Продовжуємо нашу рубрику «Культурна мапа Львова / Діалоги», тобто продовжуємо знайомитися з новими культурними інституціями й ініціативами Львова, а також дізнаватися про новини від тих, хто на мапі давно і кого добре знаємо. Сьогодні говоримо про місця, де живе і / або твориться сучасне мистецтво, — Львівський Дім Мистецтв та Львівський муніципальний мистецький центр, а також лізнаємося більше про Аудіосцену в театрі Лесі Українки — зручний формат, що дозволяє «відвідувати» театр, коли і де зручно саме тобі.
Home of Arts Lviv: українське мистецтво заслуговує зараз найбільшої уваги
Львівський Дім Мистецтв — сучасна галерея, що має на меті популяризацію українського мистецтва. Тут представлені роботи таких художників, як Олена Кульчицька, Роман Сельський, Олександр Аксінін, Іван Остафійчук, Олег Денисенко, Володимир Костирко, Володимир Патик, Орест Скоп, Володимир Одрехівський, Ігор Янович, Людмила Давиденко… Йдемо дивитися — разом із засновниками галереї Яремою Шпариком і Василем Турецьким
Львівський дім мистецтв — це галерея, в якій головною сферою послуг є персональні виставки художників, презентації творів мистецтва. Тобто це галерея в широкому європейському понятті. Ми відкрилися 14 листопада 2022 року, хоча сама ідея, звісно, народилась набагато раніше. Так чітко запам’ятали перший день, бо 15 була та масована ракетна атака…
Те, що ми не в центрі, — це добре. Таке, як наше, приміщення за розміром знайти, придбати, облаштувати, переобладнати під галерею у центрі міста практично нереально, хіба за шалені гроші, але ми зрозуміли, що твори розміром 1,30 × 1 м (чи більші) потребують зручностей: машина має приїхати, паркування потрібне, йти з такою роботою через центр щонайменше ризиковано. Центр Львова загалом перевантажений. А галерейна діяльність — це також форма бізнесу — через популяризацію мистецтва. Але нам пощастило: цей відрізок вулиці Стрийської дуже розвивається: простір біля очищеного озера, заклади, супермаркети, Музей Науки — наша локація (за адресою Стрийська 202Б) видається тепер дуже зручною і сучасною; маю на увазі простір, стелі, інфраструктуру. І ще важливо пам’ятати, що центр Львова — це насамперед турист, а ми хочемо бути сконцентрованими на львів’янині. Звичайно, туристи цікавляться мистецтвом, але будьмо реалістами, ми не можемо говорити, що великоформатні твори будуть цікавити людину, яка приїхала на вихідні смачно поїсти і комфортно провести час.
За цей період, впродовж якого ви вже працюєте, потребу в чому відчули найбільше?
В Україні бракує фахових менеджерів культури. І артдилерів, які представлятимуть певного художника, певну галерею, які популяризують, відстежують і каталогізують мистецькі проєкти та продукти — це велика праця. Ми брали приклад з європейських галерей: як вони вибудовують свою репутацію і взаємодію з авторами, на чому акцентують увагу, які засоби реалізації картин включають, як виглядає їхня співпраця з архітекторами, дизайнерами, художниками, окремо — процес інтеграції творів мистецтв у побут людей, які ним зацікавились, прозора продажів творів мистецтву, зрештою, популяризація.
Ви не лише презентуєте, але й пропонуєте придбати твори мистецтва?
Так, і тут нашою особливістю є відкритість та прозорість. Загалом тема прозорості в галузі купівлі-продажу мистецьких творів дуже важлива. Вона створює і конкуренцію, і розуміння в цілому, чому мистецтво стільки коштує, як саме утворюється та чи інша ціна. Особливо це актуально для українського мистецького ринку: коли глядач може переглянути і порівняти, скільки коштує та ж картина у Лондоні чи Берліні, а за скільки її можна придбати у нас в країні, він вже по-іншому сприймає вартість. Недовіра до бізнесу в мистецькій галузі виникає саме тому, що багато хто працює з рук в руки, так би мовити, з-під прилавка. Чому інтелектуальна власність має коштувати саме так, багато хто не розуміє. Тому необхідно багато працювати над популяризацією культури в країні — від дітей і до дорослих, для цього ми і організовуємо лекції та творчі зустрічі: спільна мета усіх — відповідь на запитання «Чому культура необхідна? В чому її найвища цінність?».
