У межах проєкту UKRAINE! UNMUTED в естонському місті Тарту (7-8 листопада) відбувся цикл дискусій про людей, інституції та сферу культури перед сучасними викликами. Пропонуємо тезові підсумки дискусій із резюмуванням основних думок кожного зі спікерів(ок).
Події відбулися 7 листопада в офісі Тарту 2024. Відеозаписи розмов англійською доступні тут: https://bit.ly/48GzljT.
Дискусія І. «Як втриматися на плаву, коли ні в чому нема певності: досвід культурних інституцій»
- Юлія Ваганова, мистецтвознавиця, кураторка, генеральна директорка Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків;
- Сір’є Гелме, генеральна директорка Фонду Художнього музею Естонії;
- Дафні Толіс, продюсерка документального кіно, режисерка та журналістка, котра мешкає в Афінах;
- модерувала Оксана Форостина, видавчиня, перекладачка, редакторка.
Юлія Ваганова
Повномасштабне вторгнення змінило реальність Музею Ханенків: об’єкти мистецтва довелося сховати — стіни установи спорожніли. Невдовзі, у травні 2022-го, музей відчинив свої двері знову. Його простір наповнився мистецтвом іншого формату: проєкти зі сучасними художниками та приватними колекціонерами, модерна опера й музичні виступи. Постало питання про роль музею для суспільства в турбулентні часи. Люди можуть приходити сюди і бути разом, це місце опору та солідарності. Музеї є інституціями, де твориться візія для всієї країни та суспільства.
Актуальне питання — як балансувати між стиранням пам’яті простору (коли він порожній, забувається, що там було раніше) та повторним надбанням історії інституції через цю порожнечу. Це зокрема відсилає до питання «політичності» музею: якщо у радянський період вона проявлялася у необхідності підтримувати відповідні меседжі, приймати іноземні делегації та святкувати дружбу між РС та іншими країнами, то нині йдеться про інше.
Єдиний спосіб протистояти російській агресії, як і запобігти новим війнам — якнагучніше говорити, де можливо у світі, про агресію росії та руйнування культурних об’єктів, що фактично є стиранням доказів існування України як нації. Відтак культура — питання національної безпеки. І в цьому сенсі музей є політичною інституцією: те, які питання він порушує, як комунікує їх зі спільнотою, урядом, Європейським Союзом, може допомогти нарешті зупинити агресію та запобігти таким проявам у майбутньому.
Щодо фізичного збереження колекції музею (а це збірки мистецтва Європи, Азії та Давнього світу), то нині в Україні немає безпечного місця — ні для людей, ні для мистецьких артефактів, не кажучи вже про вразливість нерухомих об’єктів. Так, у жовтні 2022-го Музей Ханенків постраждав внаслідок російської ракетної атаки. Від таких нападів не захистишся — це неможливо. Протоколи міжнародних організацій не допоможуть. Проте навіть у цих умовах збереження музейної колекції означає не ховати її, а навпаки — показувати. Тому важливими є міжнародна кооперація та культурна дипломатія: так, втілено проєкти у Вільнюсі, Парижі, Варшаві, плануються — в Німеччині, Італії. І це також можливість показати спільний з усією Європою бекґраунд.
Люди — це перше, про що слід турбуватися, підтримувати у професійному розвитку, адже вони є носіями знань про колекцію, спадщину і т.д. У час війни важливими є зв’язки між українськими музеями, зокрема досвід підтримки великими інституціями малих, яким складніше, а особливо ближче до лінії фронту: на їхньому порядку денному питання виживання, евакуації. Так, є приклади допомоги невеликим музеям (з Луганщини, Донеччини) з боку більших у безпечніших регіонах України (як Львів, Хмельницький); йдеться і про прихисток колекцій, і про створення можливостей для релокованих колег продовжувати роботу. Водночас відчувається підтримка міжнародної спільноти, готовність організацій, фондів іти назустріч українським музеям в екстремальних умовах.
