Site icon Інститут Стратегії Культури

Виставковий проєкт «Сакральний простір». Інтерв’ю з кураторами.

На площі Ринок, 42 триває виставковий проєкт Сакральний простір. Проєкт відбувається щорічно з 2012 року і ставить за мету розширяти розуміння та репрезентацію сакрального виміру людського життя через творчий експеримент та сучасну оптику. До цього року, проєкт відбувався в часі Великодніх святкувань, що давало змогу підсилити контекст вибраних тем й загострити мету самого проєкту. Це друга подія після Українського Зрізу і перша у 2020 році, яка відбудеться на пл. Ринок, 42, що має перерости у мультидисциплінарний простір для мистецтв і культури.

Ми поспілкувались із кураторами проєкту Дариною Скринник-Миською і Михайлом Барабашем, аби взнати більше про цьогорічну тему та особливості кураторського підходу при роботі з неосвоєними просторами.

Дарина Скринник-Миська — мистецтвознавиця, арт-критикиня, кандидатка філософських наук, очільниця Кафедри актуальних мистецьких практик у ЛНАМ. Співкураторка проєкту «Акт прийому-передачі» (Івано-Франківськ, 2018), ІІ Бієнале молодого мистецтва (Харків, 2019).
Михайло Барабаш — художник, викладач кафедри Кафедри актуальних мистецьких практик у ЛНАМ, організатор і куратор Фестиваль аудіовізуального мистецтва Тетраматика, мистецького проєкту «Сакральний простір». Співзасновник та учасник Мистецького об’єднання “НУРТ” (2011).

«Вигнання з Раю» — чому обрана така тема цьогоріч? Як осмислення сакрального пов’язується з неосвоєним простором?

М. Б. Цьогорічна тема «Вигнання з Раю» не випадково планувалося бути реалізованою в приміщенні занедбаного будинку. Сама ж кам’яниця наштовхувала до цього осмислення. Кожен з авторів розпрацьовував свої ідеї відносно особливостей розміру та розташування кімнат.

Спільно з Дариною нашим завданням стало не тільки вийти за вузькі рамки канонічного сакрального мистецтва й розуміння «вигнання з Раю», але й разом з митцями помислити що це і де цей «Рай». Він десь там далеко на Небесах чи Він є тут, де ми живемо, довкола нас? Чи можливо «вигнання з Раю» Кінець Світу й потрібно цінувати те, де ми живемо. Адже що для нас є насправді «Рай», й де той Едем, про який ми згадуємо? Це питання чогось, що ми можемо втратити, чи, можливо, вже втратили?

Кожен з авторів мав змогу оглянути приміщення наживо, чи по світлинах, й пропонував своє мистецьке висловлювання відповідно до самого середовища. Я вважаю, що в результаті нам з Дариною вдалося реалізувати цілком гармонійний до простору кам’яниці проєкт.

Д. С-М. — У сучасному світі, метафізичне підґрунтя якого розмите й поставлене під сумнів, історія людства у релігійному трактуванні сприймається радше метафорично, а іноді — скептично.

Вигнання з Раю можна розглядати як символічну втрату чи послаблення зв’язку людини зі своїм духовним началом. Його замінив критичний розум, який веде людину до формування логічно обґрунтованої особистої позиції, самосвідомості, власного Я, але тим самим витісняє надособове, позараціональне, трансцендентне на периферію нашого світу. Важливі інтонації цьогорічного «Сакрального простору», які ми як куратори намагалися виявити, — що є для нас сьогодні цим «втраченим Раєм»? Чи здобули ми щось натомість і чи воно того варте? Відповідно, кожен представлений на виставці проєкт показаний в контексті реакції чи роздумів на цей запит. Саме це багатоманіття й відмінність прочитань «канонічної» теми, а не певна (більш менш) цілісна оповідь, була важливою для нас як кураторів.

Авторка — Тереза Барабаш

Особливість проєкту «Сакральний простір» в цілому полягає у тому, щоб подивитися на ідеї, які ми звикли розглядати в оптиці релігійного світогляду, через теми, проблеми, образи чи уявлення, які нас хвилюють тут і тепер. Михайло — як засновник та куратор проекту — вже 9 років намагається у такий спосіб говорити про те, що духовний вимір нашого життя, пов’язаний зі сакральним ставленням до світу, і далі залишається значущим та живим і допомагає нам схоплювати це значуще у нашому повсякденному житті та взаєминах зі світом, всупереч поширеному скепсису та цинізму щодо релігії та цінностей, які вона відстоює.

Розкажіть про Ваш досвід роботи у занедбаних просторах. Які особливості експозиції і концептуального вирішення проявились у ході проєкту?

Д. С-М. — Особливість занедбаних просторів у тому, що вони не пристосовані для експонування мистецтва технічно. Маю на увазі електрику, освітлення, функціональні особливості інтер’єрів, логістику приміщення тощо, а у випадку пл. Ринок 42 та готелю «Харків» — ще й сміття та аварійний стан (прим. редактора — у старому корпусі готелю «Харків» розмістилась основна програма ІІ Бієнале молодого мистецтва восени 2019 року, кураторкою якого була Дарина Скринник-Миська), а також те, що ці приміщення мають свою історію, що так чи інакше впливатиме на мистецтво, яке сюди вміщується. На відміну від класичного галерейного простору «білого куба» з порожніми стінами нейтрального кольору, що (нібито) забезпечує нейтральність контексту, в якому демонструється мистецтво, у просторах з немистецькою функцією та власною історією зазвичай працюють, застосовуючи підхід за принципом так званого «site-specific» — способу конструювати художнє висловлювання, у якому контекст є визначальним і програмно впливає на сприйняття вміщених у нього художніх об’єктів.