А як відбувається ваша робота з авторами?
Пошук проводимо ми самі. Основою співпраці є договори, чітко прописані контракти. Всі художники, представлені сьогодні в нашій галереї, — вже відомі і в Україні, і за її межами. У нас нема упередження виставляти роботи зарубіжних митців, але, певно, будемо робити це пізніше. Адже українське мистецтво заслуговує на те, щоб до нього зараз була найбільша увага. Українські художники представлені та знані в Україні набагато гірше, ніж польські в Польщі чи французькі у Франції. І як патріоти України, і як галеристи, котрі вже знають рівень та розмаїття українського, ми хочемо насамперед займатися своїм, українським мистецтвом. А ще ми орієнтуємось на те, що найбільше зараз шукає український глядач і колекціонер, якими є їхні запити. Ми багато й ретельно аналізуємо — і робимо висновки. Пропозиція й запит щодо мистецтва є справді багатогранні. Нам важливо було зрозуміти, чому люди цікавляться або не цікавляться певним видом мистецтв, чому купують чи не купують певні твори; часто ми сходимося на тому, що через необізнаність у цих питаннях люди не мають куди звертатися. Тож ми будували цей простір із думкою про те, аби люди мали змогу відвідувати у нашому Home of Arts прості і цікаві тематичні лекції, аукціони, творчі зустрічі. А також лекторіум : регулярні тематичні зустрічі за участю фахового спікера.
А починати варто з найпростішого, але й найбазовішого: чому потрібне мистецтво? Починати з основи основ. Найрізноманітніші відповіді — і професорів, і пересічних відвідувачів — дають сенс нашій роботі.
То чого ви найбільше прагнете?
Робити мистецтво ближчим до людей. «Я нічого не розумію» — ця фраза сковує багатьох, не дозволяючи зайти на виставку. Щоб це здолати, ми робимо безплатний вхід, лекторій, спілкуємося з кожним відвідувачем. Головний посил: ми б хотіли відчинити двері мистецтва, аби «Це незрозуміло», «Я в те не полізу, мені страшно» більше не було перепоною. А наша альфа-мета — формування професійного артринку. У світі мистецтво купували, купують і купуватимуть. Для цього є аукціонні доми, галереї, росте вартість робіт, на цьому стають відомими й багатими і самі митці, і колекціонери. Нам треба рухатись у європейському цивілізаційному напрямку в усьому, у такій галузі також. Високі планки розвитку, лобіювання від держави, виховання тренду на Культуру, тренду на Гарне і Українське. Це захоплює, це цікаво, і ми цим живемо.
Резиденція: простір для роботи митців, спілкування й арттерапії
Резиденція — новий корпус Муніципального мистецького центру, який почав діяти минулого року і в якому вже відбулося багато чого цікавого. Більше розповідає засновниця і директорка Муніципального мистецького центру Ляна Мицько.
Ляна: Задум створити резиденційний центр у Львові був давно. Але з початком повномасштабного вторгнення він набув особливо актуального значення. Його потрібно було робити ще швидше. Оскільки нам було виділено вкрай занедбане приміщення, яке попередні орендарі — державне підприємство — довели до жахливого стану, то роботи з його відновлення та пристосування до потреб установи виявилось чимало. На щастя, маємо дуже багато друзів — талановитих реставраторів і дизайнерів. Коли почали реставрацію, виявили цілі «покоління», цілі історії під кожним шаром фарби. Їх і зараз можна розгледіти: ми залишили їх відкритими для огляду, це немов окрема експозиція. Загалом ми виявили та законсервували стінописи кінця ХІХ — початку ХХ ст., провели електрику, воду й опалення та здійснили реставраційні столярні роботи. Придбали частину технічного оснащення, меблів, текстилю і вже провели першу резиденцію для релокованих художників зі східних областей України.