Сір’є Гелме
Художній музей Естонії є найбільшим мистецьким музеєм країни, у його збірці — артоб’єкти від Середньовіччя до сучасності, має 5 будівель (дві з них від ХІV та ХVІІІ ст.). Із 2016-го діє Фундація музею — на зразок бізнес-компанії, що означає необхідність балансувати між комерційною складовою та ціллю залишатися поважною мистецькою інституцією. Це непросто, але дає музею певну свободу, фінансову зокрема.
У загальному контексті більшість музеїв Естонії професійні, інноваційні, швидко розвиваються. Нині на музейну справу впливають фінансові виклики. Економіка країни не в найліпшому стані, і культуру заторкнули найбільші скорочення (понад 13%). Останні місяці ведуться гарячі дискусії про роль культури й необхідність для сфери знати, як держава бачить культуру, її місце у перспективі, які плани А та Б.
На музейний сектор впливають і безпекові ризики. Естонці у такій же загроженій ситуації, як українці. Загалом ніхто не може бути готовий до викликів такого характеру, як війна. І хоча естонські музеї мають певні рішення на випадок різного розвитку подій, фахівці пройшли навчання, але вони перебувають у стресі. Риторичним є питання, що робити з матеріальною спадщиною, адже її (90% точно) ніде сховати, зважаючи на невеликий розмір Естонії.
Культура — безпекове питання: якщо ми втрачаємо щось у нашій культурі, втрачаємо щось емоційно, розуміння своєї ідентичності й позиції у країні, війну буде програно. Культура — як кров, що циркулює тілом держави. В естонців від початку ХХ ст. важливим було — і варто обстоювати й нині — розуміння: Естонія мала за розміром чи кількістю населення, але велика духом.
Дафні Толіс
Серед викликів, із якими нині стикається грецьке суспільство: наслідки фінансової й економічної кризи 2009 року, Грексит (потенційний вихід Греції з Єврозони; за аналогією до Брекситу, виходу Великої Британії з ЄС), наплив біженців із таких країн, як Ірак, Афганістан, Сирія, які через Туреччину прибувають на грецькі острови, звідки далі прямують у країни Західної Європи.
Упродовж останніх років особливими загрозами, які часом виявляються дуже важкоконтрольованими, є природні лиха, як пожежі чи повені. Так, у 2018-му біля Афін, була значна лісова пожежа, внаслідок якої на місцевому курорті люди були заблоковані та через неефективний план евакуації загинули. У країні ведеться дискусія, як бути в цих ситуаціях — природних катастроф такої інтенсивності й масштабу, як «megafires» (спустошливі масштабні пожежі). Може видатися парадоксальним, але насправді закономірно, що наслідком пожеж стають повені (адже дерева вигорають); іноді це цілодобовий потік води, якому неможливо протистояти. Ще одна проблема — аномальна спека. В цих умовах трапляються випадки смерті серед туристів, непристосованих до таких умов. Наслідки цих лих можна пом’якшити, до них можна готуватися, та никнути їх не вдасться.
Неоднозначним фактором є туризм: з одного боку, ця сфера приносить найбільшу частку доходу країни, з іншого — це негативно впливає на на локальні громади, інституції культури, їх працівників, давні культурні пам’ятки. Вихід — лімітувати кількість туристів та визначати оптимальний час для відвідин культурних об’єктів.
Для Греції нині актуальним є питання, як зберегти людей, спільноти, спадщину, традиції, поселення, ландшафти, а власне і грецьку ідентичність — від природних, кліматичних загроз, а також людського впливу.
Дискусія ІІ. «Чи маємо говорити лише про виживання у часи виживання?»
- Оксана Довгополова, докторка філософських наук, співзасновниця та кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво»;
- Берк Вагер, естонський письменник, критик, культурний менеджер, член правління міжнародного літературного фестивалю Prima Vista;
- Тіль фон Дамм, політолог і керівник незалежного дослідницького інституту PerGlobal, раніше працював у комнаді Бад-Ішля ЄСК 2024;
- модерувала Оксана Форостина, видавчиня, перекладачка, редакторка.
Оксана Форостина
Ця тема — частина нашої внутрішньої української дискусії, а також вона співзвучна з концепцією Тарту ЄСК 2024 «Мистецтво виживання».
