Вони працюють у книжковому дизайні понад 20 років. Позаду — низка проєктів для дітей та дорослих, обкладинки для серій і авторські книги, переклади десятками мов та міжнародні відзнаки. Мабуть, кожен, хто читає та цікавиться видавничим процесом, тримав у руках книжку Андрія Лесіва та Романи Романишин, чи котрусь із їхніх авторських робіт: “Війна, що змінила Рондо”, або “Я так бачу”, чи оформлені ними видання — від Франка до Чубая й Андруховича.
Співзасновники артстудії “Аґрафка” розповіли про процес народження книжки. Про книгу як медіа, тенденції в українському книжковому дизайні та пошук нової візуальної мови.
Наша природа підказує нам змінюватися
— Ми маємо нагоду зазирнути до майстерні “Аґрафки”. Над чим зараз працюєте?
Романа Романишин: Ми на завершальному етапі роботи над нашою новою авторською книжкою — про спілкування, а точніше про спілкування та розуміння, про можливість слухати і бути почутим. Це те, на чому, як відчуваємо, нині треба наголосити. Це нон-фікшн для сімейного, родинного читання. Ми почали роботу над нею перед повномасштабним вторгненням, і змогли продовжити лише недавно. Зараз складаємо, перекладаємо, вкотре верифікуємо факти.
Андрій Лесів: Закінчимо книгу восени. Орієнтуємось на появу у книгарнях на початку 2025 року. Очікуємо, що книжка вийде відразу кількома мовами та в кількох країнах: українською у “Видавництві Старого Лева”, також є домовленості з іноземними видавництвами.
Нам дуже подобається брати якусь, здавалось би, просту тему, і розкривати її з якомога більшої кількості точок зору. Ми почали використовувати такий підхід, коли працювали з дуетом книг про відчуття, слух та зір — “Голосно, тихо, пошепки” і “Я так бачу”. А потім зробили книжку “Куди і звідки” — про мандри та рух у найширшому розумінні. І от захотілося зробити таке ж “дослідження” про спілкування — людей, тварин, рослин — у філософському значенні. Та це буде інша візуальна мова.
Романа Романишин: Паралельно працюємо над різними напрямами. Готуємо ілюстрації для іноземних ЗМІ. Багато працюємо з дизайном обкладинок, ведемо цілі серії. Нещодавно завершили “Дефіляду в Москві” Василя Кожелянка, там наші обкладинка та ілюстрації — це частина видавничої серії ВСЛ “Новітня класика”. Нині цей твір сприймається зовсім по-іншому, ніж коли читала його вперше. Нам цікаво працювати з літературою для дорослих, з оформленням класики, поезії.
Андрій Лесів: Деякі наші серії тривають вже декілька років і, очевидно, триватимуть. Наприклад, “Дискосвіт” Террі Пратчетта, 44 романи. У середньому видається 3-4 книжки на рік, ми почали з 2015-го. Також “Золота полиця” від “Книголав” спочатку планувалася як закрита серія, але цьогоріч її відновили. Завдяки таким проєктам можна побачити себе з ракурсу тривалого часу.
Важлива частина — робота з поезією як сучасних авторів, так і класиків. Це творчість Франка, Сковороди, Антонича. Книжкою, що стала нашим першим цілісним графічним опрацюванням, було “Зів’яле листя” Франка. Принцип подачі матеріалу був таким: це рукописи автора та пов’язані з ним, фото, портрети чи краєвиди. Книжка видана 21 рік тому.
Романа Романишин: Тоді нам, ще студентам, довірили такий важливий проєкт від початку до кінця — це був абсолютно новий досвід. Ми працювали з архівами, спілкувалися з багатьма науковцями — і це те, що сформувало нас, наш стиль роботи. І допомогло зрозуміли, що книжка — це наше медіа. Книжка схожа на кіно: тривалий робочий процес, багато “невидимої” технічної роботи, й аж у кінці все складається в єдиний об’єкт.
