Про співпрацю з європейськими та українськими партнерами у галузі культурної спадщини, про біль за втраченим і цифровізацію музейних експонатів як порятунок розмовляємо із засновником Лабораторії моніторингу української спадщини НеМо, головою ГО «Тустань» Василем Рожком.
— Штаб порятунку спадщини, який ви організували у перші дні повномасштабного вторгнення, став передумовою чи поштовхом до нинішньої діяльності НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab?
— Основною метою Штабу була швидка допомога культурній спадщині, негайна відповідь на виклики й потреби культурних інституцій та їхніх працівників у час війни. Але якщо одночасно не вирішувати проблему в корені, завжди будемо «гасити пожежі». Тому НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab створена для системної цифровізації та оперативного і повного документування культурних втрат України внаслідок російської агресії. Від початку ми працювали із концепцією великої інфраструктури даних, що об’єднає інформацію про українську спадщину на базі актуальних міжнародних стандартів. НеМо організовувала польові експедиції для дослідження пам’яток. І ці експедиції нам довелося проводити за умов повної невизначеності: освоєння методик, їх адаптація та розвиток, відсутність актуальних і машиночитних переліків втрат і об’єктів спадщини, проблеми координації та взаємодії з іншими організаціями і спільні для усіх українців складності: зима, негода, обстріли, блекаути. Треба було йти малими кроками вже зараз, «будуючи літак під час польоту», тримаючи велику ціль у полі зору, постійно синхронізуючись, одночасно дбаючи про здоров’я і безпеку «польовиків».
— Як відбувалися ці «польові експедиції»?
— Загалом у полі працювало два типи команд: місцева (Харків) і мобільна. Початковий план був простий: усе сплануємо, швидко перевіримо і запустимо «конвеєр», відбір об’єктів, далі — детальна експедиція, тоді камеральна обробка матеріалів — і завантаження в базу.
Але так не працювало! Коли ми приїжджали на відібрані об’єкти, деякі з них вже були частково (чи й повністю) відновлені, без видимих слідів пошкоджень. Тоді виник інший тип експедицій — верифікаційні, щоб швидко обстежити велику кількість об’єктів і потім вирішити, які треба фіксувати детально. Водночас росли і розвивались інструменти бази даних, потроху структуруючи хаос. Потрібно було верифікувати списки, де фізичний об’єкт міг дублюватись, мати 5-6 різних назв або не мати координат чи прив’язки до статусу пам’ятки. Так виникла й оформилася комплексна методологія.
Після проведення експедицій відбувалася камеральна обробка матеріалів, заповнення форм. Далі всі результати (фото, 3D, документація) потрібно було структуровано і безпечно зберігати для використання. Для цього, власне, і було створено інформаційну систему НеМо (базу даних). Усі дані завантажуємо сюди і прив’язуємо до конкретного об’єкта (музею чи пам’ятки).
— Це справді масштабна праця!
— За півтора року в 70 експедиціях обстежено понад 850 об’єктів. Результати польових досліджень опрацьовано, внесено до бази даних і прив’язано до пам’яток, яких вони стосуються.
— Ми можемо говорити про випрацювання новітньої методики в цій галузі?
— Набутий досвід і комплексна методологія експедицій з документування дозволяють швидко навчати інші команди та співпрацювати для масштабування. Команда готова ділитися методикою та консультувати — й активно запрошує до партнерства.
— А з ким уже ви найактивніше співпрацюєте?
— Львівська обласна громадська організація «Тустань» (Львів), адміністрація державного історико-культурного заповідника «Тустань» (село Урич Львівської області), ГО «Український центр розвитку музейної справи» (Київ), культурна інституція «Міжвухами» (Київ), Інститут геоінформаційних систем (Львів), ГО «Платформа урбаністичного розвитку» (Харків), кафедра архітектури та реставрації Національного університету «Львівська політехніка» (Львів), Адвокатське об’єднання «Віталій Титич і партнери», ГС «Товариство Рафаеля Лемкіна» (Київ).
