Site icon Інститут Стратегії Культури

Тарас Лютий. Київські книжники підкорюють Московію | Ukraine! Unmuted

Російський філософ Ніколай Бердяєв, який народився і певний час прожив в Україні, вже у еміграції (його вислали з Совєтської Росії в 1922 році) видає книжку «Русская идея» (1946). У цьому творі він виокремлює в російській історії п’ять періодів: київський, татарський, московський, пєтровскій і совєтський. У назві кожного періоду відображений ідеологічний і культурний вплив, якого зазнавала російська державність упродовж тривалого часу. Власне, історичну тяглість Росії забезпечував її зв’язок зі староукраїнською традицією періоду Русі ІХ–ХІІІ століть. На думку Бердяєва, найкращим періодом у російській історії був саме київський. Адже в той час Київська держава не була ізольована від Заходу, на відміну від Московського царства. Відсутністю свободи й тривалою відсутністю просвітництва він і пояснює неосвіченість і культурне відставання тодішньої Росії. Замкненість у просторі церковно-слов’янської мови та нехтування грекомовною та латиномовною літературою призвело до гіпертрофії держави з величезними територіями.

Справді, у ХVII столітті Московське царство істотно відставало від решти континенту у розвитку знань та письменства. Кількість виданих книжок демонструє масштаби цього відставання: якщо 1619 року у Британії було видано 309369 книжок, у Франції — 1268591, у сусідній Речі Посполитій — 42127, то у Росії — лише 658. За двадцять років ситуація дещо змінюється, але розрив залишається разючим: 1639 року у Британії видано 379838 книжок, у Франції — 957586, у Речі Посполитій — 41362, у Росії — 2757. 

Як зазначав історик російської літератури Пьотр Морозов, за відсутності світської альтернативи та за наявності релігійної цензури, ключову роль у видавничій справі відігравало духовенство, а осередки просвіти виникали при монастирях. Але рівень релігійного служіння та сприйняття християнства не вийшов за межі середньовічних пророцтв волхвів (магів). Священники не мали належної освіти, а перекладені з греки молитви і складені за візантійським зразком проповіді не мали єдиної кодифікації (в Україні таку роботу здійснив митрополит Петро Могила). Тимчасом культура й соціально-політична структура Старої України (Малоросії) формувалася під впливом західного світу. Тут виникає інтелектуальне коло духовенства і шляхти, що сприяє друкарству, перекладацькій діяльності, яку провадили нові об’єднання — братські школи. Вагому роль відіграла Київська колегія (Києво-Могилянська академія). На українських землях наука вабила людей. Про це з XІV століття свідчили списки студентів-рутенців (українців) університетів Кракова, Праги, Болоньї, Падуї, Гайдельберґа, Ляйпциґа, Сорбони. Після церковної унії (об’єднання київської митрополії з римо-католицькою церквою у 1596 році) православні почувалися некомфортно, бо їхні школи витіснялися єзуїтськими. А щойно в Україні посилилася політична й культурна роль міст, як ремісники, торговці, шляхта, духовенство й козацтво згуртувалися в братства. Братські школи остаточно не підлягали церкві, а виборювали незалежність від магнатів і пряме підпорядкування Константинополю. Це спричинилося до появи друкарень і шкіл, а врешті посприяло розвитку навчального й літературного процесу. При створенні нових інституційних форм освіти спиралися не лише на давні руські традиції, а починали брати за приклад і католицькі, єзуїтські, протестантські заклади.  Знайомство з європейською наукою позначилося на розвитку церкви та полемічної традиції. Москва, в особі церковних ієрархів, відчувала суттєве відставання від католицького і протестантського світу. Та вихід було знайдено завдяки територіальній і релігійній близькості до Малоросії, яка реформувала православну освіту, взоруючись на латинство. Цю перевагу побачив уже патріарх Нікон, і вирішив запровадити низку реформ.

Українська культурна експансія намітилася з другої половини XVIІ століття за царя Алєксєя Міхайловіча. У часи Єлізавєти Пєтровни досягла апогею і тривала до правління Єкатєріни ІІ, коли почалися зворотні впливи імперського центру на периферію. Київських учених, з якими московити знайомилися, коли їздили до Києва по книжки та за півчими, цар і патріарх запросили до Москви. Книжники зверталися до царя по фінанси для церкви, везли ікони, новини про справи в Речі Посполитій, твори з присвятами. Видання так званого «литовського друку», тобто мовою, що відрізнялася від московської, були затребувані в богослужінні та навчанні. Кияни писали староукраїнською і спільною для православ’я — церковнослов’янською мовою, що дало змогу підняти рівень освіти, церковного життя, створити нову літературу, заснувати театр у Московії. Прибульці обіймали впливові посади: царських духівників і вихователів, ієрархів, настоятелів, ректорів, учених, священиків, місіонерів, представників російської церкви за кордоном, учителів у церковних, світських і військових установах, проповідників, перекладачів, іконописців, граверів, співаків тощо. 