— Ви згадали про верифікацію даних, роботу з матеріалами, авторами. В одному з інтерв’ю ви розповідали, що працюючи над “Дефілядою в Москві”, занурювалися у військову тематику, дивилися візуальні зразки періоду Другої світової війни. Як загалом виглядає ваш робочий процес?
Андрій Лесів: Це дуже схоже на роботу дослідника-науковця. Максимально занурюєшся в тему, нагромаджуєш величезну кількість матеріалу, пропрацьовуєш його, щоб витягнути 2-3 речення, та підсумком стає не наукова стаття, а книжка. Це досить рутинна робота, не для багатьох вона видасться комфортною і приємною: дуже багато часу ти “за лаштунками”, і навіть у кінці повною мірою для читача не буде зрозуміло, скільки було вкладено зусиль.
Ми активно працюємо з нон-фікшн темами, які намагаємося трактувати на межі з художньою літературою, не піддаючись спокусі розказати надто образно про нехудожні речі. У контексті нон-фікшн дуже важлива верифікація даних, і треба постійно слідкувати, чи не з’явилися нові дослідження, відкриття, а відтак потреба внести корективи. Ми за цим пильнуємо.
Романа Романишин: Приємно, коли наші книжки видаються, зокрема у США, і додатково верифікуються фокус-групою науковців, які займаються факт-чекінгом, немає суттєвих виправлень — все співзвучно з останніми науковими відкриттями.
Також для нас дуже важливий баланс дизайну та ілюстрації, їхня взаємодія з текстом. Ми прагнемо, щоб цей сплав творив виразну мову, щоб було видно, що це книжка зроблена в ХХІ столітті людьми із ХХІ століття: актуальна мова, образи, ґаджети, пасхалки, пов’язані з популярною культурою. Сучасна українська книжка має бути маркером часу.
Одночасно великим задоволенням та викликом для нас є робота з авторськими книгами, в яких візуальна складова дуже часто впливає на текстову. Потрібно тримати форму тексту, все має бути максимально стисле і влучне. Створення книги схоже на марафон — ти маєш розуміти, скільки тобі вистачить дихання, щоб тримати постійне навантаження. Але кожен наш наступний проєкт усе об’ємніший, і нам це дуже подобається.
— Якими є ваші внутрішні професійні трансформації за понад 20 років? Або, можливо, є якісь сталі незмінні речі?
Андрій Лесів: У часи студентства це було становлення як дизайнерів обкладинок. Потім етапним стало “Зів’яле листя” Івана Франка, для якого ми створили весь візуальний стиль. Важливим кроком було почати писати власні тексти та створювати свої книжки. Ми боялися цього, бо раніше працювали з найкращими людьми від літератури. Але цей перехід на наступні сходинки, піднімання особистої планки — те, що найбільше мотивує. Звичайно, з досвідом ми опановуємо нові техніки, підходи, але найважливіше — ідея та постійне ставлення нових випробувань перед собою. Для нас завжди важливо було створити не тільки впізнаваний стиль, головною була та є ідея.
Романа Романишин: … І спосіб мислення. Ми дослухаємося до своєї природи, а вона каже нам змінюватися, постійно шукати і перевтілюватися. Як режисер Жан-П’єр Жене, який перед фільмом “Амелі” зняв “Чужого 4”, тобто це перевтілення, перехід від однієї естетики до іншої — і це дуже цікаво.
Мій батько — відомий художник, і я з дитинства бачила, як важливо для нього залишатися художником та рости. І ми, напевно, теж цим керуємося: хочемо рости як митці, почувати себе комфортно зі собою. Звичайно, під час роботи, буває, злишся на себе поки не знайдеш правильне рішення, візуальний образ чи слова. Але визначальне — чи ти задоволений, щасливий із проєктами, які обираєш, і чи можеш дозволити собі експериментувати як художник.
Андрій Лесів: Щоб створювати візуальні речі, мусиш бути надивленим. Начитаність, до речі, сюди теж належить. Крім літератури, особливо художньої, це й візуальне мистецтво, і музика, і кіно, й театр… Культура в широкому сенсі. Також для нас дуже важливі подорожі, зміна краєвиду і середовища.