Оксана Довгополова
Чи можна говорити про щось, окрім виживання, в часи виживання? Українці можуть свідчити — ми не говоримо лише про виживання. Можливо, на початку повномасштабного вторгнення ззовні здавалося, що українцям йтиметься лише про виживання, адже тоді ми були поставлені в таку ситуацію. Та реальність засвідчує, що ти не можеш вижити без того, що є вищим і більшим за виживання. Про це і приклади креативної діяльності, що здавалася неможливою в той час. Так, у Харкові в березні 2022-го люди, буквально живучи в метро, влаштували там мистецьку студію для дітей: місто під постійними обстрілами, а діти створюють малюнки, щоб прикрасити метро, втішити дорослих. Іноземним колегам було складно це уявити, адже вони були впевнені, що єдине актуальне для нас питання — як втекти.
На початку повномасштабної агресії стало зрозуміло, якими важливими є музеї, як страшно, коли вони залишаються з порожніми стінами, без експонатів. Музеї — це магніти для людей, тож коли вони відновили роботу, люди ринули туди. Як і до інших інституцій, скажімо, в Одеський оперний театр (куди запрошували тільки ту кількість людей, що поміщається у бомбосховище). Від українців очікують, що вони труситимуться в бомбосховищах, а ми натомість ходимо в театри й музеї. Це про життя, про стійкість. Людям важливо зустрічатися в місцях, де народжуються нові сенси, де можна поділитися досвідом та обговорити найважливіше.
Упродовж останніх років ми фіксуємо циркуляцію української класики. Також побачили нову хвилю сучасного українського мистецтва, музеї почали з ним працювати активніше, зважаючи й на те, що більшість експонатів у сховку. Мова сучасного мистецтва змінилася — і стала зрозумілою для широкого загалу. Приклад — кураторська виставка Катерини Семенюк, Оксани Довгополової «From 1914 till Ukraine» у Kunstmuseum Stuttgart (Німеччина), яку організувала платформа «Минуле / Майбутнє / Мистецтво»: серед її відвідувачів були представники української громади, далекі від мистецтва, але їм відгукнулись емоції та сенси представлених робіт.
Зараз українська культура — про війну. Навіть якщо людина малює квітку чи пташку, це все одно про війну — через контекст, у якому створена робота. Є ще й інший бік творчості — самоцензура: чи можна говорити про щось, окрім війни?.. Ми не маємо шансів вижити, якщо не розвиватимемо культуру, бо йдеться про збереження не лише наших тіл, а й душ.
Тіль фон Дамм
Відвідини Києва та Львова минулого року не створювали відчуття, що навколо йдеться лише про виживання. Відбулися зустрічі з багатьма митцями, зокрема перформерами, а у Львові — з арттерапевтами й тими, хто застосовує мистецькі практики в освіті. Зрозуміло, що війна триває, але мистецтво виходить за межі лише цієї теми. Для України не є добрим аргументом говорити лише про війну. Хоча культура — це завжди про взаємодію з теперішньою ситуацією, тож її потрібно означувати.
Культурні методики відіграють важливу роль для забезпечення майбутнього демократії. Культура — це більше, ніж мистецтво, це також і освіта, міжнародне мережування. У Європейському Союзі культура досі під загрозою, адже у різних країнах ідеться про скорочення відповідних бюджетів. Культура в демократичних суспільствах досі у позиції захисту — і завжди є більш нагальні потреби.
Змушує хвилюватися зростання позицій праворадикальних партій у Європі, а також людей, які заперечують право України на державність. Праворадикальні політики маніпулюють тезами про збереження культури.
Виживання — дещо пасивний погляд на світ. Ми маємо зберегти ті цінності, що є спільними для європейських культур, як права людини. Їх забезпечення — це домовленість за замовчуванням у всьому цивілізованому світі. І це база для того, що ми називаємо культурою.
Також дуже важливо плекати соціальну відповідальність у всьому, що ми робимо. Центральноєвропейські держави засвідчують негативний вплив фінансової кризи та проблем з біженцями. Та чи справді варто називати це кризою? Чи йдеться лише про виживання? Чи є можливість діяти, попри все це? Останніми роками часто звучать такі питання.