Оскільки спочатку «замовники» пропонували гонорари за подібні інтелектуальні послуги, то охочі їх надавати знайшлися серед вищих і нижчих соціальних верств. Але траплялося, що вихідців із бідніших прошарків, як-от співців, просто експлуатували. Тому іноді вони тікали назад в Україну. В цілому, староукраїнська інтелектуальна еліта допомогла московитам реформувати богослов’я, книгодрукування, церковне адміністрування, проповідництво, спів, правопис, вимову, читання, повсякденне життя (побут, одяг). Наприклад, короткий перелік українських видань, які належали російським церковним і світським діячам подає Костянтин Біда: у книгозбірні митрополита Сарського Павла (помер у 1676 році), крім західноєвропейських видань, були київський «Требник», «Акафист», «Часослов», львівський «Номоканон», п’ять києво-печерських «Октоїхів», «Патерик», Острозька Біблія, «Катехізис» Лаврентія Зизанія, «Зерцало богословії» Кирила Транквіліона-Ставровецького, «Меч духовний» Лазаря Барановича та інші. У книгозбірні воєводи Івана Мєщєрінова (1676) — «Апостол», «Псалтир», Новий Заповіт, Острозька Біблія, «Нове Небо» Іоаникія Ґалятовського. У 1648 році в Москві передруковано «Граматику» Мелетія Смотрицького. Один із розділів «Кормчей» книги 1650 року взятий із «Требника» Петра Могили. Московська Біблія 1663 року є майже передруком Острозької Біблії. За наказом царя Алєксєя Міхайловіча в 1667 році всім архиєпископам розіслано «Меч духовний» Барановича. У 1668 році цар прийняв у подарунок від Інокентія Ґізеля наклад його книжки «Мир з Богом чоловіку».

1625 року лексикограф і друкар Памво Беринда привозить до Москви переклад «Бесід святого Іоана Златоустого». За рік сюди приїжджає богослов Лаврентій Зизаній. У 1627 році патріархові передали його «Катехізис». Після перекладу з «литовської» (як тоді московити називали книжну українську мову) та виправлень Лаврентій не упізнає твору. Він змушений захищатися, бо в тексті знайшли надмірний раціоналізм і католицькі догми. Після суперечки патріарх спалює «Катехізис». Але текст поширився неофіційно. 

Тоді ж схожа доля спіткала «Євангеліє учительне» Кирила Транквіліона-Ставровецького. Через те, що твір засудили вдома, він везе його великим накладом у Москву. Там книжку теж засудили і спалили. Мало-помалу київські автори почали викликати недовіру. На них дивились, як на чужинців, агентів Заходу, вільнодумства, яке Московське держава притлумлювала, вимагаючи від народу повної покори владі. Росіяни бачили себе носіями справжнього християнства, православ’я, і підпорядковували себе цій місії. Проте царство домінувало над священством. Будь-яка наука викликала підозру як чужорідне «латинство». Піонерам малоросійської культури закидали зіпсовану латиною й схоластикою віру. Помічаючи обізнаність у давніх мовах, їх визнавали єретиками. Незвичними були й особливості вчення: елементи граматики, риторики, схоластичної діалектики. Так, московська цензура засудила «Ліствицю духовну» Ісаї Копинського, де говорилося, що початком гріха є невігластво, а чеснотами — розум і знання. Досягати їх пропонувалося шляхом вивчення природи й себе. Отже, малоросійський (староукраїнський) варіант православ’я видавався підозрілим, а його світські й духовні носії за патріарха Філарєта і Нікона називалися «обливанцями» (бо обряд хрещення проводили, поливаючи водою, а не занурюючи).

Попри це успіхи київської школи все одно визнавалися. У 1640 році митрополит Петро Могила навіть хоче заснувати в Москві малоросійський монастир, у якому можна зупинятися на випадок приїзду. Могила був українським релігійним реформатором молдовського походження, засновником у Києві найбільшої в цьому регіоні православної колегії. Власними коштами він відновлює храми, поповнює бібліотеки, відправляє успішних випускників учитися за кордон, регламентує обряди, впорядкує церковну господарчу структуру та ієрархію. 1649 року його наступник Сильвестр Косів отримує царську грамоту з пропозицією прислати на Московщину здібних учителів і перекладачів Біблії з греки церковнослов’янською і «для риторского ученія» з обіцянкою щедрої винагороди. Для цієї ініціативи організовано школу при московському Андріївському монастирі, на чолі з київським філософом і богословом Єпіфанієм Славинецьким. До першої хвилі належали — Арсеній Сатановський, Дамаскин Птицький, Кирило Замойський. Їм вдалося здійснити переворот в уявленнях патріарха Нікона. Тимчасом у 1663 році київський виученик білоруського походження, знавець латини, польської, грецької, богослов’я, історії та філософії, Симеон Полоцький (Самуїл Ситнянович-Петровський), наближена до царя особа, наставник царевичів, перебирається до Москви й очолює академію, засновану за зразком київської. Патріарх Іоасаф довіряє йому важливі доручення. У богословських опусах Симеона порушено питання про небеса, янголів, воскресіння, загробне життя. Він наголошує на необхідності освіти для жінок. Але не пропускає нагоди написати панегірик цареві та його родині, а відтак перетворюється на придворного поета та засновника театру.