Романа Романишин: Ще про надивленість — ми любимо спілкуватися з людьми, роздивлятися їхні рухи, силуети, деталі, постійно робимо в голові начерки, стоп-кадри і замальовки. Так ми нагромаджуємо власну бібліотеку образів. Спостереження за людською природою дуже цікаве, особливо для автора дитячих книжок.
Загалом це схоже на фотосинтез у рослин: ми поглинаємо світло навколо себе (із дуже різних речей) — і ростемо. Останнє, що, наприклад, мене шалено захоплює — це ольфакторна культура: запахи, історія парфумерії. Задіювання різних відчуттів робить картину світу об’ємнішою.
Книжковий дизайн в Україні розвивається, і війна це пришвидшує
— У 2015 році у розмові з Іриною Славінською ви розповідали, що в Україні є багато незаповнених ніш: видання у форматі книжки-картинки, графічного роману. Що і як змінилося з того часу?
Андрій Лесів: Стосовно графічних романів зміни величезні. В нас є декілька видавництв, які друкують виключно такі твори, і не тільки перекладні, а й авторські. Тобто український графічний роман є — і це класно.
Романа Романишин: І книжок-картинок — до кольору, до вибору. Мені здається, що і видавці займають певні ніші, хто на яких темах і якій естетиці спеціалізується.
Андрій Лесів: Розвиток швидший, ніж ми очікували, і це тішить. Війна, до речі, пришвидшила ці процеси, відбулася також внутрішня інтелектуальна мобілізація. Скільки нових видавництв, скільки книгарень відкрилося за останні два-три роки! Це унікальне явище: всюди у світі, де не говоримо про це, нам здивовано розказують, скільки книжкових магазинів у них закрилося, як люди все менше купують книжки та байдужіють до цього. Тож у нас ситуація зараз оптимістична. Сподіваємось, це не тимчасовий спалах. Дуже важливо бути системними, дотримуватися самодисципліни, щоб продовжувати та примножувати розпочату справу.
— Свого часу на Книжковому Арсеналі з’явилася ціла складова, присвячена книжковій ілюстрації та дизайну, 2016-го започатковано конкурс “Найкращий книжковий дизайн”. В Україні є спільноти, як Pictoric чи UA Comix, які втілюють різні проєкти, працюють із досвідами війни, долучаються до міжнародних подій. Чи можна говорити про позитивну динаміку в секторі книжкової ілюстрації, дизайну, візуальної комунікації в Україні загалом?
Романа Романишин: Так, візуальна складова стала значно помітніша, важливіша для багатьох читачів і видавців. Конкурс “Найкращий книжковий дизайн” спровокував зміни: у видавництвах почали більше думати про те, що таке класний папір, пристойна верстка, добрий дизайн обкладинки. Тобто встановлено певний стандарт, від якого відштовхуються. А щодо спільнот: це цілий пласт людей, амбіційних, талановитих, активних, які хочуть розвиватися. Класно, що вони спілкуються, співпрацюють.
Андрій Лесів: Цінно й те, що ми почали на себе дивитися у світовому контексті, бачити речі, яких раніше не помічали. Те, що в журі конкурсу “Найкращий книжковий дизайн” є іноземці, добре не тільки тому, що це забезпечує прозорість чи незаангажованість, а передовсім тому, що це погляд людей з іншого контексту. Спілкуючись з іноземцями, які аналізують український дизайн, я часом маю враження, що ми дещо недооцінюємо себе.
Романа Романишин: Навіть дуже недооцінюємо.
Андрій Лесів: Ми дуже динамічне суспільство. Український дизайн цікавий, має самобутні риси, помітні фахівцям з-за кордону. Це, наприклад, цікавий сплав наївного фольклорного мистецтва зі сучасним мінімалізмом і технологічною складовою, хай-теком. В Україні досить активно розвивається спільнота плаката, і тут зазвичай класні та влучні візуальні образи, які працюють так, як мають у цьому форматі — вражають тебе з перших секунд.