— Яку з експедицій згадуєте найчастіше?
— Експедиції почалися із порятунку та 3D-фіксації легендарної шафки з півником у Бородянці 28 квітня 2022 року. Далі була церква у В’язівці, об’єкти на Харківщині, Чернігівщині. Експедиції ставали щоразу складнішими, комплексними, від збору та верифікації інформації — до документування втрат культурної спадщини для її відновлення та кримінальних проваджень. У результаті робочих зустрічей з ЮНЕСКО та МКІП народилася наша концепція інфраструктури даних, що може об’єднати дані про українську спадщину на базі актуальних міжнародних стандартів. А курс лідерства для розпорядників культурної спадщини в складних обставинах, проведений SCRI і CER восени 2022-го у Нідерландах, допоміг нам сфокусуватися, перейти до моніторингу спадщини та створення інформаційної системи.
— Так виникла ідея інтегрального центру HeMo: Ukrainian Heritage Monitoring Lab?
— HeMo збирає актуальні дані про спадщину, прив’язує до реєстру пам’яток та музеїв, поміщає їх в базу даних, створену за міжнародними стандартами та інфраструктурним підходом, і робить доступними для бенефіціарів (міністерств, обласних адміністрацій, архітекторів, донорів, військових і спеціальних служб та суспільства) на онлайн-платформі. Така інфраструктура верифікованих даних потрібна для реставрації об’єктів, повернення викрадених артефактів, кримінального провадження проти Росії, презентації, популяризації спадщини та управління. Ми залучаємо і навчаємо експертів та активістів використовувати створені нами інструменти моніторингу, щоби всеукраїнська спільнота спадщини могла дбати про вразливу красу нашого минулого, збережену в пам’ятках і музеях.
У війні Росія атакує не лише певні об’єкти — усю культурну спадщину України. Це оголює наші системні проблеми, які не дають повноцінно реагувати на знищення, але і провокує нас до негайної трансформації та повноцінної присутності на міжнародній арені. Упродовж двох років мультидисциплінарні команди фахівців провели понад 70 експедицій у 13 областях України, щоб зафіксувати шкоду українській культурній спадщині від російського вторгнення. Проведено фотофіксацію пошкоджень, документування втрат за методикою ICCROM, зібрано свідчення очевидців і докази злочинів проти культури за методикою Forensic Heritage, де потрібно — проведено аерофотозйомку та лазерне сканування для 3D-моделей.
— Нині є багато ініціатив, що моніторять культурні втрати війни?
— Так, особливо дистанційно, але наш внесок у цю важливу працю — результати «з поля», де руйнування перевірені й документовані наживо, на власні очі. Та ми не лише документуємо, а й структуруємо хаос. Ми створили інформаційну систему, де впорядковуємо та зберігаємо дані за відсутності офіційних машиночитних реєстрів спадщини. Наша велика ціль — щоб нас об’єднувала наша спадщина, а не лише ненависть до спільного ворога. Спадщина здатна допомогти гоїти рани. Важливо відкривати той культурний спадок, який тоталітарний режим ховав від нас, робити його доступним українцям, а також світові та майбутньому — нашим дітям.
Інформація, яку ми зібрали, може бути корисною у широкому спектрі: від створення відновлювальних проєктів до долучення до справ Міжнародного кримінального суду. Не менш важливим є також наповнення інформаційної системи моніторингу культурної спадщини, що започаткована за результатами експедицій, і у майбутньому може стати у пригоді всім, хто працює у сфері. Ця війна росії — проти нашої ідентичності, історії, надбання, війна за спадщину. Тому наша велика ціль — це нова роль і розуміння спадщини у суспільстві, і як наслідок — дбайливе управління нею.
— Є думка, що не лише в час війни, а загалом робота в галузі культури і збереження культурної спадщини — це завжди було волонтерством?