Берк Вагер
Усі часи — це часи виживання. Просто у кращі періоди це не так очевидно. Але саме життя є про виживання. Концепція Тарту 2024 — це перероблений старий слоган фестивалю Prima Vista 2010 року Art of Survival (в однині). Тоді був час глобальної економічної кризи і теж говорили про виживання. Але для Тарту ЄСК 2024 ми подали це гасло у множині Arts of Survival, адже мистецтво тут трактується не лише в контексті художнього вираження (образотворче мистецтво), а і як навички, переговори, майстрування. Коли ми представили цю концепцію у 2018-му, на поверхні були кліматична криза, надмірна залежність від цифровізації, проблеми з ментальним здоров’ям, тож її не сприйняли як актуальну. Та вона набула нового значення, коли згодом стався ковід, і ще ширшого із повномасштабною війною. Тож Arts of Survival має багато інтерпретацій.
Як митці рефлексують у своїх роботах? Це не обов’язково має бути вузьке трактування. Коли ми спілкувалися з українськими письменниками на Prima Vista, вони казали, що не можуть більше писати художню літературу, не можуть нею насолоджуватися і думають тільки про те, як висловитися про війну. Ми поважаємо це. Свого чаму естонці були вражені роботами української художниці Вікторії Березіної. Те, як молода мисткиня пережила війну, вражало більше, ніж навіть щоденні новини про Україну та війну. Як писала Вікторія у своїх листах, перебуваючи в окупованому Херсоні, коли багато злості, розчарування, ненависті, водночас є історії про друзів і звичні життєві ритуали. І її важливе послання: не треба соромитись радості навіть у страшні часи.
Деякі митці досі бажають, щоб їх приймали такими, якими вони є (мовляв, дайте мені гроші, а я буду робити, що хочу). Але є й люди довкола, які очікують від митців відповідальності, а не лише бажання творити. Деяким художникам слід подорослішати. У творчості завжди є напруга між етичним імперативом розв’язання важливих проблем та імперативом уникнення кліше.
Думаю, те, що відбувається в Україні, змусило іноземців побачити українську культуру в значно ширшому контексті, зокрема і щодо необхідності допомоги українцям у відновленні їхньої справжньої історії (поверненні українських митців, яких собі присвоїла росія).
Дискусія ІІІ. «Краса малого. Як це бути малою культурою в постімперському світі?»
- Анастасія Волкова, культурна менеджерка, завідувачка відділу мистецьких програм Українського інституту;
- Майкл Коул, доктор філософії з політології в Тартуському університеті, журналіст, родом із Великої Британії, впродовж шести років живе в Тарту, до того мешкав в Україні;
- Карл Генрік Фредрікссон, шведський письменник і редактор, співзасновник журналу Eurozine, програмний директор «Дебатів про Європу», живе у Відні;
- модераторка Оксана Форостина, видавчиня, перекладачка, редакторка.
Оксана Форостина
Наскільки коректним є термін «мала культура»? Мала культура — та, що потребує багато-багато виносок, коли про неї пишете. І чим менша культура, тим більше ремарок потрібно.
Карл Генрік Фредрікссон
Я був редактором знаного у Швеції та, власне, найстарішого у Європі інтелектуального видання про культуру Ord och Bild (Word & Bild), заснованого 1892 року. Тут публікуються тексти відомих шведських письменників, дослідників, митців, але й переклади матеріалів авторства інтелектуалів з інших країн — і це розширює контекст для шведської аудиторії. Щоб цей рух був взаємним, виникла ідея активізувати, перевідкрити мережу редакторів, в якій «малі» культури (малочисленних мовних спільнот, невеликих за кількістю жителів та площею країн), як шведська чи словенська, й «великі» культури (як німецька чи французька) можуть зустрітися нарівні. Наприклад, важливий текст зі словенського культурно-літературного журналу Sodobnost перекладають англійською та публікують онлайн — так він стає доступним для інших майже 100 редакторів європейських культурних видань мережі Eurozine. І віддалені, часом невеликі мовні спільноти й публічні сфери набувають зв’язків. Дехто критикував цей підхід за домінування англійської, та це, навпаки, можливість для «малих» мов. І це була спроба вирівняти вихідні позиції для всіх культур.
