму, російський заколот та війна на сході виправдовувалися неіснуючими «утисками та геноцидом русскіх» з боку «київського режиму».

Цей брехливий наратив активно просувається на російську аудиторію, а також українську і західну з метою повного викривлення того, що відбувалось на Майдані насправді. І він є одним з головних стовпів для пропагандистського   розлюднення українців, після якого росіяни перейшли до конкретних вбивств цивільних мешканців у Криму, на сході України, а згодом — до здійснення широкомасштабного геноциду. Кінцева мета Росії — руйнація української держави і встановлення на її території режиму або прямої окупації, або колаборантського. В будь-якому разі нічого хорошого нас не чекає.

Ще один важливий аспект. У російській пропаганді окупація Криму і заколоти на сході України подаються як відповідь на перемогу Майдану. Але це не так, і це та центральна брехня, на якій ґрунтується пропаганда. Військова операція в Криму розпочалася ще під час зіткнень та розстрілів на Майдані. І   планування такої масштабної операції за участю не менше 25-30 тисяч військових, із кораблями та літаками займає не один день і не один тиждень.

Також місцеві українські активісти на сході України звертали увагу, що на початку 2014 року на територію України почали прибувати невідомі люди,  які говорили російською не з місцевим акцентом — і це свідчить про відправлення туди російських агентурних груп. А в січні 2014 року на території України вже фіксували Ігоря Гіркіна, який діяв під прикриттям участі в релігійному заході РПЦ.

Досі залишається невідомою дата, коли путін затвердив початок операції з окупації. Ба більше, він сам свідомо не поспішає говорити про це, адже тоді його центральна брехня про зв’язок перемоги Майдану та початок російських заколотів у Криму, на сході та півдні України просто розсипеться.

І досі повністю не зрозуміла роль росії в самих розстрілах на Майдані. Наразі українське слідство не встановило наявності російських громадян серед тих, хто стріляв. Але участь Росії була в іншому плані. Пропаганда і технічне забезпечення, як-от постачання світлошумових гранат посиленої дії російського виробництва. І куди важливіше — серед призначених високопосадовців силових структур України були громадяни росії або її агентура (МВС, СБУ, на різних рівнях і в МО). Є також серйозна підозра, що сама по собі операція з розгону Майдану була розроблена за участю російських спеціалістів, бо в українських не було подібного досвіду.

Проте весь фактаж ми дізнаємось лише, коли росія зазнає військово-політичної поразки, падіння тоталітарного режиму, а на її територію буде допущене міжнародне кримінальне правосуддя за участю України, із повним доступом до архівних матеріалів. Нині ж кожне з цих завдань, м’яко кажучи, дуже складне. Але відповіді на ці непрояснені запитання є надзвичайно важливими для пам’яті про Майдан.

***

Пам’ять про Революцію Гідності зіткнулась із головним викликом. Через російську агресію з 2014 року вона поступово опиняється певною мірою в «тіні війни». В цьому є сумна логіка. Пам’яті про Революцію Гідності не пощастило:  через війну вона не до кінця прорефлексована, повною мірою не оцінено, чим були ті події, не пропрацьована травма розстрілів як перший і шокуючий масовий злочин проти людяності в Україні у ХХІ столітті. По суті, Україна не встигла нормально оплакати Небесну Сотню, як розпочалась війна. І вона стала буденністю великої кількості українців. Загиблих у війні стає все більше…

А втім, пам’ять про Революцію Гідності вшановують в останні 10 років. Перший акт — велелюдні прощання із загиблими на самому Майдані Незалежності, а також у містах, де жили вбиті активісти. Церемонії прощання відбувалися з особливими, практично військовими почестями. Звуковим символом стала військова пісня початку ХХ століття «Плине кача по Тисині».