То коли було чи буде урочисте відкриття?
Ляна: Робити з цього свято вважаємо недоречним. Резиденційним центром вже користуються і надалі його простір можна використовувати як робочу студію для команди та резидентів проєкту, резиденцію-майстерню для тимчасово переміщених під час війни митців та мисткинь, розмовний простір для проведення камерних зустрічей, курсів психологічної підтримки, арттерапії та реабілітації тих, хто постраждав від війни на території України.
Але я бачу також вбиральню з душовою і кухню?
Ляна: Цю кухню також можна використовувати як місце для спілкування, терапії чи практичних художніх занять. А одну з кімнат — де стоїть двоярусне ліжко — як тимчасове місце проживання.
Навіть в такого свіжонародженого простору, як цей, вже є минуле?
Ляна: Так, тут вже відбулося чимало подій: і арттерапевтичні вечори, і творчі зустрічі. Одна з унікальних подій — показ дизайнерської колекції від Дениса Кліманського. Так, навіть одягнені й оголені моделі вже ходили цими коридорами).
У просторі Муніципальної мистецької резиденції вже відбулися дві резиденції: колективна у листопаді-грудні 2022, яка завершилася виставкою і резиденційна освітня майстерня Printostan (майстерні шовкотрафаретного друку).
Важко передбачити чи спрогнозувати майбутнє Резиденції?
Ляна: Магія цього місця — в непередбачуваній розмаїтості. Вже сково у нас — виставка костюмів із фільму «Памфір». Я б ніколи не подумала, що кімнати резиденції, де ми проводили терапії в перші дні війни, також стануть виставковим залом. Але ось нам надійшла пропозиція — і я хвилювалась, бо усі виставкові простори зайняті, але робимо тут! Ці божевільні костюми і підвішені голови ми розташуємо прямо в Резиденційному центрі. Майбутнє цього простору, з одного боку, має бути насамперед тим, що ми заклали в його основу — Резиденція, Лабораторія і Співдія. Того, що нове у Львові та що вже стале, — ми хочемо усе комбінувати. Можливо, навіть себе побачити з нового боку. Безцінними будуть тут моменти співпраці з новими артистами чи артистками. Але з іншого боку — я б не хотіла визначати чітко, що буде, бо саме пластичність зробить цей простір дуже цікавим для майбутнього міста.
Аудіосцена: все починається з найпростішого — із розповіді історій
У Театрі Лесі Українки з’явилася Аудіосцена — аудіоп’єси за текстами сучасних українських драматургів та драматургинь. Про особливості цього формату, плани із його розвитку та способи взаємодії з аудиторією — продюсер Аудіосцени й актор Театру Лесі Василь Колісник.
Режисер, поет, радійник, а тепер ще один новий проект “Аудіо сцена”. То як тебе називати ?
Василь: Культурний «різноробочий». Після багатьох проєктів останніх років я згадав, що насамперед я актор — і перейшов працювати в Театр Лесі Українки, де ось уже другий сезон. Але оскільки 6 років займаюсь подкастингом — воно ніяк не може мене полишити. Це все дало поштовх для народження нового проєкту в стінах Театру Лесі: ми закцентувались на Аудіосцені. Одна з причин — гіркота через те, що бум усього модного прогавлює культурний контент. Повномасштабне вторгнення дало поштовх багатьом перевзутися, згадати, що мова таки важлива, вирішальна, багато старих проєктів почали українізовувати, нові — робити по-новому, адаптовувати західні формати для YouTube-шоу, cтендапу з’явилося чимало, але все це несло розважально-пізнавальний характер — і там немає театру. Нема формату з іншими акцентами, з іншим навантаженням. Тому це круто — спробувати зараз із Аудіосценою. Вклинитися в цю велику кількість аудіоконтенту саме з таким мистецьким театральним продуктом. Його часто називають радіовистава, але я особисто і мої колеги зійшлись на терміні «подкаст-перформанс».