У випадку ІІ Бієнале молодого мистецтва куратори мали обидва типи просторів — «білий куб» Єрмілов Центру та «site-specific» готелю «Харків». Це вплинуло на експозицію дуже великою мірою і підказало, як в її архітектурі артикулювати кураторську концепцію. Були проекти, які у просторі готелю ризикували розчинитися у середовищі: вони могли б бути сприйняті як частина «руїни навкруги» і не зчитатися.

Тому ми як куратори прийняли рішення, наприклад, показувати інсталяцію з будяків («Моя гра» О. Кузюри) або інсталяцію зі старих підлогових дошок («Inversion» С. Торбінова) у Єрмілов Центрі, щоб зробити комфортний модерністський простір галереї дискомфортним, а «Фрагменти організмів» В. Буряник, що скидаються на музейні експонати, чи ефектний золотий об’єкт з відстріляних гільз («Річний звіт» Є. Чернишова) — у занедбаному готелі.

Так чи інакше, робота над виставковим проектом — це завжди робота з простором, а у випадку локації на площі Ринок 42, з її запаморочливо закрученою сходовою кліткою та різними за розмірами й розташуванням ізольованими приміщеннями, простір фактично визначив кураторський наратив. Хоча глядач так чи інакше змушений дивитися проекти, рухаючись локацією знизу догори чи згори донизу, наратив виставки побудований нелінійно. Це означає, що глядач може дивитися проекти у будь-якій послідовності, бо (передовсім) за рахунок ізольованості просторів вони поєднані не так візуальними зв’язками, як спільною темою «Вигнання з Раю», побаченою, прочитаною й репрезентованою дуже по-різному.

Авторка — Йоанна Земанек

М.Б. — Наприклад, ми умовно «перевернули» трактування сходження по сходах вверх з «від землі до неба» на сходження «від неба до землі». Експозиція починається на першому поверсі з відео — «Message to heaven» Віталія Шупляка, й закінчується інсталяцією на п’ятому поверсі «Душі віруючих у момент смерті вдосконалюються в святості і негайно входять до слави» Михайла Барабаша.

Фактично глядачеві пропонується спочатку помислити про Небо. Про Небо як символ трансцендентного, духовного, місця існування Бога, хоча за задумом автора тепер це вже цифрове, віртуальне небо й це ще щось інакше для нас сьогодні. А завершити свій шлях усвідомленням смерті, як такою, що є тим переходом, тою можливістю потрапити до омріяного Раю. Якраз верхні приміщення є найбільш ушкодженні погодними умовами — дощем, що й стало антуражем до моєї інсталяції.

За аналогією, зберегти для нащадків те, що ми маємо і те, де ми живемо — чи це не є збереженням Раю тут на землі, реального?

Автор — Віталій Шупляк

Можливо, Ви згадаєте європейські приклади ревіталізації через мистецькі проєкти?

Д. С-М. — Торік під час study visits у Польщі, організованих Інститутом Адама Міцкевича, я мала нагоду ознайомитися з успішним досвідом ревіталізації старого трансформаторного заводу, збудованого в 1912 році у Щеціні. Сьогодні це наймолодший, але дуже активний центр сучасного мистецтва у Польщі, що відкрився в 2013 році, який працює з колом проблем, пов’язаних з трансформацією та ідентичністю. Локація зберегла архітектуру приміщень, зокрема дуже специфічний та ефектний центральний зал, а також назву Trafostacja –Trafostacja Sztuki (Trafo) як зв’язок з історичним контекстом, який преосмислює нова інституція у старих просторах.

Ще один цікавий досвід — мої відвідини Маніфести — пан’європейської бієнале сучасного мистецтва, що в 2012 році відбувалася у Бельгійському містечку Генк. Ця бієнале програмно відбувається щоразу в іншій країні, часто за локації обираючи занедбані простори. Цікаво, що у 2012, як і в 2019, був шанс, що Маніфеста відбудеться в Україні — тоді у якості локації розглядали промзону Донецька, але як і у 2019, шанс було втрачено. Так от, у Генку однією з локацій Маніфести була недіюча вуглевидобувна шахта: Генк провінції Лімбург — у минулому шахтарський регіон. Таким чином, бієнале Маніфеста привертає увагу до локальних спільнот, історій та регіонів, і своєю присутністю за посередництвом сучасного мистецтва суттєво активізує культурне життя провінційних та депресивних регіонів, відкриває новий погляд на маргінальні території й локації.


Сторінка Виставкого проєкту «Сакральний простір».

Проєкт експонується з 26 серпня по 8 вересня за адресою: Львів, пл. Ринок, 42. Учасники: Тереза Барабаш (UA), Михайло Барабаш (UA), Йоанна Земанек (PL), Софія Козлова (UA), Руслан Тремба (UA), Володимир Топій (UA), Олекса Фурдіяк (UA), Ґжеґож Штвєртня (PL), Віталій Шупляк (UA), Антон Саєнко (UA), Олександр Юдін (UA).

Організатор проєкту: Мистецьке об’єднання “НУРТ”.
Проект реалізується за підтримки Управління культури Департаменту розвитку Львівської міської ради.

Партнери: Інститут стратегії культури, Мистецьке об’єднання Дзиґа, кафедра актуальних мистецьких практик ЛНАМ.

Поділитися