Романа Романишин: Українські ілюстратори мають і добре розвивають вміння працювати з метафорами, символами. Підхід у дизайні та ілюстрації стає більш впізнаваний — це те, чого ще років п’ять тому не було. Ми дуже вболіваємо, щоб це все розвивалося якісно. Українці мають шалений потенціал, а зараз також знання та досвід, які потрібно переплавити в нову візуальну мову, яка своєю виразністю, чуттєвістю збиватиме з ніг. Сподіваюся, ми до цього рухаємося.
Нині потрібні системна робота та нова мова
— Ви багато подорожуєте, берете участь у міжнародних книжкових і дизайнерських подіях, зокрема в азійських країнах. Цікаво дізнатися про ваші спостереження, тим паче, що назагал ми схильні дивитися в західному керунку…
Романа Романишин: На нас дуже вплинула мандрівка до Японії. Я думала, нас там вразить естетична складова (архітектура, дизайн), але найбільше здивувало суспільство, люди — і це буквально змінило “молекулярний склад” того, як ми мислимо. У нашій найновішій книжці багато вражень звідти: як люди спілкуються, який шалений вияв поваги до старших. Або, наприклад, у районі Шібуя, де неймовірно людно, ніхто жодного разу не доторкнувся до тебе: всі наче ходять невидимими каналами, не створюючи жодного дискомфорту іншим, і ти вічуваєш себе однією з рибок в океані.
Андрій Лесів: Враження виявилися всупереч шаблонам щодо Японії — про закритих, замкнених людей, герметичне суспільство. Ми навпаки побачили там неймовірно щирих та відкритих людей. Японці страшенно емпатичні щодо українців, співпереживають, активно намагаються щось зробити, вони дієві.
— А як щодо відвідин Південної Кореї?
Андрій Лесів: Це був конкурс-бієнале ілюстраторів Nami. У межах візиту в нас були презентації, майстер-класи в публічних бібліотеках, зустрічі з читачами і персональна виставка.
Романа Романишин: У нас багато контактів у Південній Кореї, маємо три нагороди на їхньому найважливішому конкурсі Nami.
Ми дуже любимо Південну Корею, а саме їхні дитячі книжки. Те, як там мислять про дитячу книжку, — це абсолютно інша планета, і ми багато у них вчимося. Вони багато досліджують душу, якщо так можна сказати: є чимало книжок для дітей про душу, власне, внутрішнє світло, внутрішню налаштованість на світ, і те, що ти є його частиною.
— У нас бракує такої літератури?
Романа Романишин: Так. Але я думаю, все буде, бо ніхто зараз так, як українці, не може це пропрацювати, просто про такі речі складно говорити — це потребує щирості та часу.
До речі, у перший день повномасштабного вторгнення у нас була запланована величезна онлайн-лекція в Південній Кореї, і ми таки вирішили провести її: учасники видрукували прапорці України і дуже нас підтримали. Люди там добре розуміють відчуття постійної небезпеки, їм багато чого не потрібно пояснювати.
— Ви є постійними учасниками Болонського ярмарку дитячої книги, інших професійних форумів. Як би ви оцінили міру присутності, уваги й інтересу там до української книжки та книжкової ілюстрації. Що змінилося за останнє десятиліття та від лютого 2022 року?
Андрій Лесів: Якщо говорити про останні 10 років і теперішній стан, то це — рух від нуля. Присутність української книжки в цьому контексті відносно дуже молода, ми є свідками її становлення.
У 2010-му ми зробили свою першу книжку для дітей “Рукавичка” за мотивами усім відомої казки — і мали велику проблему не з тим, як показати її за кордоном, а як видати її в Україні: вона вважалася неформатом. Але саме ця книга здобула нашу першу нагороду за кордоном — на Бієнале ілюстрації в Братиславі. До того відзнаку на BIB серед українських ілюстраторів отримував Володимир Голозубов у 1970-х роках.