— Ні, не погоджуюсь. Я давно в цій галузі — я продовжую справу свого батька. І найбільшим досягненням вважаю те, що Тустань вийшла зі стану «глухого села» в дестинацію і розвивається довкола спадщини, зокрема й економічно. Люди залишаються там жити. Тому я вважаю, що це велика мета — залучати суспільство у роботу зі спадщиною. Це також гідна робота, що дозволяє займатись улюбленою справою, яка дає змогу годувати своїх дітей. А щодо волонтерства — від початку війни у нас великий виклик робити справу, яку раніше ніхто не робив, вивчати теми, яких не було за 30 років Незалежності, а це неможливо здійснити за дві години; і не можна сказати: хочу зроблю, а хочу — не зроблю. Я вважаю, що кожна така праця повинна бути оплачувана. Це праця, яка дуже мотивує, для людей з особливими цінностями. Як і соціальне підприємництво з його величезним внеском для суспільства.
— «Правила життя», здається, загалом змінилися за останні понад два роки.
— Так, і світ до цього не готовий. Міжнародні конвенції архаїчні, потребують змін. Наприклад, визначні пам’ятки архітектури треба маркувати, щоб було видно з пострілу за півтора кілометра, а всі ми знаємо, звідки стріляють сьогодні і який наш ворог. Але ми розуміємо, що правду доведуть — як не ми, то наші діти. А докази ми маємо зібрати зараз, і зробити це дуже точно та фахово. Ми мусимо порушитти питання на тому рівні, на яке воно заслуговує — голосно говорити про культурний геноцид. І цьому є всесвітнє означення, дефініція, а не просто: гуманітарні втрати і порушення правил ведення війни чи воєнні злочини. Це геноцид. Нас не має задовольняти питання нижчої планки. Хоча прекрасно розуміємо, що будемо мати купу каменів опору; немає ілюзій, що це буде легко, але для того ми так багато їздимо, працюємо з міжнародними партнерами, аби рухатись у правильному керунку. HeMo документує, а далі дані опрацьовує Товариство Рафаеля Лемкіна. І потім — велика праця, аби це все довести на міжнародному рівні.
— Втрата якої саме культурної історичної пам’ятки болить вам найсильніше?
— Найбільше я переживаю за системність роботи. Якщо ми зараз не налагодимо чітку взаємодію між усіма в державі, не об’єднаємось, втратимо усе. Нічого не стається само собою, але нам треба подолати просто велетенську прірву, насамперед ментальну, зокрема великий радянський спадок — знищення. І чітко зрозуміти, для чого ми все це робимо, для кого. Для начальника культури чи для суспільства і майбутнього?
— Чи можуть після перемоги врятовані унікальні пам’ятки культури (мова про архітектурні ансамблі й заповідники) повторити шлях успіху Тустані?
— Можуть, якщо захочуть. Якщо захочуть, можуть і перевершити. Свою працю ми вважаємо великою місією не тільки для відвідувачів, а й для послідовників. Важливо описувати, як і що вдалося, щоб це з користю використовували інші.
_________
Це черговий матеріал із проєкту «Діалоги. Люди культури у війні» — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з медіа «Локальна історія». Уперше текст вийшов на сайті «Локальної історії» 26 червня 2024 року.
І запрошуємо до читання (якщо ще не читали) всіх наших діалогів:
/ перша розмова — зі Степаном Бурбаном (Паліндром): https://bit.ly/4acvSZj
/ друге інтерв’ю — з Олесем Дзиндрою (Музей Ідей): https://bit.ly/4btMU6j
/ розмова зі Софією Козловою, волонтеркою та мисткинею: https://bit.ly/3WyAaXO
/ бесіда про творчість та волонтерство зі Сергієм Федорчуком: https://bit.ly/4bAZ8dv
/ п’яте інтерв’ю — із поеткою Галиною Крук: https://bit.ly/4bcSlH9
/ шоста розмова — із Тетяною Пилипець, бібліотекаркою й організаторкою фестивалів: https://bit.ly/3zl3yXP
/ інтерв’ю з пам’яткоохоронцем, керівником волонтерського центру «Львівський Лицар» Андрієм Салюком: https://bit.ly/3xZ9HsF