Із 2014 року Майдан Незалежності та вулиця Інститутська стали одними з центральних місць пам’яті в Україні. Одразу після падіння режиму Януковича  на Майдані, на Інститутській, частина якої стала алеєю Героїв Небесної Сотні, у Маріїнському парку — на всіх місцях, де були вбиті активісти Майдану, — виникли народні меморіали.

Фактично відвідини та вшанування загиблих біля народного меморіалу на алеї Героїв Небесної Сотні ввійшли в частину урядового та дипломатичного протоколу. Це стосується і Дня Гідності та Свободи 21 листопада, і Дня Пам’яті Героїв Небесної Сотні 20 лютого, які стали офіційними датами вшанування подій Майдану. Ці місця впродовж року відвідують іноземні делегації.

Історія Майдану увійшла в освітні програми у школах та університетах. В усіх великих містах і значній кількості менших населених пунктів щороку в пам’ятні дні відбуваються заходи із вшанування жертв тих подій. У великих містах, а також населених пунктах, де жили загиблі, створюються пам’ятники та меморіали на честь Героїв Небесної Сотні — усіх або ж персоналізовані.

У Києві був створений Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності. Це центральна інституція, котра має на меті вшанувати Революцію Гідності повною мірою, починаючи від повсякденних аспектів життя на Майдані й закінчуючи вшануванням Небесної Сотні. Музей проводить виставки, дискусії та відзначення пам’ятних дат, пов’язаних із Майданом. А разом з Українським інститутом національної пам’яті організував проєкт запису усних історій активістів Майдану.

Наостанок я б хотів окреслити виклики, які стоять перед пам’яттю про Революцію.

Перший з них пов’язаний із правосуддям. Упродовж 10 років триває розслідування та судові справи щодо злочинів, вчинених проти активістів Майдану. Це відбувається складно — і через величезну кількість епізодів злочинів, убивств та тілесних ушкоджень, і через недосконалість процесуального законодавства, яке дозволяє звинуваченим затягувати процес, і через втечу абсолютної більшості організаторів та виконавців в росію у різний час упродовж 2014-го.

А втім, 18 жовтня 2023 року був оголошений вирок щодо 5 міліціонерів в  одній з найбільших справ — розстрілу протестувальників 20 лютого 2014 року. Та з огляду на те, що 3 міліціонери були випущені в 2019 році на свободу і обміняні на українських полонених, один був виправданий, а ще одному зарахували перебування в СІЗО, в цій справі фактично ніхто ще не поніс справжнього покарання. А от епізод обміну звинувачених у справах Майдану спричинив бурхливі суспільні дискусії: наскільки це було виправдано та законно.

Проте вирок у справі розстрілу на Майдані важливий зважаючи на те, що було повністю реконструйовано події цього злочину безпосередньо на Майдані та Інститутській і цілком спростовано російську дезінформацію щодо нібито «саморозстрілу Майдану» та «снайперів-найманців». Процес розслідування  заочної справи проти Януковича та його поплічників як організаторів триває й  далі.

Якщо говорити про меморіалізацію Майдану в Києві, то, з одного боку, це — місце пам’яті, а з іншого — місце вчинення злочину проти людяності, розслідування і суди щодо якого тривають і до сьогодні. Відповідно наразі є питання: рухати чи не рухати ці місця. Тут іноді виникають дискусії.

Зростає покоління тих, хто не був очевидцем Майдану. Для них потрібно побудувати перш за все такий наратив, який би дав розуміння причин — чому власне Майдан стався. Важливо думати, як протидіяти російським вкидам про Революцію Гідності, котрі націлюють на молоде покоління. Є також проблема із залежністю наративу про Майдан від оповідачів, наприклад, учителів: деякі з них проявляють антипатію до подій Революції, відтак подають викривлену історію тих подій.

Останнє й дуже важливе питання — як після звільнення окупованих територій говорити про Майдан там, якщо місцеві люди, перш за все молодь, 10 років перебували в інформаційній ізоляції російських окупантів і черпали здебільшого (дез)інформацію з російських ресурсів. Це частина ширшого питання про реінтеграцію нині ще окупованих росією територій України після нашої перемоги у війні.

