Тарас Бичко — фотомитець зі Львова, працює у жанрі документальної та художньої фотографії, куратор, викладач, член журі численних фотографічних конкурсів, учасник міжнародного колективу вуличної фотографії Little Box Collective, співзасновник групи «Українська вулична фотографія». Роботи Тараса публікували у багатьох виданнях, зокрема: Leica Fotografie International, Burn Magazine, National Geographic, LensCulture, Bird in Flight, The Village, Reporters та інших.
— Як Ви знайшли для себе фотографію?
— Я пішов доволі незвичним шляхом: аналізуючи творчі здобутки класиків фотографії, захопився фотографією доволі пізно, вже у зрілому віці. Після народження сина я придбав першу камеру, аби фотографувати зростання дитини. Моєю головною метою на той час було створити сімейний архів фотографій, не переслідуючи жодних інших цілей.
— Як відбувся перехід від таких сімейних зйомок до більш усвідомленого творіння?
— У цьому була моя особиста проблема в контексті Львова. Відсутність необхідних фотографічних інституцій не дала мені можливості долучитись до вивчення фотографії під час навчання в університеті. Там я навчався на юридичному факультеті, і це протилежний щодо мистецтва напрямок. Моє коло спілкування не було пов’язане з мистецькими спільнотами. І моє ставлення до фотографії було дуже негативним саме у контексті мистецтва: я вважав, що це щось дуже низькопробне. Досі не розумію, як я міг жити до 25 років з такою думкою у голові. Хоча я захоплювався театром та кіно, але та фотографія, що потрапляла мені на очі, та мій особистий досвід взаємодії з фотографію сформували саме таку думку. І вже після того, коли взяв фотоапарат в руки, почав аналізувати, проводити паралелі з моїми вподобаннями у музиці чи кіно й усвідомив, що за допомогою фотоапарата можна розмовляти. Це для мене стало переломним моментом, і це відбувалося паралельно із самоосвітою, яку я намагався здобути всіма можливими шляхами. Мені, звісно, у цьому сильно допомагав інтернет. Проте була й проблема — відсутність бібліотек з якісною літературою стосовно фотографії чи навіть абсолютна відсутність літератури з критикою фотографії. З цим і досі не дуже легко, а тоді було геть погано. На щастя, мені вдавалося вихоплювати книги, що стосувалися фотографії і таким чином навчатися.
— То ситуація з книгами з теорії фотографії чи критики фотографії досі залишається поганою?
— Зараз пішли титанічні зрушення стосовно фотолітератури. Є видавництва, які працюють над цим регулярно. Але проблема є неймовірно глибокою: освіченість українців в контексті фотографії є на дуже плачевному рівні. Я вважаю, що взагалі потрібно починати зі школи — впроваджувати факультативні заняття з фотографії. І робити це ґрунтовно: не просто навчати технічних аспектів зйомки, а вивчати історію фотографії. Тоді був би більший запит на книги, тому що, як не крути, а видавничий бізнес — це бізнес, і він повинен мати прибуток, він не може займатися благодійністю. У сфері книговидання варто виділити IST Publishing та Харківську школу фотографії. Також «Видавництво Старого Лева» нещодавно видало хорошу книгу про фотографію. Ці речі почали з’являтися — і це дуже тішить. Але почалась повномасштабна війна, і на моє суб’єктивне враження, ми дещо відкотились у цьому напрямі. Зрештою, знайти добру книгу про фотографію в Україні все одно доволі важко, але є хороші люди, які можуть з цим допомогти. Та це — приватні бізнес-ініціативи, а не підтримка з боку держави.
Також однією з моїх ініціатив було створення полиці з фотолітературою у Львівському муніципальному артцентрі, щоб відвідувачі могли прийти туди й ознайомитись з фотокнигами українських фотографів, подивитись, над чим вони працюють та що досліджують. Хочеться, щоб ці книги були доступними для пересічної людини, бажано з якомога меншого віку.
У цьому контексті хочеться ще додати дещо про Британію: я зараз перебуваю тут, в містечку поруч із Лондоном. Та мене щиро вражає обізнаність людей на тему фотографії. В мене нещодавно відбулася розмова з пересічною пані, яка побачила, що я фотографую, і в нас завівся смол-ток про Девіда Гокні. Вона почала розповідати біографію цього чудового митця. І це лише один випадок із багатьох. Вони тут не обізнані щодо всієї історії фотографії, але дуже обізнані в історії саме британської фотографії. І в контексті інституцій: у кожному селищі в Британії є книгарня та бібліотека, в якій декілька полиць присвячені саме книгам про мистецтво.