Романа Романишин: Ми з Андрієм взяли свою книжку і поїхали на Франкфуртський ярмарок. Було розуміння: нічого не дасть нам такої школи й знання ринку і видавців, як поїздки на різні книжкові форуми, фестивалі та ярмарки. У Франкфурті багато хто зацікавився “Рукавичкою”, але дізнавшись, що ми з України, видавці казали: “Ні, вибачте, це сірий ринок — ми нічого не видаємо”, “Це терра інкоґніта, де нічого не зрозуміло”.
Андрій Лесів: Відтоді українці справді зробили космічний стрибок, хоча ринок і зв’язки з іноземними партнерами в нас розвивається не так, як в інших країнах. Якщо там державні інституції тягнуть за собою, спонукають національних видавців, авторів, то в нас навпаки: горизонтальні зв’язки вже пізніше породили інституції, які долучаються та зараз можуть очолювати ці процеси.
Романа Романишин: Нині це вже материк української книжки в світовому контексті. Повномасштабне вторгнення, звичайно, спонукало величезний спалах зацікавлення нею. Дуже важливо використати цю хвилю і далі системно розвивати ці численні контакти.
За кордоном від українців чекають чогось про цінності, чесноти, силу, але новою мовою. Зараз вимоги щодо наших книжок дуже високі, потреби змінилися. Водночас важливо робити якісні, конкурентоздатні речі, які своїм рівнем витискатимуть російські проєкти. Як ми бачимо, росіяни тепер багато де присутні…
Андрій Лесів: …І намагаються витіснити, присадити хвилю зацікавлення Україною. Перечекали заперечення всього російського і без зайвого галасу відвойовують свої попередні контакти, повертаються в організації. Остання новина, яка нас дуже неприємно вразила, — на Всесвітньому конгресі ІBBY цьогоріч у серпні в італійському Трієсті з Росії було троє спікерів, одна з яких працює в державній московській бібліотеці та є перекладачкою у військовій частині.
Підхід 2022 року — вимагати від іноземців кенселити росіян, заборонити російські стенди на фестивалях — вже не працює, і нам, всім дієвцям культури в Україні, потрібно шукати разом і розпрацьовувати нові способи протидії росіянам.
— Чи доводилося вам пояснювати організаторам міжнародних заходів свою позицію щодо росіян?
Романа Романишин: Так, звісно, з 2014-го ми активно говоримо про війну Росії проти України за кордоном. Від лютого 2022-го ми беремо участь в професійних міжнародних подіях і завжди акцентуємо на російській агресії, розповідаємо про вбитих українських авторів, зруйновані бібліотеки і друкарні, як росіяни викрадають українських дітей. Нічого так не працює і не показує масштаб проблеми, як цифри й інфографіка. Але велику частину наших розповідей ми присвячуємо історіям про щоденне життя українців у цих страшних умовах, про нові книги, про шкільні уроки в укриттях, про опір.
Андрій Лесів: Говорячи про війну, ми намагаємось щоразу підібрати нові слова: треба зважати, куди ти їдеш, яка це аудиторія, які її культурні особливості. Щоразу треба думати про форму подачі матеріалу, адже складається враження, що в світі вже виробився певний імунітет до неприємних новин чи фото. Мені здається, що наші горизонтальні зв’язки за кордоном, присутність українських авторів там крапля за краплею назбирується, акумулюється, і дає певні зміни, які можемо бачити вже зараз, і побачимо ще згодом. Але потрібна рутинна програмна робота задля присутності української культури всюди і постійно.
_______
Цей текст вперше опублікований у медіа “Локальна історія” 13 листопада 2024 року.
Він вийшов у межах проєкту “Діалоги. Люди культури у війні”. Це серія інтерв’ю з людьми культури, які волонтерять, мають досвід військової служби, продовжують творити, підсилюючи голос України на міжнародних культурних майданчиках. Це також розмови з представниками міських ініціатив та інституцій, що активно реагують на виклики воєнного стану.
Це спільний проєкт Інституту стартегії культури та “Локальної історії”.