Як робити культуру більш видимою та знаною? У 2015-му була організована подорож західних інтелектуалів, представників громадянського суспільства з Мінська до Києва, а потім Харкова. Це для них була нагода побачили світ по-іншому. І потім, коли у 2020-му у Білорусі почалися протести, у 2022-му — вторгнення росії до України, учасники того візиту негайно зреагували на ці події текстами, виступами у дискусіях. Це була своєрідна підготовка ґрунту для налагодження персональних контактів, що згодом стали важливими у ширшому публічному контексті. Із мережуванням не завжди все легко: визначальними є налаштованість залучених людей на взаємодію і слухання, а також культивування середовища.
Чи працює лише фактор трагічності в культурі? Тут є певний інтерес, бо це людська природа, але маємо й багато винятків, де ключове — не трагічність ситуації, а саме естетична й художня цінність. Як приклад — виставка In the Eye of the Storm: Modernism in Ukraine, 1900–1930s (Мадрид, Відень, Лондон), що захопила свіжим кураторським підходом, якісною подачею матеріалу і чіткою демонстрацією, що Україна є частиною загального європейського контексту. І це не про виживання, а це заява: «Ми існуємо». Важливим знаком якості є й майбутні перекладацькі проєкти ключових творів української літератури німецькою, англійською мовами.
Нині про Швецію можна говорити як про малу країну, малу культуру, мову та спільноту, хоча свого часу це був гегемон у регіоні. Та імперія зникла (втрата 1809-го Фінляндії, а потім Норвегії) — і це стало благословенням: шведи встигли звикнути і позбулися фантомного болю. Натомість з Австрією — по-іншому. Австро-Угорська імперія занепала запізно для неї, тож ці фантомні болі все ще проявляються, певний вид постімперського мислення зберігається — і австрійцям легко потрапити в пастку щодо ролі НАТО і права росії робити що завгодно. Саме тому, що Швеція нині — «мала» країна, вона стала великою підтримкою України і ширше адептом світового порядку, що дає можливість кожній нації, «малій» теж, самостійно вирішувати свою долю (Паризькі мирні договори, Гельсінський акт 1975 року).
Майкл Коул
Цікаво, що ми не говоримо про британську культуру як «малу» чи що вона потребує виносок, хоча вона насправді дуже різна, складається з багатьох речей. Як і культура України або Естонії. Естонську культуру іноземець пізнає у двох аспектах: з одного боку, все суперсучасно, швидко, диджиталізовано, з іншого — глибоко, пов’язано з природою і традиціями, що помічно в музиці й мистецтві. І немає єдиної естонської культури, як демонструють різні локальні спільноти. Приклади: острів Сааремаа (Saaremaa) або регіон Вирумаа (Võrumaa), який має свої діалект, культуру і який прославився завдяки фільму Анни Гінтс Smoke Sauna Sisterhood (Savvusanna sõsarad). Культура Естонії дуже-дуже багата, але глобально про неї знають недостатньо.
Останній рік я працював над тим, щоб дослідити, зрозуміти і пояснити англійській аудиторії, що таке Тарту, Південна Естонія. Люди в Естонії на подіях часто запитували мене, чому я тут, адже «тут нічого цікавого». Але я вважаю інакше: в Естонії суперталановиті люди, і те, що вони роблять, цікаве як на локальному, так і на міжнародному рівнях.
Свого часу про Україну, її культуру в Англії знали мало або ж нічого. Нині, починаючи від повномасштабного вторгнення, Україна зробила багато, щоб відкрити, пояснити, що таке українська культура, Україна і чим вона не є. Коли у Ліверпулі відбувалося «Євробачення 2023» (замість України після перемоги гурту «Калуш» у конкурсі 2022 року), було дуже багато українських прапорів, підтримки України, мистецькі проєкти, наприклад, одну зі статуй у центрі міста обклали мішками, як є з пам’ятниками в українських містах. Дивовижно, як люди зрозуміли Україну: вона з’явилася в їхній картині світу через повномасштабне вторгнення росії. Попередні зв’язки і різні спільні досвіди породжують бажання знати трохи більше, попіклуватися один про одного.