— Із чим ще, на Вашу думку, пов’язана така обізнаність британців стосовно їхніх фотомитців? Як це у них працює?
— Це, знову ж таки на моє суб’єктивне враження, походить від любові до своєї країни. Коли тобі цікаве місце, в якому ти живеш, то починаєш дивитися, шукати інформацію. Їм цікаво довідатись про вулицю, на якій вони проживають. А фотографія дає необхідне розуміння. Навіть культові постаті британської фотографії мали чимало проєктів про життя маленьких містечок. Наприклад, Мартін Парр та його роботи: це дослідження в більш об’ємних масштабах. Цих митців є дуже багато, але я виділив Мартіна Парра, тому що він зараз на дуже високому рівні займається розвитком саме фотографічних інституцій у Великій Британії. У нього є кредо «Британська фотографія всюди» — і він його активно втілює. Популяризація свого є дуже важлива, це один з моментів.
По-друге, є кардинальна різниця на рівні школи — для мене це було щось! У типовій secondary school є клас для занять з фотографії. Я був здивований, тому що в нас далеко не кожен приватний бізнес має таку кількість темних кімнат, сканерів і тому подібне. І ці арткласи на дуже високому рівні. Я також мав змогу подивитися на роботи випускників спеціалізованих мистецьких шкіл. На мій погляд, ці роботи дуже якісні. Тож у середній школі мистецький напрям у них є частиною програми; і крім фотографії, є ще безліч інших варіантів. Наприклад, кіно. Можливо, ці порівняння не зовсім доцільні, але якщо говорити про майбутнє, мені здається, це те, до чого потрібно прагнути. Саме як частина освітньої шкільної програми. В нас дуже багато дисциплін побудовано на тому, щоб мати розуміння якогось предмета, але дуже мало йдеться про практичне застосування. І взагалі нема мови про те, аби людина була не лише споживачем, а й творцем.
— Як Ви гадаєте, з чим пов’язано те, що фотографія в очах українського суспільства є доволі маргінальною? Це пов’язано з нашим радянським минулим, його чинниками та впливами?
— Я гадаю, тут є два аспекти. Якщо говорити про радянське минуле, там фотографія навпаки була культом. Майже у кожній сім’ї були власні даркруми, у багатьох людей фотографування було як хобі. Потім в якийсь момент з’явилася доступність мінілабів, коли не потрібно було особливого знання технічних аспектів. Мені здається, в цей момент це любительство у фотографії та доступність мінілабів знецінило фотографію. Більше того, у суспільстві не було розуміння того, що фотографія — це мистецтво. Технічний прогрес без належного підкріплення фотографічним, мистецьким знанням привів до того, що кожен може бути фотографом. Натомість про візуальну фотографії ніхто не говорить, а більшість не має відповіді на запитання, що це таке. А це першочергові запитання, на які потрібно мати відповідь, як і на запитання, чому ти це робиш. Це треба починати ще змалку. Існує й проблема відсутності фотографічного ринку, і це теж відіграє свою роль.
— Однозначно, технічна складова фотографії дуже важлива. Але варто працювати з контекстами. Як цю складову можна покращити?
— Це дуже цікаве запитання. Моя відповідь буде дуже банальна, але якщо людина не має що сказати, вона і не може щось сказати. Знову ж таки не всі, хто має ручки, пишуть. Але чомусь всі, хто має фотоапарат, думають, що вони творять. Люди не ставлять собі запитань. Якщо ти знаєш відповідь, навіщо ти це робиш, навіщо ти фотографуєш, то згодом ти зможеш дати цю відповідь власною фотографією. Десь у такому процесі запитань та відповідей відбувається зростання. А навчитись імітувати зображення — це зовсім нескладно. Але так було завжди: є люди, що займаються ремеслом, а є ті, які прагнуть щось донести. У нас є безліч, просто безліч неймовірних авторів. Нам треба працювати ще й над тим, аби подолати цей комплекс меншовартості. Потрібно перестати знецінювати українських фотографів, і чим швидше ми почнемо це робити, тим краще буде.