Бо це ширше?
Василь: Так і є. Аудіосцена — це сцена, яка завжди з тобою, бо це сцена, яку ти можеш запустити кнопкою на смартфоні. Де б ти не був — у якій країні чи навіть тут, у Львові, але не встигаєш на виставу (з досвіду знаємо: люди деколи здають квитки, лише тому що зіпсувалась погода), з Адіосценою ти все контролюєш сам, не чекаючи 19-ї чи 21-ї години суботи або неділі. Перевага подкастингу — у зручності зловити у великій кількості контенту глядача чи слухача. Це свобода: подивитись перелік вистав і вибрати самому, коли яка буде для тебе звучати. Дорогою на роботу чи в подорожі, чи вдома поміж домашніми справами, чи навіть у спортзалі.
Чи правильно я розумію, що робота виглядає, як добре розставлені мікрофони, звукорежисер, запис?
Василь: Нещодавно у нас запрем’єрилась «Повітряна тривога», текст до якої Ден Гуменний написав у перші місяці війни. Тексту — дві сторінки, але режисер — Владислав Білоненко — розклав це так, що актори, які беруть участь, дописали пісні, плюс коментарі людей, котрі були в залі, — і вийшов такий мікс. І студійна робота, і перформанс, який відбувався. Наступні три п’єси, які готуємо, пропрацьовані з режисерами й акторами; а надалі ми вже маємо Банк П’єс, який склала наша завліт Оксана Данчук. Вони усі мінімізовані за кількістю акторів, бо в аудіоверсії важко сприймати багатоголосся. І це все — сучасна українська драматургія.
На практиці це виглядає так, що я приходжу, вибираю матеріал, мені потрібно двоє акторів, іду до завідувача трупи, виписуються репетиції, розбирається текст — і потім, коли готові, записуємо. Наступний крок — робота із записом. І тут суттєвою є специфіка, єдиний засіб виразності — голос. Зараз актора сильно хочуть заховати за спецефектами, за світлом, за документальними історіями з власного дитинства і таким подібним, що є страшенно травматичним, якщо це не контролювати. А в нашому випадку все починається з найпростішого — із того, з чого починалося в прадавні часи біля вогнища, — з розповіді історій. Сісти й розповісти, і помалювати голосом людині в голові, не забираючи можливості додумати. Це як з аудіокнигою — просто послухав, звірив текст, але лише коли сам читаєш текст, задіюєш нейропластику.
Отож п’єси відібрані, авторські права узгоджені, задіяні усі театральні підрозділі. В театрі є своя — вже майже повністю облаштована — студія звукозапису. В мене є і власна апаратура, яку я приношу (так вже є, коли тобі цікаво, ти й з дому будеш нести)).
Де можна буде слухати вистави? І чого ще очікувати від Аудіосцени?
Василь: Наша Аудіосцена — на платформах Spotify, YouTube та Google Podcasts.
Аудіосцена — це не лише вистави чи поетичні композиції. Ми готові робити цілий театральний подкаст, в якому будемо розповідати, наприклад, і про музику до вистав чи композиторів; це дуже цікаво, глядачі часто запитують, чи ці композиції десь можна знайти, тож є ще задум робити аудіоархів театру. По суті аудіоархів часу, в якому ми живемо. Розмови з режисерами й акторами — ще один крок ближче до людей. Ці ідеї ще народились під час карантину ковід.
Мені подобається, що для нашого формату потрібно мало що: є мікрофон, є актор, є текст і кнопка «Запис». І все — картинка живе в голові.
Спілкувалася Марта Більська
_____
Перша добірка розмов — із представниками та представницями театру «Варта», 31 Art Space, Berliner Strasse — тут: https://isc.lviv.ua/blog/kulturna-mapa-lvova-dialogy-2/.