Будь-яка культура розвивається: росте, живе, змінюється. Вона не лише в музеях, не застигла в часі — це й люди і повсякдення. Один мій колега описав українську модерну культуру як поєднання вишиванки й джинсів. Коріння, яке зберігають люди, проростає в багатьох речах сьогодення. Тут важить не лише «висока культура», а й моменти повсякденного характеру, як-от слухання музики по радіо. Це все способи встановлювати зв’язки та робити культури видимішими.
Анастасія Волкова
Війна, як і будь-яка глибока криза, може стати прожектором — і тоді країна, культура потрапляє у центр уваги світових медіа, спільноти. Так, багато хто у світі наче відкрив Україну з її мовою, культурою, ідентичністю, історією, спадщиною спершу у 2014-му, коли був окупований Крим і частини Луганської й Донецької областей, і з новою силою у 2022-му. Вторгнення росії стало вхідною пунктом, точкою зустрічі з Україною. Важливо також, що ця увага легко перетікає від одного постраждалого до іншого, адже у світі багато війн і трагічних подій.
Є таке поняття як травматична географія — контекст, в якому страждання приносить тобі видимий статус, визнання. Вторгнення в Україну привернуло безпрецедентну увагу до української культури та сприяло творенню низки платформ, ініціатив, можливостей для нашої культури. Проте іноді ця увага, інтерес мають своїм джерелом не розуміння значення культури, а відчуття солідарності та бажання підтримати націю, агресивно атаковану. Відтак якість культури, культурного продукту часом відходить на другий план. Це свого роду гуманітарна культурна допомога. Інший проблемний момент: деякі ініціативи виявилися своєрідними українськими «ґетто», де українські митці виступали для місцевих українських громад, біженців, діаспори і не ставали частиною місцевої сцени. Нині вже очевидно, що те, що мало б бути деколоніальним зсувом, у багатьох випадках виявляється тимчасовою квотою, з обмеженою здатністю до структурних змін.
Як культурно-дипломатична інституція Український інститут промує, презентує українську культуру за кордоном на різних рівнях, сприяючи вибудові зв’язків між країнами та спільнотами. Йдеться про формування горизонтальних зв’язків між інституціями, сталих майданчиків для українських митців — не через трагедію, яка нині є в Україні, а через якість і глибший зв’язок з європейською культурою. Так, наприклад, спільно з PEN Ukraine та Українським інститутом книги засновано нагороду для перекладачів з української іншими мовами, у 2022-му в Нью-йорку в Карнегі-Холі організовано відзначення 100-річчя «Щедрика» тощо. Важлива участь у топових міжнародних подіях (як Венеційська бієнале), в тому числі у вимірі популярної культури («Євробачення»). В Українському інституті створено нові підрозділи, у фокусі яких Південна Америка, Індія, Індонезія, Африка; із деякими спільнотами там у нас є спільне в постколоніальному вимірі. Та це довгий шлях, результати будуть через десятиліття.
Дослідники, критики вважають, що з лютого 2022-го ми перейшли від постколоніального до деколоніального виміру. Наш наступний крок — виявити, дослідити з цієї нової позиції власну ідентичність, зрозуміти, хто ми є, крім того, що наявна травма. Щоб ми стали більш видимими, важливо, аби нарешті було покоління, яке матиме можливість жити, працювати у спокої, безпеці — і зможе розвинути інституції та простір для творення нового.
Кураторка дискусійної програми — Оксана Форостина.
Фото: Silver Gutmann / Tartu 2024.
_______
UKRAINE! UNMUTED втілено як частину програм Тарту ЄСК, а також Бад-Ішль/ Зальцкаммергут ЄСК 2024. Цей проєкт ГО «Вірменська 35» та Інституту стратегії культури відбувся за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України», а також за підтримки Українського інституту.
Матеріал представляє позицію учасників дискусій і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