— З чим, на Вашу думку, пов’язано те, що українське фотомистецтво не є широко репрезентоване за кордоном?
— Це проблема фокусу уваги кураторів та галерей. Зараз він припадає саме на новинну фотографію. Звичайно, це важливо транслювати, і добре, що ці виставки відбуваються зараз [під час війни]. Але потрібно розуміти, що це — не свято, і не свято фотографії зокрема. Це жахлива трагедія. Доповнюючи цю тему, варто згадати про Харківську школу фотографії та Бориса Михайлова. Їхня творчість була широко показана у світі. Але проблема все-таки в Україні, тому що в нас немає галерейної справи та необхідної кількості артменеджерів. Зараз є люди, які працюють на поширення української фотографії за кордоном, наприклад, Катерина Радченко з Odesa Photo Days або колектив Малої Галереї Мистецького арсеналу. Їхня діяльність дуже важлива. Хочеться додати, що є велике бажання побачити саме велику фотографічну галерею у Львові.
— Як Ви уявляєте собі процес створення фотогалереї у Львові?
— Без сумніву, моделі фотографічних галерей зазвичай існують на базі фундацій або колекціонерів. Але починати можна і з чогось маленького — створити галерею з просвітницькою метою. В нас є Львівський муніципальний артцентр, і це прецедент — вони великі молодці. Я гадаю, що галерею також можна створити за схожою моделлю, залучаючи саме державну підтримку. Без підтримки держави розвивати фотографічну галерею на даному етапі буде дуже важко. До цього простору в перспективі можна доєднати і публічний даркрум або проводити заходи на тему фотографії. Підкреслю, це має бути абсолютно відкритий простір для взаємодії та комунікації.
— Яка роль фотографії в Україні у час війни?
— Фотографія зараз працює на висвітлення війни, і кожна згадка дуже важлива. Всі фотографи, які висвітлюють та документують події, які нині відбуваються в Україні, великі молодці. Якби не ці люди, ми б могли втратити величезний масив інформації, що зараз потрапляє кінцевому споживачу умовного маленького французького містечка. Я зараз не бачу в цьому негативних аспектів, мені лише неймовірно прикро, що Україна стала такою висвітленою саме у контексті війни.
— Стосовно цього само собою виникає запитання про архів. Систематичної роботи з архівом війни досі немає, як немає ні інституції, ні механізму реалізації. Наскільки важливе створення цього архіву?
— Над цим потрібно працювати. Лише ми з вами можемо втілювати це у життя. Я не можу сказати, чому цього зараз не відбувається у контексті влади. Додам лише, що разом з розвитком фотографії потрібно розвивати у людей критичне мислення. Займатися створенням архіву повинні люди, які справді цього хочуть. Більше того, аби така інституція відбулась, потрібно працювати та залучати інакших спеціалістів, збирати ініціативні групи. І це стосується не лише архіву, а в цілому інституцій.
— Чи є у Вас автор, якого Ви можете виділити на фоні інших?
— Однозначно. Це Борис Савельєв, український фотограф. Він одним із перших в Україні почав знімати документальну стріт-фотографію у кольорі, відійшов від радянського спадку та почав показувати життя зі своїм особливим естетизмом.
— Яку книгу на тему фотографії Ви можете порадити?
— Magnum Contact Sheets — ця книга дозволяє зрозуміти, що геніальні фотографи роблять свої геніальні кадри не одразу і це дозволяє вивчати історію фотографії на їхніх спробах та помилках.
Розмовляв Володимир Шапіро
Фото для матеріалу надав Тарас Бичко
________
Це інтерв’ю підготовлено в межах проєктної практики студентів(ок) Львівського національного університету імені Івана Франка (спеціальності «Культурологія»), що тривала в ІСК з лютого до травня 2023 року. Текст є складовою студентського проєкту — циклу розмов зі львівськими фотографами / фотомитцями — про природу фотографії й авторські підходи, фотомистецтво та Львів, фотоосвіту, ринок й можливості для репрезентації художного фото в Україні та за кордоном, а також про документування війни та формування фотоархівів.
Перша розмова — із Юрком Дячишиним: https://bit.ly/43vkIvI.