На мою думку, після перемоги це буде можливо завдяки поєднанню відповідних заходів: повне очищення місцевої системи освіти від колаборантів, які транслювали російську пропаганду, впровадження живого діалогу між молоддю, з одного боку, та учасниками Майдану й українськими військовими — з іншого. Зрештою не варто забувати, що Майдани на Донеччині та Луганщині трималися до квітня 2014 року в умовах напливу в міста агресивної російської агентури, яка почала вбивати людей. Ці місцеві Майдани стали зародком Українського Спротиву на окупованих територіях, який триває і далі у формі цивільного та збройного опору. З Майданів Донеччини та Луганщини немало активістів пішли на війну захищати Україну. І на мою думку, ці історії спротиву, історії місцевих людей, які боролись та боряться за Україну, потрібно буде активно просувати на тих територіях, які перебувають під російською окупацією вже 10 років.

Я вам всім дуже вдячний за увагу й очікую від вас запитань та дискусії, яка могла б доповнити таку надзвичайно широку і важку для нас тему.


[1] Поразка революції 1848 року, проголошення республіки в 1918 році, придушення «Пивного путчу» Гітлера в 1923 році, провокація першого єврейського погрому («Кришталева ніч») в 1938 році, падіння Берлінського муру в 1989 році.

[2] 1941 рік — бомбардування Третім Рейхом Сараєво і початок вторгнення Третього Рейху в Югославію. 1945 рік — вигнання німців з Сараєво і встановлення правління югославських комуністів. 1992 рік — початок облоги Сараєво і широкомасштабної геноцидної війни проти Боснії зі сторони Югославії й т. зв. «Республіки Сербської».

[3] 1918 – офіційна дата проголошення незалежності УНР, 1919 — Акт Злуки між УНР та ЗУНР. Громадське вшанування акту Злуки (Живий ланцюг) напередодні 22 січня в 1990 році стало наймасовішою демонстрацією і однією з найважливіших подій, які привели до відновлення Україною незалежності.

2014 року в цей день від рук міліції загинули перші активісти Майдану — Сергій Нігоян та Михайло Жизневський, смертельно поранений Роман Сеник і внаслідок катувань найманцями режиму Януковича загинув Юрій Вербицький. Безкарність організаторів та виконавців цього злочину в результаті призвела і до масових вбивств протестувальників 18-20 лютого 2014 року.

[4] 12 квітня 2014 року російський спеціальний загін під командуванням Ігоря Гіркіна захопив Слов’янськ та Краматорськ. 13 квітня відбувся перший бій між українськими військовими та російським спецзагоном, з чого розпочались повноцінні бойові дії на сході та півдні України. Відтоді неодноразово фіксувалась організація та пряма участь російських військ і техніки у бойових діях проти українських солдатів, артобстріли з території росії, організація російськими спецслужбами та їхня участь у катуваннях, вбивствах українських активістів і  мирних мешканців, а також за допомогою російського ЗРК «Бук» було збито пасажирський літак рейсу MH17.

[5] Особливо це стосується битви за Дебальцеве, що закінчилась оточенням українських солдатів та проривом, який коштував багатьох життів наших військових.

[6] Масштаб обстрілів Дебальцевого у 2015 році / https://www.facebook.com/watch/?v=2764996626880438.

[7] Перші Визвольні Змагання — Війна за незалежність України з 1917 по 1920-і роки (до 1921-го — боротьба регулярної армії УНР, після цього кілька років тривала партизанська війна), Другі Визвольні Змагання — Друга Світова Війна та боротьба ОУН і УПА після її завершення (до 1960 року).

[8] Революція на граніті 1990 року, акція «Україна без Кучми» 2000-2001 років, Майдан 2004 року, мовний Майдан 2012 року та інші акції протесту.

Поділитися