Досвід писання трактатів латиною, польською та рідною мовами став у пригоді київським богословам і філософам, серед яких були вправні ритори, диспутанти, просвітники. Книжники цікавилися і природничим знанням, доповнюючи ним поетичні, панегіричні, драматичні, комедійні, політичні твори. Пьотр І визнавав академічну вищість киян через їхню відкритість до світської науки. Він вимагає, аби москвичів скеровували до Києва на навчання. В 1700 році київський митрополит відсилає до Москви ігуменів Захарію Корниловича і Стефана Яворського. Останній стане митрополитом Рязанським. Обидва сподобалися Пєтру І як проповідники. Тож він наказує запросити ще шістьох. 

Попри неприйняття з боку московського кліру, київські інтелектуали впливали на державні справи. За Анни Іоановни малоросійське духовенство виявилося непотрібним. А по смерті гетьмана Данила Апостола (1734) вирішено, що малоросіяни повинні звикати до великодержавного правління. Втім, Єлізавєта через симпатію до свого коханця-українця Олексія Розумовського повернула гетьманство (1747) і київську митрополію (1743), допоки Єкатєріна остаточно не поставила крапку в питанні про приязнь до Малоросії.

З XVII століття на Заході пожвавилися тенденції формування національних держав й утверджувались універсалістські концепції, як от ідеї суспільної угоди чи парламентаризму. Та для малоросійських культурних еліт питання про національну державу було не на часі, надто у порівнянні з релігійною ідентифікацією. Вони вдовольнялись автономією в складі сильнішої держави. Ідея православної цивілізації, що виходила з Києва як другого Єрусалима, мала підкупити Московію. Оскільки династичне правління в Україні перервалося, еліти здебільшого схилялися до протекції московського монарха. Заради цього терпіли обмежений контингент його війська, були змушені повідомляти про зміну гетьманів і політичні переговори з іншими державами. Головним прорахунком київських ідеологів стала недооцінка сусіда, який їх переграв. Як висловився славіст Юрій Шевельов, історія народу, який перемагає сильнішу військову потугу культурою, як у випадку з Грецією та Римом, того разу не повторилася. В модерну добу важливішу роль відігравала не лише класична освіченість, а природознавство і технічна сфера. Забезпечити духовними істинами культурні потреби релігійна універсальність могла, але знанням, яке спричинилося до розвою індустріальної цивілізації, вже ні.

Починаючи від Пєтра І, який зробив ставку на імперську владу, підкоривши їй владу церковну, Московія скористалася європейською моделлю модернізації. Тимчасом Україні відводилася суто технічна роль — бути в інтелектуальному й економічному відношенні ресурсною базою імперії. Цей план почала втілювати Єкатєріна ІІ. Фактично в кінці XVІІІ століття автономна українська держава втрачає всі важелі політичного впливу. 

Відтоді намагання підважити імперію обертаються звинуваченнями підкореного, адже на нього чіпляють наліпки: як не сепаратиста, то, як нині, — фашиста. Тому імперія досі не випускає Україну зі стійла провінційності, натомість хоче назавжди відірвати від Заходу. З точки зору Російської імперії, Україну слід розглядати крізь російську оптику. Нічого, починаючи від мови, високої та популярної культури, не повинно набувати політичного виміру, натомість має залишатися на рівні фольклору чи етнографії. 

Донедавна, що більше тінь Російської імперії падала на Україну, то швидше великі гравці європейської політики про неї забували. Щойно імперія послабить впливи, вона перестане існувати, оскільки втратить величезний простір мовчазної згоди залишатися безликим об’єктом, на якому практикується вищість. Відмовляючись від власних культурних проєктів, продовжуючи вважати, що російська імперська культура є вищою, чи стверджуючи, що не на часі змінювати свій символічний світ, українці залишатимуться на орбіті провінціалізму. 

Для великих творців культури завжди властиво підніматися на рівень всезагального. Та в історії вони залишаються речниками традиції, яка спромоглася піднести національне до того рівня взаємодії, коли культура не лише зазнає впливів, а й сама справляє вплив. А це стало можливо за умов піднесення всіх її сфер — економічної, соціальної, політичної, наукової та гуманітарної — на рівень незалежної держави, місце якої серед країн європейської спільноти.

______
Цей текст був створений спеціально для збірки есеїв UKRAINE! UNMUTED, видання якої відбулося в рамках 5 триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз» із однойменною темою UKRAINE! UNMUTED. Упорядниця та редакторка збірки Оксана Форостина.

Проєкт реалізували Інститут стратегії культури спільно з ГО «Інститут актуального мистецтва» та «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, Міжнародного фонду «Відродження» та литовських партнерів Kaunas 2022. «Український Зріз» започаткований 2010-го і має на меті презентувати зріз українського сучасного мистецтва та культури передовсім за кордоном.

Поділитися